Одразу чесно признаюся: можливості сидіти біля телевізора всі дні перед 9 Травня і впродовж самого свята я не мав, тому здебільшого перемикав кнопки з каналу на канал, шукаючи якісь інформаційні й художні родзинки, та уважно вивчав програму передач. Але загалом вийшло десь так понад 10 годин, тож, гадаю, певні висновки на основі побаченого і прочитаного щодо принаймні святкового кінорепертуару зробити можна. Хоча б і не остаточні, а, так би мовити, здатні лягти в основу подальшої дискусії.

По-перше, продовжуючи старі, але недобрі традиції, практично всі українські телеканали зробили більший або менший внесок у підтримання та відтворення неосталіністських настроїв у суспільстві. Це створювалося не тільки показом без фахових вступних коментарів та післямов фільмів, які або відверто викривляють історичну дійсність, або щось недоговорюють, або повністю зрозумілі тільки в контексті певної доби. Останнє стосується не лише “Зустрічі на Ельбі” чи “17-ти миттєвостей весни”, якими захопився ряд телеканалів, а й такої начебто самозрозумілої історії, яка змальована у фільмі воєнних часів “Чекай мене” (Перший канал).

В останньому випадку йдеться не про потребу прояснення якихось макроісторичних сюжетів, а про елементарну розповідь щодо життєвої долі творців фільму – автора сценарію поета й прозаїка Костянтина Симонова та актриси Валентини Сєрової. Роман Сєрової та Симонова народив блискучу любовну лірику поета і став джерелом натхнення для цікавих ролей актриси; вірш “Чекай мене” написаний Симоновим саме Сєровій, і головний герой фільму зовсім не випадково портретно схожий на автора сценарію, а головну героїню грає Сєрова; хоча в житті все зовсім не завершилося таким happy end‘ом, як у фільмі... Але не треба думати, що подібні вірші і фільми були типовими для того періоду (а таке враження може скластися про сталінську добу у необізнаного глядача). Навпаки, відверто ліричний струмінь поезії Симонова викликав велике невдоволення вождя всіх народів, він заявив, що подібні вірші треба друкувати у двох примірниках, бо вони не становлять суспільної цінності і... невдовзі улюблений поет мільйонів фронтовиків Костянтин Симонов перетворився на не менш улюбленого читачем прозаїка.

Так само без коментарів не варто показувати й такий справді мистецьки гарний фільм, як “Тегеран-43” (теж Перший канал). Бо ж справа у тому, що нацистський замах на Велику трійку (Рузвельт, Сталін, Черчілль), змальований у стрічці - це, під оглядом досліджень сучасних істориків, не більше, ніж “димове прикриття” вдалої операції радянської розвідки. Як відомо, Сталін переконав Рузвельта: вам загрожує серйозна небезпека з боку нацистів, якщо ви їздитимете на переговори з американського посольства, розташованого на певній віддалі від радянської та британської амбасад, які стоять поруч, отож селіться у нас, пане президенте! І Рузвельт повірив, і поселився у дуже добре обладнаних кімнатах радянської амбасади. Обладнаних, ясна річ, апаратурою для підслуховування, завдяки чому всі таємниці американської політики стали надбанням “дядечка Джо”. А потім, за багато років, режисери Алов та Наумов, котрі не знали нічого про все це, зробили дуже непоганий фільм, єдине лихо якого в тому, що він повністю брехливий під оглядом історії. Але, принаймні, жоден народ чи реальна історична постать не виставлені там у кривому дзеркалі.

А от що стосується такого фільму, як “Третій удар”, де зображені мудрий Сталін зі своїми вірними маршалами і зрадницький народ кримських татар, то за його демонстрацію без жодних коментарів телеканал “Інтер” – була б охота – можна було б притягнути й до відповідальності за поширення заздалегідь неправдивих відомостей та розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Єдине, що хоч трохи рятувало ситуацію, - фільм показували пізно вночі, тому небагато глядачів могло оцінити його пропагандистські дурниці.

По-друге, вистачало й ідеологічно нейтральних неточностей у демонстрованих на телеекранах фільмах, що також спотворювало картину війни у свідомості української аудиторії. Скажімо, “Бункер” на телеканалі “Україна” – загалом наче реалістична стрічка про жахіття війни, про вміння радянських командирів кидати солдатів на даремну смерть, але ж у цьому фільмі німецька піхота за своєю тактикою виглядає аналогом радянської. Якщо в атаку, то на повен зріст, з автоматами, вкриваючи трупами поле, хіба тільки без “Ура!”. Але ж німці ходили в атаку інакше – за вогневим валом, коли вогонь противника повністю чи бодай частково придушено, розімкнутими групами. Радянські генерали на повному серйозі вважали вояків Вермахту боягузами – бо вони не любили атакувати без потужної артилерійської підтримки. Насправді це не боягузтво, а елементарна тактична грамотність, елементарна турбота про збереження життів своїх солдатів. А коли не було можливості використати артилерію, то атака підтримувалася мінометним вогнем. Нічого схожого немає в жодному воєнному фільмі, не тільки минулих часів, але й сучасних.

Що ж стосується такого загалом непоганого американського фільму, як “Ворог біля воріт” («Інтер»), то там є ціла купа дрібних неточностей та анахронізмів, які теж варто було б проговорити – чому це західні професіонали кіно вважають за можливе виявляти таку неувагу до конкретних деталей воєнної доби.

Але навіть ідеологічно нейтральні “ляпки” і навіть, як видається, максимально правдиві фільми (такі, як “Двадцять днів без війни”) створювали враження того, що радянсько-німецька війна була війною суто російсько-німецькою, а всі інонаціональні вкраплення у Червоній армії були не більше, ніж доважком. Чи могло так бути, коли, скажімо, українці у різний час становили від 1/5 до 1/3 особового складу цієї армії? Ясна річ, що московська кіно- і телепродукція не брала до уваги цей вимір війни. Українські ж телеканали, не повторюючи знаменитого серіалу Сергія Буковського «Війна: український рахунок», який кілька разів демонстрував в минулі роки «1+1», так і не знайшли нових штрихів для цього виміру, а коли починали шукати, то виходило в багатьох випадках ще гірше.

І тут ми переходимо до третьої важливої риси святкових телепрограм. Йдеться про те, що національне телебачення в особі Першого каналу виступило як найбільш антиукраїнська телевізійна потуга.

От, скажімо, показав Перший канал 9 травня наче документальний фільм про Ялтинську конференцію («Ялтинська конференція. Розподіл Європи», власний продукт каналу). Подія у світовій історії ХХ століття справді знакова, пройшла у Криму, визначила на десятиліття наперед долю України, то ж чому її не показати і не проаналізувати? Але ж аналізувати таку складну подію треба, володіючи бодай елементарною, на рівні шкільного підручника, інформацією, а менеджерам телеканалу – адекватно оцінюючи продукт, який мають намір поставити в ефір… А то виходить така нісенітниця, що у 1944 році конкурували між собою начебто тільки дві польські збройні формації: прокомуністична Армія Людова та некомуністична Армія Крайова (насправді, крім цих двох підпільно-партизанських армій, були ще й прокомуністичне регулярне Військо Польське – на кінець року аж дві загальновійськові армії, кожна по 100 тисяч особового складу, і приблизно така ж за чисельністю польська армія у складі військ західних союзників на італійському фронті. Такою самою дурницею є у фільмі твердження, наче Радянський Союз складався з 15-ти республік – на той час їх було 16 (про Карело-Фінську РСР автори, мабуть, і не чули). Нарешті, лінії фронтів на карті показані з грубими помилками, а кордони держав на цих картах позначені станом на початок ХХІ століття, а не на 1940-і роки... Список таких грубих огріхів фільму можна множити і множити.

Але справа не тільки у відсутності елементарних знань у авторів стрічки. Справа ще й у їхній концепції. Мовляв, західні союзники дуже боялися, що Сталін окупує всю Європу, тому вони й відкрили “другий фронт”. І взагалі: радянське військове виробництво набрало такі оберти (вищі, ніж у союзників), а Червона армія здобула таку могутність, що у разі зіткнення з Британією та Америкою невідомо ще, мовляв, хто б переміг. Принаймні, війна була б затяжною і кривавою.

Ось тут і виникають серйозні сумніви. Чи знають автори фільму, як звалися США у роки війни? “Арсеналом демократії”. Очевидно, для цього були певні підстави. Скажімо, почавши практично з нуля, американська промисловість з 1940 по 1945 роки випустила близько 100 тисяч танків та САУ, тобто, стільки ж, скільки й СРСР. А ще ж понад 24 тисячі танків і самоходок випустила Британія, близько 5 тисяч – Канада... То у кого виробництво було потужнішим? Звичайно, Т-34-85, КВ-85, ИС-1 та ИС-2, не кажучи вже про Т-44 чи ИС-3 – це танки, значно кращі за американські чи британські. Але їх би не було без алюмінію та спеціальних компонентів легованих сталей, отримуваних Радянським Союзом за ленд-лізом. Тепер подивимося на бойову авіацію на європейському ТВД: станом на грудень 1944 року СРСР мав 15.800 літаків, Велика Британія + США – 26.700. Загалом на всіх фронтах західні союзники мали близько 20.000 стратегічних бомбардувальників – проти трьох десятків Пе-8 у Радянського Союзу і шести (!) винищувачів МиГ-3У, здатних піднятися на висоту польоту американських “летючих фортець” і вести з ними бій. Тепер про флот. Американський та британський флоти станом на 1944 рік мали сукупно близько 130 авіаносіїв, близько 30 лінкорів, 130 крейсерів, понад 350 океанських підводних човнів, не рахуючи кораблів інших класів. Додайте до цього трофейний італійський флот (два боєздатних лінкори), додайте французький флот, який зазнав великих втрат, але мав боєздатні важкі кораблі. Додайте канадців, австралійців, бразильців, турків, аргентинців – і всі ці моряки злякаються сталінського флоту, який за всю війну не потопив жодного ворожого корабля класу есмінця, не кажучи вже про більш важкі? Так само, як злякаються сталінського гніву десятки держав, які на той час об‘єднали свої військові і політичні зусилля в Об‘єднаних Націях? Смішно, панове. Просто більшість західних політиків і військових діячів вважала кремлівських монстрів нормальними людьми і прагнула з ними домовитися – так само, як 1938 року Захід мав ілюзії щодо Гітлера та Муссоліні...

І, нарешті, автори фільму “забули” розповісти про підслуховування хвацькими чекістами апартаментів Рузвельта та Черчілля, що дало Сталіну великі переваги на переговорах – він заздалегідь знав усі аргументи партнерів. Мабуть, це не вписувалося у їхню концепцію “великого вождя”, який виявився насправді дрібним і підлим інтриганом. І про депортацію кримських татар та інших корінних етносів Криму напередодні Ялтинської конференції нічого не сказано. Отакий от “український погляд”.

Але чи не найцікавішими на Першому каналі були численні короткі оповіді про воєнні події, пов‘язані загальним рефреном: “Ми пам‘ятаємо” та тезою: “Вони воювали за вільну Україну”. Вони, тобто всі червоноармійці. До цієї тези ми повернемося трохи згодом, а зараз – про неточності і про брутальну брехню у цих оповідях (я їх бачив менше десятка, але і того вистачило). Скажімо, говориться про радянський контрудар під Перемишлем у перші дні війни з Німеччиною, і закадровий голос говорить, що тут уперше нацисти змушені були відступити. А як було під Варшавою у вересні 1939 року, а як було під Аррасом у 1940 році, коли генерал де Голль повів свою танкову дивізію на фланги німецького угруповання? І, нарешті, якщо говорити про Перемишль, чому не сказати, що контрудар завдала 99-а стрілецька дивізія, краща в Червоній армії, яку такою зробив генерал Андрій Власов (так, той самий)?

А от розповідь про зведений прикордонний полк Герасима Рубцова, який під час оборони Севастополя у 1941-42 роках захищав Балаклавську ділянку фронту, відверто брехлива. Мовляв, полк Рубцова прикривав евакуацію військ і населення з Севастополя на початку липня 1942 року. Панове, 80 тисяч військ під Севастополем були кинуті напризволяще своїм командуванням. Адмірал Октябрський та генерал Петров, які керували обороною міста, банально втекли з півсотнею своїх штабних офіцерів (це була “евакуація військ”) і з двома сотнями партійних бонз із сім‘ями (“цивільне населення”). А полк Рубцова в числі інших був полишений, фактично, без боєприпасів (їх не було у оборонців з вини Октябрського) і приречений на полон та смерть. І не загинув у бою підполковник Рубцов, а застрелився після чергової невдалої спроби майже без патронів пробитися зі своїми бійцями у гори.

А тепер щодо концепції “вони воювали за вільну Україну”. Фактично, нам пропонують перейняти лукашенківську концепцію незалежності країни. У Білорусі День Незалежності – 3 липня, і початок незалежності відносять до 1944 року. Все логічно: у цей день Червона армія звільнила Мінськ від нацистів, тож Радянська Білорусь стала вільною, а сучасна Білорусь – пряме продовження і прямий спадкоємець БРСР. “Вони воювали за вільну Білорусь”. Ні, я розумію, що було чимало бійців та офіцерів у Червоній армії, які прагнули вільної (у їх розумінні) України, але ж таких була меншість, та і не може армія тоталітарної держави воювати за чиюсь свободу. Не може, як то кажуть, за визначенням.

Що ж, залишається тільки подякувати Богу, що “національне” телебачення у нас обіймає тільки один канал. Слово честі, у різних “космополітів”, за всіх їхніх огріхів, було у ці дні більше правди про ту страшну і грандіозну війну.

Від «Детектор медіа». – Від себе зазначимо, що на відміну від минулого року, коли святкувалася 60-та річниця завершення Великої Вітчизняної війни, і вперше 9 травня відзначалося за нової, «помаранчевої», влади, цього року телеканали приділили події набагато менше уваги. Власне, той же критикований автором статті «Інтер» був одним з небагатьох каналів, які підготували власні телевізійні спецпроекти до Дня Перемоги. Зокрема, через незрозумілу для телеглядачів затримку з прямою телетрасляцією Параду ветеранів на Хрещатику, яка замість анонсованих 10.00. почалася на Першому каналі та 5 каналі десь на 20 хвилин пізніше, саме «Інтер» - у проекті «Благодарим за Победу!», який розпочався на каналі рівно о 10.00. - першим передав, так би мовити, вітання ветеранам від президентів Леоніда Кучми та Віктора Ющенка. Причому, саме в такому порядку – і це сприймалося в реаліях ранку 9 травня дивно, але в тому не було вини самого каналу. Адже його проект йшов у запису, і екс-президент, як потім і чільний, ділилися з телеглядачами каналу спогадами та роздумами про 2 світову війну, і саме такий порядок їх синхронів був цілком логічний – у рамках самого фільму... Інша справа, що зрозуміти, чому в цей же час на Першому каналі показували давній фільм – замість того, щоб навіть у непередбачуваній ситуації затримки трансляції параду ветеранів за участю Віктора Ющенка запропонувати глядачам більш доречну актуалізовану розповідь, ну хоча б про вранішні події цього дня, в режимі екстреного випуску новин – було важко.