Щороку наприкінці листопада у ЗМІ повторюється - в більших чи менших масштабах - практично те саме. Зроблене з різними світоглядно-політичними цілями і під ідеологічно відмінними один від одного кутами зору - але те саме. Ясна річ, не у всіх медіа, але у значній їх частині. Йдеться про свідоме й несвідоме продукування, чи, радше, репродукування міфологем (а часом і відвертих дурниць), пов'язаних із темою Голодомору.

Не називатиму імен (вони часом варіюються, часом повторюються) - спробую окреслити головні міфологеми, які поширюють мас-медіа стосовно різних вимірів загальнонаціональної української трагедії 1932-33 років.

Чи не найголовніша з них, повторювана з року в рік, - що Голодомор, мовляв, не був геноцидом, оскільки його вістря було спрямовано проти селян й оскільки його метою не виступало тотальне нищення українського етносу.

Тим часом у Конвенції ООН 1948 року «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» сказано, що під геноцидом розуміються певні дії, «чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку». Отже, відпадає аргумент про відсутність у більшовиків наміру фізично знищити всіх українців - бо ж існував намір знищити частину їх, а про свідоме проведення спрямованої на це політики не раз прохоплювалися головні організатори злочину - і Сталін (генсек ВКП(б), і Молотов (номінальний глава Раднаркому СРСР).

Що ж стосується спрямованості проти селянства, то це теж щонайменше неточно. Звернімо увагу: у згаданій Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» сказано, що геноцид може здійснюватися не тільки на релігійній чи етнічній основі, а й на національній. Останнє ж поняття у світовому праві тотожне певній громадянськості; не має особливого значення, йдеться про громадян незалежної, окупованої чи напівколоніальної держави. Отож той беззаперечний факт, що по кордонах УСРР було виставлено спеціальні заслони, щоб не допустити голодуючих (не лише селян!) до Білорусі й Росії, беззаперечно засвідчує здійснення геноциду за національною ознакою. Принагідно: вимирали не лише українські села на території УСРР, просто серед селян тут було від 92% до 96%, за різними даними, етнічних українців, отож ще одна «патріотична» міфологема про те, що знищували тільки етнічних українців, так само фальшива: гинули і поляки, й приазовські греки, і причорноморські німці, і євреї у містечках...

Але знищувалися далеко не лише селяни і не селянство як таке. Не випадково «вождь народів» у листі Кагановичу від 11 серпня 1932 року двічі повторив, що «мы можем потерять Украину». Робилося все, щоб цього не сталося. Це засвідчує, зокрема, закрита постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області» від 14 грудня 1932 року, де, крім вилучення хліба в селян та встановлення спеціального режиму в УРСР та на Кубані, йдеться про фактичне скасування політики українізації і констатується: «Замість правильного більшовицького проведення національної політики у ряді районів України, українізація проводилася механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без старанного підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям і ін. створення свого легального прикриття, своїх контрреволюційних осередків і організацій». Кожен, привчений учитуватися у химерну більшовицьку новомову, розуміє: партія визнала: все справді українське є за визначенням антибільшовицьке. А це мало тягти за собою відповідні практичні дії, не лише щодо вчителів і кооператорів, науковців і письменників.

І справді: постанова вимагала чистки партійних та радянських органів: адже ці органи неправильно провели українізацію, а тепер недостатньо ревно «патрали» селянина. Тож 80% низової номенклатури було до весни 1933 року «вичищено». А оскільки про ці 80% із гордістю доповів шеф «української» філії ОҐПУ Балицький, то, ясна річ, чистку було здійснено з відповідними наслідками для «вичищених». Іншими словами, Голодомор включав не тільки нищення селянства, а й згортання українізації разом із «зачисткою» тих «петлюрівських елементів», про яких ішлося у згаданій постанові, тобто інтелігенції, а крім того - репресії проти низових номенклатурників із недостатньою більшовицькою свідомістю і заміну їх кадрами з-за меж УРСР.

У цьому сенсі варто згадати аргументацію Рефаеля Лемкіна, автора самого поняття «геноцид» та концепції геноциду як тяжкого злочину проти людства і людяності (до речі, сама постать Лемкіна руйнує ще дві міфологеми - що слово «геноцид» було вигадано «єврейськими публіцистами» і стосувалося тільки їхньої національної спільноти та що про геноцид стосовно українців заговорили тільки в 1980-х роках, коли президент США Рейган поставив завдання знищити «імперію зла» - СРСР). Насправді Лемкін (за походженням польський єврей, юрист високого класу) почав розробку концепції геноциду на матеріалі масового нищення вірмен в Оттоманській імперії під час Першої світової війни (збірка його статей про геноцид вірмен стала чи не основним аргументом для юридичного визнання цього факту парламентами низки держав). І, головне, Рафаель Лемкін чітко визначив 1950 року більшовицькі злочини проти українців як «класичний приклад геноциду». Згідно з ним, дії Кремля мали на меті «систематичне нищення української нації, її поступове поглинання новою радянською нацією». При цьому, наголошував правник, не йшлося про фізичне винищення всіх українців, як це нацисти поставили на меті щодо євреїв, але в разі успіху більшовицької програми геноциду «Україна загинула б так само, якби було б убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей». Адже в силу історичних обставин українська нація в цей період була дуже вразлива, «її релігійне, інтелектуальне й політичне керівництво, її вибрані й вирішальні частини є доволі малі, тому їх легко ліквідувати» - для того, щоб українці перестали бути собою, злившись у якійсь новій спільноті з іншими, «бо радянська національна єдність твориться не об'єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком одної - радянської».

Одним словом, зовсім не випадково головний удар було спрямовано на селянство (причому передусім на економічно активне) та інтелігенцію...

Ще один блок міфологем пов'язаний із твердженнями (цілком правдивими, до речі), що терор голодом відбувався і за межами Радянської України. Справді, порівняльний аналіз матеріалів переписів 1926 і 1937 років наступним чином показує скорочення сільського населення в регіонах СРСР, вражених голодом 1932-1933 років: у Казахстані - на 30,9%, у Поволжі - на 23%, в Україні - на 20,5%, на Північному Кавказі - на 20,4%. Отож виходить, що штучний голод було організовано вищою номенклатурою ВКП(б) не тільки в Україні, а й у Поволжі, на Дону і на Кубані, в Казахстані і деяких інших регіонах Радянського Союзу.

Правильно, але що з цього випливає? По-перше, Кубань, значною мірою Поволжя (нинішні Саратовська і Волгоградська області), «Сірий клин» у Південно-Західному Сибіру і Північному Казахстані - це все місця компактного проживання українців (особливо в сільській місцевості). По-друге, донські козаки на той час у масі своїй не вважали себе росіянами (понад 100 тисяч їх і досі так вважають, що засвідчено даними нефальсифікованого перепису 2002 року). По-третє, саме над Волгою розкинулася територія, що за більшовицькими критеріями виглядала ледь не суцільно куркульською: автономна республіка німців Поволжя. І, нарешті, казахи (саме слово це означає «вільнолюбні люди») також стали жертвами геноциду. Бо ж ішлося про «контрреволюційні нації», яким «належить у ближчому майбутньому загинути в бурі світової революції» (Енгельс). Сталін вніс поправку до висновку співзасновника марксизму: загинути, частково померши від голоду, а частково влившись - упокореними - в «єдиний радянський народ».

Іншими словами, від того, що об'єктами і жертвами геноциду стали, крім українців, ще кілька народів СРСР, не зникає факт геноциду українців.

Іншими словами, усупереч новітнім міфологемам, більшовицька політика у 1932-33 роках була спрямована проти українців (етнічних та політичних) як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами та цілком підпадала під вимоги вказаної вище Конвенції ООН.

Фото - www.library.dgtu.donetsk.ua