Дотепер ледь не аксіомою було твердження: якщо команда Віктора Януковича від першої половини 2000-х років і не змінилася внутрішньо, то в політтехнологічному плані вона змінилася вже точно. Давно пішла в історію тупа пропаганда, поступившись якщо й не витонченим технологіям, то, принаймні, добротним маніпуляціям.

Другий випуск програми «Вечори з Віталієм Коротичем» (Перший національний, 24 жовтня) змусив у цьому сильно засумніватися. Такої неприхованої пропаганди не було в українському телеефірі дуже й дуже давно. Єдине запитання, яке крутилося в голові протягом усього більш ніж годинного ефіру, було таким: на кого це все розраховано? Невже це все серйозно, невже це не витончене глузування?

Схоже, Віталій Коротич відвів собі місце в історії української тележурналістики десь поміж Дмитром Джангіровим та Дмитром Корчинським - пригадуєте випуски «Проте» 2004 року? От десь на такому самому рівні й відбувалося його інтерв'ю з Віктором Януковичем. Інтерв'ю, компліментарне до нестями. Не полишало враження: от-от Коротич ускочить зі стільця, почне розшаркуватися, а то й кланятися, намагаючись поцілувати «височайший» черевичок.

Добре відомо: Віталія Коротича пов'язують тісні колегіальні стосунки з Дмитром Гордоном. Саме Гордон відомий своїми компліментарними інтерв'ю. Він завжди грає роль однодумця інтерв'юйованого, й гості Гордона неодмінно почуваються «у своїй тарілці», в атмосфері взаєморозуміння й підтримки. То, може, Коротич виявив себе вірним учнем школи Гордона?

Але річ у тім, що в Гордона компліментарність - це всього лише технологія, засіб досягти відвертості чи хоча б ілюзії відвертості. Яким би не було ставлення до самого Гордона, хоч би як подеколи не дратували обрані ним об'єкти, а його інтерв'ю здебільшого виходять принаймні цікавими. Попри всю компліментарність, Гордон уміє розкрити внутрішній світ своїх героїв, ледь не доводячи їхні образи до абсурду. Так, він не робить висновків, дозволяючи симпатикам своїх героїв ще більше переконуватися у своїй любові до них, а критикам налаштовуватися ще критичніше. Попри всю компліментарність, у Гордона відомий політичний лідер може постати обмеженим обивателем, зірка з претензією на інтелектуальність - безпросвітною дурепою, відомий письменник - лицеміром і негідником. І навпаки - не надто шанований багатьма діяч може розкритися з зовсім неочікуваного боку.

У розмові Коротича з президентом нічого подібного не було й близько. Найпершою відмінністю від інтерв'ю Гордона був антураж. У Гордона він завжди «типу домашній» - м'які крісла чи дивани, неспішна бесіда... У Коротича інтер'єр теж чимось нагадував домашній, утім, це була не вітальня, а, радше, кабінет. Замість крісел були стільці. На столі не помітно було ані чаю, ані кави, натомість лежали якісь папери. Обидва співрозмовники сиділи ледь не по стійці «струнко».

Результат? Упадали в око спроби зробити вигляд невимушеної бесіди. Але от саме що спроби й саме що вигляд. Ніякої невимушеності насправді не вийшло, а коли щось і вийшло, то це враження неприхованої штучності всього, що відбувається. Оце й було головне враження від побаченого.

Віктор Янукович був напруженим протягом усього ефіру й не дозволив собі розслабитися ані на мить. Ані за тривалістю реплік, ані за інтонацією, ані за виразом обличчя, ані за темпом і ритмікою його відповіді Коротичеві нічим не відрізнялися від публічних промов. Таке, власне, й склалося враження: це був черговий публічний виступ президента, тільки невідомо навіщо там був присутній ще й Коротич, і невідомо навіщо він переривав цей виступ запитаннями.

Утім, він не надто й заважав: однаково Янукович, мов по писаному, вів мову про своє; часом це «своє» тим чи іншим боком стосувалося поставлених Коротичем запитань, часом - зовсім не стосувалося, а існувало саме по собі. Обидва співрозмовники були ніби кожен на своїй хвилі й старанно грали кожен свою вивчену роль, не надто переймаючись, чи виходить із того бодай ілюзія діалогу. Якщо це й було інтерв'ю, то інтерв'ю слабеньке. Це була довільна бесіда начальника з підлеглим, де глядачі були зайвими, їм просто дозволили підглядати за дружнім спілкуванням.

Запитання були здебільшого дуже загальними й, повторюся, жили своїм власним, незалежним від відповідей життям. Неможливо було зрозуміти, чому от саме такі запитання Коротич ставив сьогодні, а не в серпні чи грудні; чим узагалі жовтнева розмова відрізнялася від серпневої. Нічого актуального, подієвого майже не було, розмова точилася «про взагалі», ініціативою безроздільно володів Янукович, а Коротич був присутній ніби лише для того, щоби час від часу вигідно відтіняти президента й додатково акцентувати те, що треба акцентувати. Найменших спроб формулювати запитання, відштовхуючись від слів гостя, Коротич не робив - ніби вивчив їхній перелік (чи, може, отримав із Банкової?) й ніяк не міг зробити поправку на перебіг реального діалогу. Тож і виходило геть фрагментарно, розмова стрибала з теми на тему, залишаючись неструктурованою.

«Змінилося щось на краще?» (у відносинах із Росією) - таке запитання апріорі не передбачало динамічної предметної відповіді. На нього можна було рівною мірою відповісти як одним словом («так» або «ні»), так і довгим монологом про все на світі, про давно відомі речі. Що президент і зробив.

Якщо й надалі порівнювати Коротича з Гордоном, то в Гордона є одна прикметна риса: хоч би як він оспівував гостя, хоч би яким щедрим був на найвищі епітети, але він ніколи не дозволяє собі дивитися й звертатися до гостя «знизу вгору»; його інтерв'ю - це завжди діалог рівних, хай хоч яким високопосадовим був би той його гість. Цього й близько не було в Коротича - саме лише бажання прислужитися. Радянський вишкіл дався взнаки?

«Ми зустрічалися в серпні, ви були дуже втомлений; тепер ми зустрічаємося - ви теж дуже втомлений» (усі цитати записано на слух, а тому вони можуть бути не зовсім дослівними), - розпочав Коротич «домашню» бесіду й, позіхнувши, запитав: «Чи тяжко бути президентом?» От цікаво: якої небанальної, а головне - змістовної відповіді могли чекати глядачі? Президент сказав щось на кшталт того, що «взявся за це» й «мені випала така доля». Залишалося тільки поспівчувати йому: ну от не пощастило людині, така вже випала доля.

«Ви такий великий державний діяч!» - «Так, не без того, трошки є», - от у такому ключі точився діалог. Чи міг він когось зацікавити - не кажучи вже про переконати?

А Коротич продовжував «запитання»: «Ви не можете дозволити собі нормальної поведінки... Кожен ваш вчинок - то відповідальність за мільйони людей... Я вам не заздрю, не хотів би бути на вашому місці... У нас нічого немає, окрім репутації (еге ж, еге ж. - Авт.)».

Подібні «запитання» траплялися й надалі - такий, наприклад, пасаж: «Але ви робите справу, переступаючи через це (стереотипи. - Авт.)... Ви зробили велику справу... з Китаєм... Ви робите чимало для відносин із арабськими країнами...». Чесно кажучи, на місці президента багато хто почервонів би від непомірних лестощів.

Натякнувши на судові процеси проти лідерів опозиції, Коротич також не став очікувати на відповідь і відповів сам: «Коли з бюджету витягли гроші, а це ж... ремонти лікарень... Ви почали боротьбу з корупцією, повертаєте людям гроші, які в них вкрали...». Навіть суд не звинуватив Тимошенко в тому, що вона щось украла, але хіба ж це могло зупинити Коротича?

Узагалі ж, тема судових процесів не знайшла розвитку - і справді, у країні є чимало набагато важливіших речей.

Трапилося в президента декілька красномовних обмовок. Наприклад: «Я хочу сказати, що я не керую пресою й навіть не хочу ставити собі таке завдання». Чи став би наголошувати на цьому керівник демократичної держави, де можливість державного керування пресою нікому й на думку не спадає? Тим більше що Коротич прямого запитання про це не ставив?

Ще одна фраза: «Попередники, які вважають себе найбільшими демократами у світі...». Ну от навіщо було демонструвати зневагу до влади, яка давно вже пішла в історію? Невже, скажімо так, неприязнь до попередників і досі править за рушійну силу для президента, за мотивацію його дій?

А от і зовсім красномовне: «Чого ми досі не можемо зробити - це того, що торкається Конституції. Це все попереду... Завдання - об'єднати в парламенті конституційну більшість». Цікаво, коли президент веде мову про свої завдання стосовно парламенту, чи не правда? Ще цікавіше, коли президент веде мову в категоріях «ми» та «вони» - про керовану ним країну веде мову, до речі.

Ще красномовний приклад: «У нас усі хочуть, щоб був порядок, але всі хочуть бути незалежними». Наш президент так і не зрозумів, що от саме це і є демократія - коли й «порядок», і всі незалежні.

«Президент Медведєв покритикував донецький аеропорт», - сказав Янукович. Зверніть увагу на оце «президент» - не «президент Росії», а просто «президент». Та й, узагалі-то, критикування Медведєвим аеропорту в країні, до якої він прибув із дружнім візитом (а тим паче критикування поверхове, «з першого погляду»), - то річ у світовій дипломатії нечувана, гідна обурення. Януковича це не обурило. Що це було, як не слова губернатора, який вважає себе підлеглим Медведєва чи, принаймні, нижчим за Медведєва за статусом?

Ще одна цитата з президента: «Дороги до Харкова, Бєлгорода, потім Донецьк, Ростов...». То невже наша влада взялася облаштовувати автошляхи в Ростові та Бєлгороді? Може, вона й гадки не має, що це вже не Україна? А чи на карті світу, якою її уявляє Віктор Янукович, немає такого поняття, як державний кордон? Він так і мислить категоріями «широка страна моя родная»?

Президент: «Я завжди везу з собою (під час закордонних візитів. - Авт.) численних бізнесменів. Ми проводимо бізнес-форуми й одразу реалізуємо ті рішення, які прийняли». На місці Коротича я б неодмінно спитав: як пересічному бізнесменові потрапити до тих «чисельних»? Адже будь-якому бізнесменові хочеться брати участь в отому «одразу реалізуємо»! Узагалі ж, це вже була чистісінька ідеологія: бізнес є й має бути підпорядкований владі. Це було змалювання типової радянської схеми керування «народним господарством»: ЦК - йому підпорядковано галузеві міністерства - їм підпорядковано підприємства. За будь-якої іншої схеми бізнес не може, в принципі не може реалізувати рішення влади!

Президент про асоціацію з Євросоюзом: «Ми не хочемо, щоб порушені були наші права». Які права, даруйте? А в чому їх може бути порушено? Зрештою, боїтеся, що ЄС порушуватиме ваші права, - не ставайте з тим підступним Євросоюзом на одному гектарі, ото й усе! Де ж тут логіка? І жодного слова не вимовив президент про те, що Україна мусить зробити для асоціації з ЄС і, тим паче, вступу до нього! Так, нібито європейці що є сил умовляють Україну асоціюватися з ними, зробити їм таку милість.

Навіть коли інтерв'юер прагне зробити інтерв'ю гранично дружнім, неконфліктним, він мав би попросити гостя уточнити: які кроки Україна мусить ужити для успішного асоціювання? Чи варто наголошувати, що Коротич цього не зробив?

Під час деяких епізодів хотілося просто сміятися. Коротич: «У країні є три гілки влади...». Янукович у відповідь: «Давайте краще про економіку». А як вам така фраза президента: «Корупціонери... набудували палаци»? То, може, по «палацах» одразу й визначаймо корупціонерів? Відкриймо «Українську правду», наприклад, і погляньмо, хто там у нас набудував палаців?

Президент: «За двадцять років це перша влада, яка почала системні реформи. Це всі знають - і в Європі, і в світі, і в Україні». Ну хоч би для різноманітності показали нарешті бодай одну системну реформу! От цікаво, скільки років можна твердити про системні реформи, не проводячи їх? Були, звісно ж, у президента й слова про те, які українці нещасні й знедолені, але от-от (так і хотілося додати: «під нашим мудрим керуванням») всі стануть щасливими просто тобі без меж. От, наступного року відбудеться Євро-2012, кількість бюджетних витрат різко зменшиться. І знову цікаво: як можна один і той самий футбольний чемпіонат використовувати у пропагандистських цілях то як велике досягнення, то як корінь усіх лих?

Президент повідомив, що «ми за півтора роки значно підвищили резерви, й вони сягнули 38 мільярдів доларів». А якими були? Він використав типовий маніпулятивний прийом: наведення нібито точних, але непорівнюваних даних, коли точна цифра ні про що не каже. Професійний інтерв'юер просто мусив би на цьому зупинити розмову й запропонувати уточнити дані. Коротич, звісно ж, цього не зробив.

А президент вів далі: «Вивозили валюту, цілі бригади були, які цілодобово міняли гривні на долари, пакували їх і вивозили». Тепер, після запровадження обміну валют за паспортами, за словами президента, цю проблему усунуто, через що й «зросли резерви». От тільки залишилися запитання. Де ж була митниця? Мільярди доларів у бюстгальтері не провезеш. Чому ці бригади досі не впадали в око? Чому валютний курс ніяк не зреагував на зникнення бригад, а отже, на різку зміну співвідношення попиту й пропозиції? Чому, зрештою, ніхто не бив на сполох, не звертав уваги на проблему «бригад» до того, як було запроваджено паспортний обмін? Було зрозуміло: усе це були пояснення, вигадані заднім числом. От тільки, знову ж, на кого все це було розраховано? Невже наш президент так мріє керувати країною дурнів?

Наостанок Коротич поділився відкриттям: виявляється, прагнення до інтеграції з ЄС не спрямовано ані проти кого. На що Янукович відповів: «Ми - мирна країна, ми ні з ким не збираємося воювати». Ну просто тобі камінь з душі... За законами жанру, співрозмовники в два голоси мали б заспівати: «Хотят ли русские войны?» А Коротич, здається, так і не збагнув: він звертався не до російської аудиторії. Адже то саме в Росії вбачають у Євросоюзі антиросійське утворення; саме там багато хто переконаний: Польща видобуває сланцевий газ навмисне для того, щоб накапостити Росії, це антиросійська акція.

Оцей фрагмент зайвий раз підтвердив, що жанр цього дивовижного видовища був найближчим до тупої пропаганди радянського взірця. Тож знову хотілося б поставити риторичне запитання: на кого це було розраховано? На людей із остаточно й безповоротно атрофованим мисленнєвим апаратом?

...Одразу по завершенні бесіди президента з Коротичем на екрані з'явився... Віктор Ющенко. Нічого подібного в анонсах не було. У титрах було написано, що це інтерв'ю, хоча інтерв'юер не давав про себе знати ані картинкою, ані голосом. Це був монолог Ющенка, причому, схоже, добряче препарований: надто помітними були склейки. Вимовляв екс-президент, як і завжди, загально-правильні, на самій межі зрозумілості, речі - про націю, демократію, євроінтеграцію. Деякі його пасажі можна було витлумачити як старанно приховані дулі в кишені. Наприклад, його тираду про те, що країна виявилася ще більше поділеною на Схід та Захід - «і навіщо тоді нам такий суд»? Глядачі могли зробити висновок: чи не про суд над Тимошенко йдеться? Утім, саме посилання для влади було дуже милим: політична доцільність є вищою за правосуддя. А «навіщо нам такий суд» замість «нам потрібен саме такий суд» - то вже суб'єктивна оцінка президента-невдахи.

От тільки цікаво: чи знав Ющенко, що його монолог підверстають під бесіду Януковича з Коротичем? І взагалі: неоголошений виступ Ющенка - що це було? Спецоперація з метою показати: Янукович продовжує євроінтеграційну й націєбудовчу справу Ющенка? Показати, що Ющенко «в основному не заперечує» проти нинішньої політики? Чи це було лише одним епізодом зі спецоперації з намагань перетворити Ющенка на лідера опозиції - дуже зручного, бо ніякого?