Оксана Забужко, ще коли вона не претендувала на лаври ідейного вождя «противсіхів», написала блискучу книгу «Notre Dame D'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» («Факт», 2007), присвячену, якщо говорити загальниками, Лесі Українці й усьому тому контексту (історичному, соціальному, культурному, релігійному), в якому вона зросла і працювала. А ще - можливо, в першу чергу - нашому сьогоденню в його найрізноманітніших вимірах, передовсім - у вимірі культурно-антропологічному. Тобто, якщо по-простому, фундаментальному питанню - хто ми є, куди йдемо і чому такі несамовито дурні, що не можемо жити нормально. Й от у цій книзі поміж іншого Забужко згадала «сьогоднішню хамократію» та «хамократів».

Слово це не придумане авторкою; воно часом виринало в публіцистиці і ХІХ, і ХХ століть, а потім знову зникало. А між тим у добу, коли не тільки в нас владний хам танцює на кістках культури, коли в усьому світі (хоча й іншою мірою) демократія вкотре вже опинилася під загрозою внаслідок засилля з боку масової «одновимірної людини» й відповідного їй типу еліт, це слово мало би збагатити лексикон і журналістів, і письменників, й академічних дослідників, бо йдеться про рівень категоріально-понятійний.

Якщо дуже стисло, то, за словами авторки, для хамів - чи Лесиних часів, чи сьогоднішніх, - «поняття свободи заступлене поняттям свавілля». Свобода завжди ґрунтується на відповідальності й на традиції, сваволя - ні. «Культ своєї власної особи» - це й є найбільш універсальна формула хамократії, незалежно від того, чи прикриватиметься вона якимось ідеологічним лушпинням, чи, як у нашій постсовєтській реальності, парадуватиме в дикунськи-первісній наготі. Можна сказати, що хамство - це абсолютистська релігія власного «я». І тому не дивно, що головною її чуттєвою домінантою має бути саме ненависть - до всього, що «не-я», - пише Оксана Забужко. Хамократ не визнає моральної ієрархії, вищих вартостей. Нинішня хамократія - це закономірна питома ознака нашої доби. А водночас - і повстання проти неї. Майдан, за тодішньою Забужко, став символом того, що «нація - чи не вперше в новітній історії в такому чистому вигляді! - постала акурат проти "влади мас", вимагаючи закону як загальної моральної норми», коли сталася «перша серйозна "точка збою" нашої столітньої "хамської матриці" - повстання демократії проти хамократії». Хам нищить усе. Та головне - він нищить перспективи на майбутнє.

Оце от поняття згадалося мені ввечері 23 грудня, коли на черговій програмі Савіка Шустера відбувався бенефіс прем'єра України Ніколая Азарова (рука просто відмовляється писати - «Миколи», бо ж ідеться про персонажа із дуже специфічним ставленням до української мови та культури...).

І річ не тільки в стилістиці чинного прем'єра, у його постійних наїздах на опонентів й у виголошуваній ним відвертій неправді. Скажімо, що Арсеній Яценюк був головою Верховної Ради під час підписання сумнозвісних газових угод 2009 року, відтак також несе за це відповідальність, - тоді як насправді спікером з осені 2008 року став Володимир Литвин; чи щодо п'яти років перебування своїх опонентів при владі - а чи забув Ніколай Янович, що саме він був першим віце-прем'єром плюс міністром фінансів України з 4 серпня 2007-го по 18 грудня 2008 року? І не тільки в біографіях учасників програми та змісті їхніх монологів: справді, Володимир Олійник, колишній учасник «канівської четвірки», у другому турі підтримував лідера комуністів Симоненка, потім став заступником голови партії «Собор», потім 2006 року його було обрано до Верховної Ради за списком БЮТ, а 2007 року він став палким регіоналом - якою є ціна сказаного таким «послідовним» персонажем? А чого вартий Олег Зарубінський, котрий у 2008-2010 роках входив до парламентської коаліції, на яку спирався уряд Юлії Тимошенко, політику якої він тепер нещадно критикує вже з позиції члена нинішньої правлячої більшості? Як не згадати тут характеристики хамократа як персони, що живе поза моральною відповідальністю «від проекту до проекту, від однієї "перемоги", - по-сучасному, "успіху", - до другої»... Річ передусім у загальній атмосфері в студії і в тих дивовижних під будь-яким оглядом (крім як у контексті служіння владній хамократії) пертурбаціях, які вже не вперше відбуваються із запросинами опозиційних політиків на «Шустер live».

Цього разу жертвою політичних ігрищ із «правильними» та «неправильними» гостями програми став лідер «Фронту змін» Арсеній Яценюк.

За його словами, в четвер від програми на адресу фракції надійшло офіційне запрошення від Шустера. «Політрада фракції отримала запрошення і прийняла рішення направити на ефір мене. В мене є всі есемес-повідомлення, які підтверджують це запрошення від імені Шустера», - заявив депутат. Але до студії Яценюка не пустили (як він сам стверджує, не пустила охорона прем'єра, начальник цієї охорони заперечує такі дії), факт чого наочно засвідчує відео на партійному сайті.

При цьому в студію телепрограми вільно пройшли перший заступник лідера партії «Батьківщина» Олександр Турчинов та екс-міністр й екс-депутат Петро Порошенко. І тут починається найцікавіше.

На відео добре видно, як Арсеній Яценюк показує охороні та присутнім журналістам стосик паперів і каже: «Я готувався!». Ймовірно, саме це, а також загальновідоме вміння екс-спікера при потребі гостро й аргументовано дискутувати й стали реальною причиною неучасті депутата у «Шустер live». Бо ж на тлі не надто виразного Турчинова й амбівалентного, м'яко кажучи, Порошенка найдошкульнішим критиком уряду виявився лідер комуністів Петро Симоненко - один із тих, чиїми зусиллями цей «буржуазний» уряд був приведений до влади і зміг проводити через Раду свої законопроекти, аж поки не набралося достатньо «тушок», щоби дати змогу необільшовикам безболісно для влади погратися в «захисників прав трудящих».

Ситуація, коли до теледебатів не допускають лідера третьої за рейтингом політичної сили країни, натомість резервують місце для представника апріорі непрохідної на виборах (але включеної у структури влади) Народної партії, дуже добре вписується в парадигму хамократії, але не має нічого спільного ані зі свободою слова, ані зі справжньою демократією, ані з елементарними порядністю та професіоналізмом. І взагалі - політичні сили, яких підтримує, за даними соціологів, у півтора рази більше виборців, ніж «партію влади» (включно із комуністами), були представлені у студії Шустера однією людиною, а «партія влади» - чотирма (включно з прем'єром Азаровим). Але, як казав живий класик української політики, - маємо те, що маємо...

І не в останню чергу внаслідок яловості вітчизняної опозиції, особливо тієї її частини, яка надає перевагу промовам у телестудіях замість копіткої роботи «на вулиці», тобто з реальними проблемами реальних людей, хай і поза зоною бачення телекамер. Роботи, яка інколи може бути пов'язана з ризиком для краси обличчя, як то кажуть, на межі фолу, але вкрай потрібної країні. Бо ж, скажімо, відбивати атаки знавіснілих забудовників (беру один із наймасовіших прикладів діяльності вітчизняної хамократії), за рідкісними винятками, городянам доводиться без допомоги тричі опозиційних політиків.

Той самий Арсеній Яценюк, котрий при нагоді вміє так добре говорити ледь не про все на світі, а на додачу ще й назвав свою партію «Фронтом змін», - де його практичні дії в ситуації, коли - за його ж словами! - охорона студії брутально порушувала закон про статус народного депутата? Де викликаний ним «Беркут»? Де нардепи з числа членів «Фронту...», які б заблокували студію і вчинили інші необхідні за цих обставин дії? З іншого боку, невже Олександрові Турчинову було нецікаво, чому його опозиційний колега не зміг пройти до студії? Чи фактом є відсутність будь-якої координації та взаємопідтримки між різними гілками опозиції? А які можливості відкриває прямий ефір для демаршів протесту проти тієї чи іншої сваволі владних хамократів та їхніх пахолків! Тим більше, коли брутальне порушення закону чиниться тут і тепер, за дверима студії...

Але достатньо. Якщо опозиція не вміє і не бажає вчитися на своїх і чужих помилках, то вибори до Верховної Ради наступного року виглядатимуть дуже й дуже цікаво. І політичні телешоу - також. На радість хамократам і на шкоду всім притомним українським громадянам, яких усе ж таки в країні більшість.

Фото - globalist.org.ua