Власне, важко написати щось принципово нове про новітню екранізацію «Білої гвардії» Булгакова після статей Валерія Зайцева у «Детектор медіа» та Юрія Макарова в «Українському тижні». Звісно, можна продовжити список «просто» ідіотичних та ідеологічно-ідіотичних моментів цієї екранізації, викривлень тексту роману та п'єси, які начебто лягли в основу фільму, антиукраїнських випадів - і т. д., і т. п. Але це - кількісний підхід. Який, звісно, засвідчує якість і спрямованість екранізації (втім, у Росії її державне телебачення й не приховує - ось зразково-показовий сюжет, показаний «Вестями недели»). Хіба що можна додати кілька слів про іронію історії - якраз під час монтажу фільму і підготовки його до показу в Росії сталася своєрідна реінкарнація «білого руху», спрямованого, як і в давні вже часи, проти влади кремлівсько-луб'янських більшовиків-чекістів. Як казав лідер партії кадетів Мілюков, білогвардійці, білоармійці або просто білі - це гнані більшовиками люди з усіх шарів російського народу, які силою подій, через вбивства і насильство, вчинені ленінцями, змушені були взятися за зброю, хоча багато хто з них і не хотів до останнього це робити. Походження ж терміну «Біла армія» чи «білі» він пов'язував із символікою білого кольору, що означав підтримку законного правопорядку і державності всупереч деструктивним силам, а ще - чистоту й благородство устремлінь.

Чи, як писала Марина Цвєтаєва влітку 1918 року:

Белогвардейцы! Белые звезды!

С неба не выскрести!

Белогвардейцы! Черные гвозди

В ребра Антихристу!

Звісно, реальні «білі» (як тоді, так і нині) далеко не завжди відповідають ідеалу, їхні лави дуже строкаті й різнорідні, але все ж Путін та його команда у сьогоднішній Росії якнайменше асоціюються з булгаковськими героями, а як засіб спихнути всі російські лиха на «клятих хохлів» фільм також не надто ефективно спрацював - і не міг спрацювати, бо для цього довелося б повністю перекреслити булгаковський текст. На те, що Булгаков як великий майстер не міг бути зоологічним українофобом, як про нього інколи пишуть, звернув увагу покійний Юрко Покальчук, переконливо аргументувавши це:

«Але все ж пробивається у "Білій гвардії", попри всю білогвардійську тугу і ностальгію за царською Росією, раптом живий і поетично піднесений опис українського війська.

- Не журись, хлопці, - схвально сказав Козир. І завився гвинтом соловей по засніжених українських полях.

Пройшли Білий Гай, розсмикнулася завіса туману, і по всіх дорогах зачорніло, заворушилося, захрумтіло. Біля Гаю на схрещенні доріг пропустили вперед себе тисячі з півтора людей в рядах піхоти. Були ці люди одягнені в передніх шеренгах в сині однакові жупани добротного німецького сукна, були тонші на обличчя, рухливіші, вміло несли гвинтівки - галичани.

А в задніх рядах йшли вояки, одягнені в довгі до п'ят жупани, схожі на лікарняні халати, підперезані жовтими сиром'ятними ременями. І на головах у всіх колисалися німецькі розхристані шоломи поверх папах. Ковані черевики вминали сніг.

Від сили почали чорніти білі шляхи до Міста.

- Слава! - кричала мимохідня піхота жовто-блакитному прапору.

- Слава! - гукав Гай перелісками.

Важко повірити, що ці рядки могли бути написані людиною цілком ворожою українській ідеї».

А ще ж були фрагменти роману, які радянська цензура викинула майже з усіх видань роману, на що теж звернув увагу Покальчук, як-от:

«...Край український, тут є елементи, які хочуть балакати цією мовою своєю, то й нехай!»

«Просто слово [Петлюра. - С.Г.], в якому злилися і затуплена лють, і жадання мужицької помсти, і сподівання тих вірних синів своєї соняшникової, гарячої України, які ненавиділи Москву, яка б вона ні була - чи більшовицька, чи царська чи ще якась».

«...По суті у Петлюри є здорові корені, на його стороні мужицька маса, а це знаєш бо...».

Цінність цих визнань у тому, що вкладено їх в уста героїв-білогвардійців чи висловлено самим автором, який також був у білих лавах і крізь усе життя проніс симпатію до «білої ідеї».

Ось що, видається, варто додати до сказаного у статтях Зайцева та Макарова, щоби доповнити окреслені в них речі.

Іншими словами, антиукраїнська і пропутінська агітка з фільму повною мірою не вийшла в силу цілої низки причин, у тому числі й унаслідок новітніх політичних сюжетів. Але є ще один момент, про який чогось ніхто не каже, і стосується він не тільки «Білої гвардії».

Мова героїв фільму.

Власне, їхнє мовлення, мова-tongue.

А ще інакше - невигойний московський акцент персонажів, які мають зображати питомих жителів Києва, не має значення, що російськомовних.

Згадаймо: і у філософа Бердяєва, і у письменника Булгакова, і у ракетника Корольова після їхнього переїзду в молодому віці з Києва до Москви на все життя залишилася вельми специфічна вимова, розмовляли вони російською чи французькою. Ну, з Корольовим простіше: його рідною була українська мова, і він у тісному колі спілкувався нею з друзями й колегами до кінця життя. Знав, очевидно, українську й Бердяєв - адже його брат був українським поетом - слабеньким, правда, народницького штибу, але ж... Із Булгаковим теж не так просто - одна з його сестер співала в хорі київської «Просвіти». Але так чи інакше - акцент був. І зовсім не московський. Власне, так мали б говорити і булгаковські герої, але...

Ще у телефільмі «Дні Турбіних», який вийшов на екрани в середині 1970-х, це просто-таки впадало в очі: адже грали в ньому головні ролі московські й пітерські актори. Прекрасні актори, класом на голову, а то й на дві вищі, ніж у «Білій гвардії» (щоправда, років на п'ятнадцять - двадцять старші за булгаковських героїв, бо то люди молоді, їм щонайбільше тридцять - у Першу світову кадрові молодші офіцери-фронтовики рано ставали штабс-капітанами і навіть полковниками - а на їхні місця приходили вчорашні гімназисти і студенти, прапорщики і поручники воєнного часу). Але ж ніяка гра не могла компенсувати головного: мовленнєвого виміру того, що діється на екрані. Бо ж якщо там панує московський і пітерський «говорок», то йдеться про Росію, якщо там «київська російська» - про Україну.

У цьому сенсі «Біла гвардія», видається, пішла ще далі від «Днів Турбіних»: тут «істинно-русскість» героїв фільму всіляко підкреслюється, в тому числі й мовними засобами. Як було сказано в одному з рекламних роликів про зйомки стрічки, «тут вы услышите правильную русскую речь», хоча «в оригіналі» її не було і бути не могло, попри правильні побудови словесних конструкцій; ба більше, у своєрідності мовлення та словесного запасу був вагомий козир тих літераторів, які приїздили до Петербурга та Москви з українських земель упродовж двох останніх століть. Їхній успіх у російській літературі і внесок у неї не в останню чергу зумовлені саме нестандартністю мовлення і словника - як, скажімо, в ірландців в англомовній літературі...

Але брутально-політичні міркування в нинішній Москві - понад усе. Чи, може, я помиляюсь, і йдеться про банальне лінгвістичне хамство, пречудово описане і висміяне ще Чеховим, - мовляв, усі насправді розмовляють по-російськи і тільки прикидаються, що в них є інші мови та діалекти?

Утім, московський «говорок» на вустах українців чи українських росіян («креолів», як слушно назвав їх Микола Рябчук за аналогією з нащадками вихідців із Іспанії в Латинській Америці) притаманний не тільки російським фільмам (де він є загальним правилом). Єжи Гофман у «Варшавській битві. 1920» показує загін кубанських козаків, що воює на боці Польщі проти «червоних» (таке було, це історична правда). Але командира його грає москвич Олександр Домогаров - чудовий актор, але ж кубанські козаки розмовляли інакше, навіть старші офіцери, що пройшли вишкіл у військових училищах та академіях. Тут ще годився б петербурзький говір (яким він був, можуть дати уявлення записи Олександра Вертинського - киянина, питомого українця, за його власним визнанням, який робив кар'єру в тодішній столиці імперії і зберіг в еміграції всю специфіку мовлення столичного бомонду). Чи в уявленні Гофмана Кубань - це теж така собі міні-Москва? Не повинно було би бути того в людини, яка чимало знає і про Україну, і про СРСР загалом...

В воротах, как Благая Весть,

Белым стражем да встанет - Честь.

Так писала влітку 1918 року Марина Цвєтаєва. Такою була «верхня планка», яку задавали тоді собі ідейно переконані учасники Білого руху, вістря якого було спрямовано проти більшовизму. Сьогодні ж нащадки більшовиків та чекістів (що, власне, одне й те саме, не даремно ж Ленін наполягав, що «каждый член партии должен быть агентом ЧК, то есть смотреть и доносить») спробували привласнити собі й цей історичний фрагмент. А на додачу й переконати масового російського глядача - на рівні підсвідомості, на рівні сприйняття мовлення - в тому, що Київ був і повинен бути питомо російським містом. От тільки де ж їхня, таких «білих і пухнастих», честь?

Утім, так триватиме доти, доки екранізації «Білої гвардії» не буде здійснено там, де й мало би бути здійснено - в Києві, який Булгаков любив понад усе до кінця свого життя.

Фото - www.mk.ru