Маргарет Тетчер – якщо не най-, то принаймні одна з найсуперечливіших постатей британської історії, і не лише новітньої. Жодна інша людина не викликає такого розподілу почуттів і ставлень, як вона. Поєднавши прогресивні й консервативні риси в одній особі, вона забезпечила собі місце як серед героїв (і героїнь), так і серед негідників (і негідниць). 

Небританці завжди з подивом відкривають для себе, наскільки неоднозначною є особа першої жінки-прем’єра, і що крім захоплення (яке вона викликала й далі викликає у багатьох) вона також викликає палку ненависть.

Тетчер прийшла до влади у вкрай непрості часи. 70-ті для Великобританії були більше схожі на повоєнні роки: талони на пальне, регулярні відключення електрики, страйки. На кінець 80-х, після декади Тетчер на чолі уряду, країна змінилася до невпізнаваності – економіка почала процвітати, купівельна спроможність населення зросла, міжнародний авторитет зміцнів. Але те, як саме вона це зробила, залишило багато невдоволених. 

Саме на Тетчер покладають відповідальність за руйнування британської промисловості на початку 80-х. Так, багато галузей були неприбутковими, але, можливо, слід було піти шляхом німецького уряду й інвестувати у промисловість, підтримуючи таким чином її перспективи на майбутнє? 

Саме Тетчер належала ініціатива істотно зменшити систему громадського транспорту і пересадити людей у персональні автомобілі. Звідси бум розбудови доріг у Великобританії у 80-ті й повальне закриття залізничних станцій у багатьох маленьких містечках, що відрізало їх від туризму і потенційних прибутків. Далекоглядність ставки на автомобілі також сумнівна з огляду на екологічне прозріння, яке світ пережив у 90-ті.

Водночас, саме Тетчер зміцнила взаємини зі США, через персональні добрі стосунки з Рейганом. Тетчер дала відсіч аргентинським зазіханням на Фолкленди і довела, що Британія й далі здатна захищати свої міжнародні інтереси і не відсиджуватиметься на лаві запасних. Тетчер знайшла спільну мову з Горбачовим, і таким чином на момент занепаду комунізму Британія могла сказати своє слово у майбутньому перерозподілі світових впливів.

Але найголовніше – Тетчер стала невід’ємною частиною ланцюга перетворень, який зробив Британію саме такою, якою вона є сьогодні. Без неї не було би модернізації Партії лейбористів, опозиційної до консерваторів Тетчер. Без таких конкурентів при владі лейбористи, можливо, ще довго лишалися б у світі теоретичного соціалізму, запозиченого з радянських підручників із суспільствознавства. 

Натомість із попелу соцідеалів виріс Тоні Блер, його драматична перемога 97-го року і багато позитивних зрушень, які сталися в країні відтоді. Чи не найголовніше – врегулювання у Північній Ірландії і кінець терористичної загрози ІРА, яка ще 15 років тому була реальністю повсякденного життя, зокрема в Лондоні. 

Зробивши такий розлогий вступ, зауважу: фільм режисера Філіди Лойд «Залізна леді» з Меріл Стріп у головній ролі не про все це. І саме тому він навіть кращий, ніж описують кінокритики, бо, минаючи голову, влучає нижче й лівіше.

Коли з’явилися перші афіші стрічки, задовго до виходу її на екрани, і портрети Стріп із зачіскою Тетчер та її характерним перловим намистом, із добрим, але водночас викличним поглядом, зарясніли по всій британській столиці, можна було уявити, що фільм буде саме про політичну спадщину першої жінки-прем’єра, з відповідями на запитання: «Чи мала вона рацію?» або «Чи скалічила країну назавжди?». Насправді ж фільм про те, якою людиною є (була) Маргарет Тетчер, принаймні, в уяві його авторів.

Визначною для всього фільму є його перша сцена. Літня жінка, човгаючи ногами з по-старечому набряклими кісточками, повільно йде до харчової крамнички, довго вибирає два товари, які їй треба придбати – пластикову упаковку молока (традиційну англійську пинту) й газету. Перед самою касою поперед неї проштовхується молодий бізнесмен, який розплачується за свої покупки, не припиняючи розмови по мобільному. Старенька тремтячими руками ставить молоко на прилавок і бере газету. «Фунт сорок дев’ять!» – каже продавець. Вона порпається в гаманці, тоді перепитує: «Скільки коштує молоко?» – «Сорок дев’ять пенсів!» – терпляче відповідає продавець-індус. Вона трусить головою і розплачується. На виході з магазину її трохи не збиває з ніг чорношкірий підліток. Вона так само повільно йде додому.

Лише поступово ми розуміємо, що на це жалюгідне й фактично беззахисне створіння перетворилася та сама Залізна леді, колись найвпливовіша жінка у світі. Дія фільму відбувається в наші дні. Відчуття жалю посилюється, коли ми бачимо, як її переслідують галюцинації – уявні розмови з Денісом, чоловіком Тетчер, який помер ще 2003 року. Галюцинації перемішано зі спогадами про минуле, і в такому флешбековому стилі вибудовано весь фільм. Він малює портрет жінки, яка в юності, почувши слова про необхідність розраховувати лише на себе, не може викинути їх із голови. Прагнення навчити цієї самозабезпечуваності всіх і таким чином покращити рідну країну штовхає її вперед і вгору драбиною політики. 

Особистісна природа фільму нагадує «Сонце» Олександра Сокурова (2004), де також кропіткими деталями вимальовано портрет японського імператора Хірохіто в останні дні Другої світової війни: його побут, його оточення, але найголовніше – його людськість.

Молода Маргарет (роль якої в достойному тандемі з Меріл Стріп виконала Александра Роач) отримує листа з повідомленням, що її прийняли на навчання до Оксфордського університету. Вона аж підстрибує від радості, але привітати її як слід може лише батько – мати миє посуд, і, скаржачись на «мокрі руки», не може ані обійняти дочку, ані прочитати дорогоцінного листа. Саме цей посуд, точніше – чайна чашка, пізніше у фільмі спливає в розмові Маргарет із Денісом, який просить її вийти за нього заміж. «Добре, – каже вона, – але ти мусиш усвідомлювати, що я ніколи не буду однією з цих жінок… Я ніколи не буду просто дружиною! Я вважаю, що життя, людське життя має містити більше, ніж просто прибирання, приготування їжі і виховування дітей! Я не збираюся померти, миючи якусь там чашку!».

Саме ця амбіція зробити зі свого життя щось більше і рухає молодою місіс Тетчер далі. Коли вона вперше приходить до парламенту як народна обраниця, сцену побудовано не на діалозі, а на візуальному контрасті між черевиками – її трохи буржуазними підборами, які відлунюють підлогами Палати Громад, та черевиками решти депутатів – відполірованими чорними чоловічими «оксфордами». 

Через ці черевики й чашку ми бачимо, що приймати за належне те, що Тетчер вдалося потрапити до парламенту й піти набагато далі – аж ніяк не можна. 40 років тому Британія була якщо не зовсім іншою, то принаймні дуже іншою. І навіть якщо ми можемо не захоплюватися політикою Тетчер, не можна не визнати досягнень її сили волі – пробитися через стіну «оксфордів» і стіну чоловіків, чиї ноги в ті черевики було взуто, до найвпливовішої посади у Британії.

Проте фільм робить наголос на тому, що амбіція Тетчер не була персональною, а ґрунтувалася на переконанні, що лише таким чином – без компромісів – Британію можна витягнути з економічного та соціального болота і знову зробити Великою. Жодне з її жорстких рішень не дається їй легко – закриття шахт, війна з Аргентиною, регулювання банків. Усі вони проходять через процес обмірковувань і сумнівів, так само, як кожне слово кожної промови безкінечно зважується і вивіряється. 

Таким чином авторам фільму вдається переконати глядача (наприклад, мене), що Тетчер, з усіма її перевагами й недоліками, щиро вірила у правильність своїх дій і робила їх з упевненістю, що саме таким чином принесе найбільшу користь британському народові. Наразі важко собі уявити, що такий фільм коли-небудь знімуть про Тоні Блера чи Джорджа Буша, та й багатьох інших політиків сучасності – продуктів піару.

Окрім тонко виписаного портрету Тетчер-людини, фільм слід подивитися ще з мінімум двох причин: бездоганної гри Меріл Стріп, яка міняється від сцени до сцени просто магічно, та аби подивитися на геніальну роботу гримерів, які роблять із акторки то 40-річну Тетчер, то 85-річну, й обох однаково успішно.

Наприкінці зауважу: фільм було знято за підтримки Британської ради кінематографу (UK Film Council), яку торік закрив уряд консерваторів під час 70%-х скорочень бюджету для всіх закладів, пов’язаних із культурою та освітою. Це сталося попри громадську кампанію протесту, розгорнуту відомими режисерами та акторами (серед них був, наприклад, американець Клінт Іствуд) на захист Ради. 

«Залізна леді» та «Промова короля» (King’s Speech) стали одними з останніх проектів організації. Фільм «Промова короля», нагадаю, є переможцем численних премій та нагород, включно з дванадцятьма номінаціями й чотирма «Оскарами»; з бюджетом у 15 мільйонів доларів, фільм приніс касові збори по всьому світі в 415 мільйонів. «Залізна леді» з бюджетом у 13 мільйонів доларів, окупилася за перші два тижні прокату у США, Великобританії та Австралії. Закривши Раду кінематографу, консервативний уряд сподівається зекономити чотири мільйони доларів на рік.