Оце наприкінці минулого тижня в засобах масової інформації знову про мову забалакали. Не про співучу і солов`їну, а про нещасну і кволу російську, яка, біднесенька, потерпає – аж сил нема на це дивитися. А мені тут же Монреаль пригадався. Я мав приємність працювати у цьому франко-англомовному місті на Міжнародному канадському радіо. Французької я не знаю і тому спілкувався з обслуговуючим персоналом англійською. Якось мене звукооператор запитав, чому я французькою не володію. Мені соромно було виправдовувати своє невігластво і я віджартувався:

- Я французькою знаю одну лише фразу, але найголовнішу.
- Яку?
- Шерше ля фам.

Він розсміявся і потім частенько жартома запитував, чи я знайшов жінку для себе. Запитував, природно, англійською. А мені кожного разу було ніяково і я обіцяв собі вивчити французьку. Треба сказати, що я почав втілювати свою обіцянку в життя – вивчив елементарні правила граматики і навіть засвоїв усвідомлено одну фразу з підручника – ля фам марш а ля гар. Вона за іронією знову стосувалася слабкої статі: жінка іде на вокзал.

Такі спогади навіяв мені розкішний репортаж Єгора Чичеринди в ТСН на „1+1” про черговий сплеск надання російській мові статусу регіональної. Копнув журналіст глибоко, представив різні точки зору, до того ж, подав подію динамічно і емоційно. Мене ж у цьому репортажі особливо мер  Донецька добродій Лук'янченко зворушив. У цьому регіоні теж ухвалили рішення про регіональний статус „великого и могучего”. Міський голова сказав буквально два речення про принциповість його партії у мовному питанні і в цих двох реченнях вжив словосполучення „обеих языков”. Мені подумалося, що це, мабуть, з лексикону улюбленої поетеси партійного лідера Лук'янченка – Анни Ахметової. Або з того ж розряду, що великий піст відомий „православний” політик оголошує закінченим на місяць раніше строку.

А ще мені подумалося, що в усіх матеріалах ЗМІ на вищезгадану тему бракує ще однієї точки зору. Ні, не про те, що, беручись щось захищати, політик мусить хоча б ознайомитися з предметом свого захисту, іншими словами, вивчити грамотну російську мову – це думка очевидна. Чомусь ніхто не каже, що чим більше мов ти знаєш – тим розумнішим і впевненішим у собі ти є. Відповідно, політики, які і самі неграмотні, та ще й заохочують неграмотність свого електорату - в кінцевому підсумку приречені. Відповідно, треба пропагувати грамотне володіння кількома мовами. Ймовірно, думка ця теж не відзначається особливою оригінальністю, але чомусь вона поступається у своїй популярності тезі про пригнічення рідної російської мови. До речі, якби політики вивчали питання глибоко, то вони б прочитали книжку „донецького(!) пацана” Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, в якій дуже добре розписано, як російська мова ставала рідною для України, в тому числі і Донбасу. Чомусь мені видається, що громадяни теж не безкінечно слухатимуть теревені політиків про „исконно русскоязычный Донбасс».

Щось подібне і в Квебеку відбувалося, де столицею Монреаль. Туди прийшли англосакси і почали нав`язувати свою мову – приблизно так, як це робилося за СРСР з російською. Вони теж витісняли французьку і не бажали її вчити. Закінчилося це тим, що французи ледь не вивели Квебек зі складу Канади – на референдумі з цього питання їм не вистачило кілька сот голосів. І ля фам до цього не мала жодного відношення.

Юрій Луканов