Можливо, це суб'єктивні враження, але якось дуже важко пригадати стільки новорічних веселощів, скільки було цього разу на телеканалах України. Враження таке, що вся країна співає і танцює, що розв'язано геть усі чи майже всі проблеми, що обрії 2012 року безхмарні, а єдине, на чому варто зосередити увагу - гідне проведення чемпіонату Європи з футболу. Уособленням таких веселощів стали, як на мене, програми «Інтера» ввечері 31 грудня та 1 січня після півночі, а особливо - коли на екрані з'явилися Максим Галкін та Володимир Зеленський.

Нетиповим тут виявився ТВі з вельми дотепним, хіба що трохи затягнутим новорічним привітанням від власного «Яника» і з відсутністю вітання від справжнього Януковича. А ще - з кабаре «Веселий песець. Підсумки року» та опівнічним концертом Братів Гадюкіних «Я вернувся домів». Але це був радше виняток, який тільки підтверджував загальне враження.

Це враження підсилювалося не те щоби млявим, а, сказати б, делікатним характером політичних ток-шоу та навколополітичних прямих і квазіпрямих (тобто у запису, але наче наживо) ефірів у передсвяткові і святкові дні. Не знаю, чи то гостей було підібрано не надто зубастих, чи то квазіпрямі ефіри вміло підчищалися, але вигляд майже всі подібні програми мали нудний і стандартно-банальний. І навряд чи Новий рік став тому причиною, схоже, звідкілясь (може, з повітря, може, з Банкової - хто знає?) надійшли вказівки власникам абсолютно незалежних каналів та телевізійному менеджменту...

Дехто з моїх колег, витративши чимало годин на перегляд новорічних програм, стверджує: ці просто-таки істеричні веселощі, поєднані з майже тотальним небажанням подивитися правді в очі й проаналізувати реальні проблеми України у підсумкових «серйозних» передачах засвідчують чи то наближення якоїсь масштабної суспільної катастрофи, чи то якихось потужних геополітичних катаклізмів. Як то кажуть, «останні дні Помпеї», коли перші, ще невидимі мікрочастинки вулканічного попелу вже ширяють у повітрі, але сприймаються тільки на рівні підсвідомості... Не знаю, на жаль (чи на щастя) не мав стільки часу, щоби бодай побіжно переглянути все, що тільки пропонував телевізор, перемикаючи канали, але висновки мої не такі радикальні. Не про загальносуспільну катастрофу йдеться, а про загрозу втрати важелів влади тими, кого проти ночі й називати зайвий раз не хочеться. От і реалізується засобами телебачення - щоби напоумити народні маси - класична настанова: «Жити стало краще, жити стало веселіше». Та чи допоможуть у навіюванні таких настроїв штучні веселощі і навіть талановито зроблені та заслужено популярні розважальні шоу, як-от «Х-фактор»?

До речі: анітрохи не ставлячи під сумнів щирість емоцій учасників цього шоу та їхній професіоналізм (навіть коли йдеться про аматорів), дозволю собі поставити банальне запитання: а чи насправді все, що ми бачили, відбувалося наживо, у прямому ефірі? Відповідна позначка на телеекрані - не гарантія; в Україні за останні два роки вже траплялися випадки, коли начебто прямі трансляції відбувалися із запізненням проти реального часу на 10-15 хвилин. Чи не став «Х-фактор» об'єктом подібних, сказати б, запобіжних заходів? Бо ж там, де є прямі ефіри, навіть розважального характеру, можливі різні не надто приємні для тих, хто вважає себе сіллю землі, речі. Не випадково-бо прямі ефіри на радянському телебаченні зникли на початку 1970-х і воскресли тільки в часи перебудови. Не випадково російське телебачення за Путіна - за рідкісними винятками - міцно стало на шлях «зачистки» від передач наживо. А які ж політичні та розважальні шоу в прямому ефірі буяли там свого часу! Та, власне, не треба ходити далеко: досить пригадати часи Леоніда Кучми, коли ретельне редагування навіть політично нейтральних телепрограм урешті-решт стало правилом. Отож моє начебто наївне і не надто чемне щодо господарів «Х-фактора» запитання має під собою певне підґрунтя. І не тільки у вигляді авторських припущень, а й у формі певних недоречних нюансів, які виникали на екрані ближче до 12-ї години...

Хотілося б, звісно, помилитися й одержати переконливі аргументи на користь того, що власники і менеджмент телепростору не боїться прямих ефірів і тих колізій, які можуть виникати під час їх. Як-от під час трансляції з Майдану Незалежності, коли невідомими були розгорнуто плакати з вітаннями Юлії Тимошенко, а на будинку Музичної академії та на монументі з «Галею» нагорі висвітилися лазерні написи: «Юлі - волю».

А якщо за великим рахунком, то зустріч нового 2012 року телебаченням України наочно довела, що ресурси професійності є на цілій низці каналів - тих, що не надто покладаються на московських «варягів» (узагалі без них робити щось видовищне і цікаве, схоже, сьогодні з якогось дива заборонено) та прагнуть виробляти власний продукт. Якби зняти нинішні обмеження на «якбичогосьневийшло» та на підвищення інтелектуального рівня програм, можна було би сподіватися на майже неймовірні речі. Але ж більшість телеканалів воліє нав'язувати глядачам надсадний «легальний» московський гумор (який інтелектуальна Росія зневажає) замість того, щоби дати слово, скажімо, Віктору Шендеровичу та Дмитрію Бикову; а ще публіці накидають нескінченні російські «мюзикли» на класичні сюжети, зроблені галопом, з акторами й композиторами, котрі раз у раз переходять із одного новорічного «телеметелика» в інший. Мимоволі думаєш: у радянський час в ефір до Нового року виходили значно кращі речі, глядачі чекали цього дня, знаючи, що неодмінно з'явиться щось видатне. І вони з'являлися - блискучі фільми й телевистави, які досі із задоволенням дивляться глядачі. Справжні мистецькі твори, які пробивали собі шлях через усі цензурні рогатки. Втім, хіба цензура зникла? Тільки, схоже, автори «мюзиклів» із нею не воюють, а щиро товаришують, поселивши цензорів у власних головах...

І не тільки про новорічні розважалки йдеться. З чим із нинішньої телемузичної продукції можна порівняти, скажімо, давній бенефіс Лариси Голубкіної - з тонким гумором, блискучими музичними номерами, вишуканою акторською грою та часом ледь не дисидентськими ескападами?

А ще ж вітчизняне телебачення має практично не задіяний досі колосальний ресурс - український гумор та музика, подані не у стилі «гопакедії». Тим більше, що українська література та українська історія дають стільки сюжетів для новорічних програм високого ґатунку, тимчасом як телевізійники поки що обмежуються, якщо йдеться про вітчизняний матеріал, «нижчими за плінтус» жартами та кільканадцятьма непогано розкрученими за минулі роки піснями і виконавцями. Насправді ж можна без надзусиль робити оригінальні розважальні програми, де не буде істеричних веселощів, де масовий глядач братиме щось корисне для душі та серця. І телефільми, які хотітиметься ще і ще раз передивитися. І розумні, а водночас не нудні аналітичні передачі, де б усебічно підбивалися підсумки року, що минає, і вимальовувався фаховий та об'єктивний прогноз на новий рік. І так далі, і таке інше...

Проте для втілення бодай частини цього повинне щось, мабуть, змінитися не тільки на телебаченні, чи не так?