Проект телеканалу «Інтер» «Моя країна» самою назвою претендує на висвітлення болючих точок життя країни, але ще більшою мірою - на узагальнення висновків. Тобто унікальні історії героїв документальних 20-хвилинок мали би стати своєрідним дзеркалом суспільного життя й допомагати в пошуках виходу з непростих ситуацій.

Проте насамперед такі шляхи виходу з глухих кутів мусять знайти автори фільмів циклу, котрі, як пишуть в анонсах, є найкращими журналістами «Подробиць».

Наразі ж складається враження, що короткометражки з циклу «Моя країна» - такі собі проморолики для їхніх авторів. З формального боку вони нібито бездоганні: на початку ставляться запитання, на які автор збирається знайти однозначну відповідь разом із глядачем. Далі, цілком у дусі законів жанру, журналіст вирушає в далекі й не дуже відрядження, спілкується з героями, яких життя поставило в непрості ситуації, і намагається знайти вихід за допомогою експертів у різних царинах.

Але все це справді суто формальні ознаки, бо запитання, озвучені на початку фільмів, наприкінці ніколи не отримують відповідей. Навпаки, вони множать чергову низку запитань, але вже риторичних, тобто таких, які начебто й не потребують відповіді, бо її в принципі знайти не можна.

Переглянувши кілька фільмів циклу «Моя країна», впевнилася: анонси до них набагато ґрунтовніші, ніж самі документалки. Скажімо, на сайті «Інтера» про останній у часі фільм «Неласкава свобода» Андрія Цаплієнка цілком вичерпно подано коло проблем і запитань, на які збирався відповісти автор. Докладно описано історії людей, що лягли в основу фабули (аж так, що можна й самого фільму взагалі не дивитися!), а також поставлено запитання: що за люди ті, хто вийшов на волю за амністією? Чи зможуть вони забути про кримінальне минуле, а чи й надалі тероризуватимуть тих, хто живе не за поняттями, а за законом? Як зрозуміло з анонсу, мова у фільмі - про тих, хто отримав свободу за наймасштабнішою в історії незалежної України амністією до цьогорічного Дня незалежності.

Спочатку автор знайомить глядача з 25-річною Валентиною Андрєєвою, яка завдяки амністії звільняється на рік раніше. Вона розповідає, за що отримала строк, а також про те, що вдома її не чекають. Тут виринає в цікавому контексті слово «нежданчик» - виявляється, так називають тих, хто покидає зону раніше, ніж велить вирок.

У фільмі Андрія Цаплієнка окрім харків'янки Валі показано ще кількох амністованих. Один із них працює на «блатному» місці - при кухні - і взагалі не хоче звільнятися, мотивуючи свій вибір дуже туманно. Другий трудиться після звільнення в реабілітаційному центрі для колишніх засуджених, наркоманів та алкоголіків. Третій, повернувшись додому після амністії, обіймає спрацьовану матір, яка буквально заливається слізьми, і йде на могилу батька, що так і не дочекався сина з тюрми.

Паралельно нам розповідають історії колишніх зеків, які одразу по звільненні скоюють злочини і знову потрапляють за ґрати. Продовження ці історії не мають. Автор просто констатує факт, що не для всіх зеків свобода благо і не всі вони готові починати нове життя.

Так само констатацією факту, що Валентина Андрєєва не звикла заробляти на життя в законний спосіб, а отже їй пряма дорога знов на нари, завершується в кіно історія колишньої ув'язненої, головної героїні фільму «Неласкава свобода».

Ну, а коли автор розповідає про реабілітаційний центр на Житомирщині, де працює Володимир Тимченко, той самий, що теж звільнився за амністією, він доходить цілковито безнадійного для всіх звільнених висновку: цей рай, виявляється, не для всіх. А тому, шановні колишні зеки, паняйте звідси, поки вас не посадили за ще не скоєний навіть злочин.

Як на мене, місією й меседжем такого фільму мали би стати бодай подоба надії, хай і примарної, для тих, хто вийшов на свободу.

Мовляв, є все-таки шанси влаштувати життя не за поняттями, а за законами.

Тим часом у випадку з Валентиною автор прямо каже, що в її рідному харківському районі Новоселівка живуть саме за блатними поняттями.

Отже, фільм «Неласкава свобода» ніяк не може претендувати на якусь аналітику чи журналістське розслідування, як можна було подумати з анонсу. На поставлені запитання він якщо й відповідає, то лише в негативному плані, а узагальнення виходять надто вже однобокими.

Що дуже дивно з огляду на професійну кваліфікацію знаного журналіста й документаліста Андрія Цаплієнка. Втім, і цей і інші фільми циклу наводять на думку, що їхні автори від початку скуті якимись межами й керівними вказівками, які, вочевидь, негласно рекомендують «найкращим журналістам "Подробиць"» не виходити за рамки дуже розширених стендапів для тих-таки «Подробиць».

Найпоказовішим у цьому сенсі можна назвати фільм Веніаміна Трубачова «Циганська масть». Та ж сама історія, що й із попередньою роботою: в анонсі - щирі обіцянки дати відповіді на всі запитання щодо можливості/ неможливості соціалізації ромів, а насправді - просто картинки-замальовки з побуту циганів, та ще й приправлені рясними коментарями автора про те, що вони просто не здатні провадити осілий спосіб життя.

З того, що нам показали, можна було зрозуміти одне: цигани, або ж, як вони самі себе називають, роми, - це ледацюги, брехуни й злодії. Бідні цигани з Ужгорода заробляють здачею металів та макулатури (тому й живуть так бідно), а помешкання «будують» із картонних коробок з-під побутової техніки. Борщ варять на 15 людей із самих лише капусти й картоплі, а єдина втіха - подивитися індійські фільми по чорно-білому телевізору.

Далі проноза-журналіст їде до багатих циганів у село Підвиноградове й дізнається, що вони можуть дозволити купити собі сукню за 500 доларів завдяки тому, що чоловіки торгують наркотиками та зброєю. Жодних доказів такої гіпотези у фільмі не наведено, натомість автор, знову ж таки галопом, проскакує через циганське Закарпаття до сусідньої Молдови, де знаходить політолога, доктора наук, який і формулює основну думку фільму: циганів не можна соціалізувати, вони звикли до табірного шуму.

Чому це саме так, а не інакше, ніхто аргументувати не квапиться. Натомість подано синхрон лікарки-акушера, яка докладно розповідає, що циганки починають народжувати в 14 років і останніх дітей приводять на світ, уже будучи бабусями. А держава ж їм платить! Оце вже відкриття - виявляється, саме на дітях цигани заробляють. Ну, й ворожать також, як же без цього? А барони в них дуже багаті, та своїм не допомагають, лише будують собі фантастичні палаци в стилі «1000 й однієї ночі».

Коротше, висновок глобальний, як у Кіплінга про Захід і Схід: взаєморозуміння між «гаджо» (по-циганськи - білий) та ромами неможливе. Проте, знову ж таки, ґрунтується такий висновок на цілковито упередженому ставленні автора до циганської національності як такої та вирваних із загального контексту контрастних кадрів або неймовірної бідності ромів, або їхнього захмарного багатства. Ну, а кількість авторських стендапів на тлі мальовничих чи не надто пейзажів просто зашкалює.

Зрозуміло, чому «Циганська масть» викликала цілий шквал обурених відгуків на форумах в інтернеті від ромів. Українські та молдавські цигани обурюються тим, що фільм показав їх із однозначно негативного боку. Справді, є досить успішний досвід соціалізації цілих таборів, і серед циганів вистачає успішних людей, які реалізували себе не лише в традиційний для них спосіб - через мистецтво - але і в інших царинах. Але про них у фільмі Трубачова - жодного слова.

П'ятий же фільм нового сезону циклу (автор - Дмитро Грузинський) під назвою «Шабля, гроші, булава» присвячено козацтву. (До речі, така назва - вочевидь, перифраз назви фільму Гая Річі «Карти, гроші, два стволи», тож вона б мала привабити до продукту українського каналу шанувальників британського режисера, але нічого гангстерського в ньому немає, просто, мабуть, звучить красиво!)

І знову - та ж сама історія, що й із попередніми фільмами циклу. Журналіст набрав, а оператор назнімав силу-силенну різнопланових сюжетів та синхронів, але докупи все це ніяк не ліпиться. Вийшла геть не обов'язкова до перегляду телемозаїка, з якої аж ніяк не випливають висновки, заявлені в анонсах. Тобто ми так і не зрозуміли, хто саме заробляє на бренді «козацтво», окрім автора комп'ютерної гри Cossacks українського мільйонера Сергія Григоровича.

Хоча журналіст Дмитро Грузинський нібито й старався подати якомога ширшу картину історії козацтва як бренду, а також його нинішньої декоративної функції, весь пафос фільму зводиться до слів народного артиста України Федора Стригуна: «Козацтво - це не форма, а стан духу». Наче глядачі про це й самі не знали, як і про те, що 300-400 років тому козацтво було зовсім не таким, як тепер.

Отакі чи подібні «відкриття» здійснюють провідні журналісти «Інтера» у своїх фільмах циклу «Моя країна». До речі, в оригіналі назву заявлено чомусь російською - «Моя страна». Тож чому не «Моя країна»? Чи фільми орієнтовано на російську аудиторію? Якщо це й справді так, то нічого дивного в аморфності фільмів циклу та в очевидній відстороненості авторів від своїх героїв, як і в суціль негативному контексті українських реалій, немає.

На позір авторська відстороненість може вважатися об'єктивністю, але в документальному кіно завжди цінувалася аж ніяк не об'єктивність, надто ж коли йдеться про людські долі, а співчуття і просто небайдужість до предмета відображення. А на «Інтері» малюють таку країну, в якій просто не хочеться жити. Добре, хоч показують її опівночі, коли трударі, для яких Україна - це справді їхня країна, давно бачать третій сон....

Фото - zapysy.com.ua