У фільмі Олексія Зотікова під назвою «Кіевъ - Столыпино - Київ» ця будівля теж фігурує, але в якості архітектурного об'єкта-персонажа другого чи й третього плану. Бо головний герой фільму - це, безперечно, автор, невгамовний історик, провокатор і кінодокументаліст Олексій Зотіков. Незважаючи на те, що кіно присвячено Петру Столипіну - тому самому, чиє ім'я в радянських підручниках історії згадувалося як символ реакції й асоціювалося виключно зі «столипінськими краватками» й такими самими вагонами.

Показали цей фільм на Першому національному з поважного приводу - до 100-річчя від дня смерті імперського прем'єр-міністра в Києві. Як відомо, Петра Столипіна смертельно поранив есер Богров в антракті опери «Казка про царя Салтана», яку той змушений був слухати в Київській опері з волі Миколи ІІ. На думку автора сценарію та режисера, того-таки Зотікова, який свою іпостась режисера в титрах обізвав прізвиськом Барбарук-Трипольський, Петро Аркадійович мріяв після антракту здиміти з опери через чорний хід на обійстя київського генерал-губернатора Трепова, під тополі на Інститутській, де так легко дихається...

Таких ліричних вольностей і фантазій чи мріянь автор припускається від початку й до кінця свого творіння. Загалом, весь авторський текст, яким супроводжується візуальний ряд, - суцільна лірика. Подеколи навіть закрадається крамольна думка, що фільм «Кіевъ - Столыпино - Київ» не зовсім документальний, а радше музично-ліричний, настільки нагадує поему в прозі супровідний закадровий текст. Ну просто панегірик якийсь на адресу «обраного» і тим самим «приреченого» міністра-реформатора.

Водночас автор дозволяє своєму явно упередженому оку документаліста зосереджуватися на постатях, причетних до Столипіна лише опосередковано. Прийом цікавий і подекуди виправданий. Приміром, коли на початку фільму Олексій Зотіков використовує документальні кадри, зняті під час відкриття пам'ятника в Києві царю Олександру ІІ Визволителю на Царській площі, він запанібрата поводиться з іменем молодого оператора Володимира Добржанського, який і зняв ті історичні і, як виявилося лише за кілька днів, останні кадри з живим Столипіним. Називаючи людину з камерою «Володькою», автор ніби підкреслює свою з ним спорідненість і водночас дає зрозуміти: Володька Добржанський увійшов в історію тільки завдяки неймовірному везінню. Бо, як сказано далі в черговому історично-ліричному відступі, опісля, працюючи вже в радянському Ташкенті, нічого пристойного він так і не зняв. Принагідно нам дають зрозуміти, що, оскільки патрон Володьки був польським ділком і агентом «охранки», то, мабуть, і в самого Добржанського рильце в пушку. На підтвердження «високих моральних якостей» юного оператора - розповідь, як той 5 вересня, після повідомлення про смерть Столипіна, телефонував до клініки й нетерпляче цікавився, чи вже можна їхати знімати. Але ж таки увійшов в історію!

Як на мене, саме тими кадрами старезної кінохроніки 1911 року фільм цікавий передусім. Принаймні, досі мало хто вмонтовував у документальне кіно хроніку відкриття пам'ятника Столипіну в Києві «от русских людей» на майбутньому Майдані, а тоді - Думській площі. Тисячі вдячних селян із трьох губерній південного заходу імперії самі прийшли вклонитися тому, хто наділив їх справжньою землею (принаймні, так вважає автор). Це відбулося через рік по смерті Столипіна і його похорону в Києво-Печерській лаврі, а кошти на монумент було зібрано лише за місяць.

Про те, що ці самі селяни за кілька років почнуть братовбивчу війну саме за землю, що дісталася за Столипінською реформою далеко не всім, у фільмі - ані слова. Натомість трохи згодом автор у тій-таки лірично-пафосно-обвинувальній манері розкаже, як повсталі маси вбивали дочку Столипіна Ольгу. Щоправда, не сам розповість, а вустами краєзнавиці з музею-палацу Щербатових у Немирові на Вінниччині. Саме туди змогла дістатися родина Столипіних після Жовтневого перевороту.

Хаос... Це я не про революційні настрої населення 1917 року, коли монумент Столипіну звалили з постаменту радісні і вже вкотре «звільнені» маси в лютому 1917-го, за два тижні після Лютневої революції. Я - про весь фільм, що його зняв Олексій Зотіков на базі ТРК «Ера» та студії «Патерік» (так - у титрах! - Авт.).

«Кіевъ - Столыпино - Київ» залишає враження хвацького кавалерійського наскоку на теми, події та постаті не такої вже й далекої історії. Принцип бодай якогось історизму тут цілковито проігноровано. Це радше калейдоскоп, а то й набір шматочків для мозаїки, з яких кожен вимостить ту картинку, яка йому найбільше до душі. Ну який зв'язок між кадрами й текстом про те, як діти Петра Аркадійовича Олександра й Аркадій зустрілися в Парижі, щоб більше не розлучатися, і тим, що Ленін ненавидів Столипіна, а сам змушений був продовжити його аграрну реформу, оголосивши неп? Або ж яка логіка в монтуванні без жодного переходу кадрів старовинних дохідних будинків, що належали селянину-«мільйонщику», який єдиний полегшив муки пораненого Столипіна, вимостивши бруківку соломою, і затишного будинку для старших людей у селищі Столипінську Саратовської області РФ, що його утримує місцевий молодий бізнесмен? А чого варті явно піарні зйомки з Балтайського району тієї ж губернії, де молодий угодований керівник району як по писаному і наче звітуючи перед партійними зборами розповідає, як гарно в Росії пішла аграрна реформа. Ну чисто за Столипіним! Виявляється, всі селяни отримали наділи, кредити і нині просто процвітають. Так і хочеться вигукнути: «Спасибі товаришу Столипіну за наше щасливе дитинство!» Натомість у селі Шура на Вінниччині, де, як розповідав автор раніше, селянин Степан Равинський 1911 року, через місяць після смерті благодійника Петра Аркадійовича, отримав документи на землю, тепер - пустка. Щоправда, в розваленій покинутій хаті ще збереглися пошарпані часом і людьми лики святих. І головне, як вважає Олексій Зотіков, що ці корогви могли бути тими самими, що їх несли вдячні селяни на відкритті пам'ятника Петрові Столипіну. Ось такий глобальний висновок!

Ні, можна, звісно, все списати на те, що автор «так бачить». Ну, отакий у нього авторський погляд. Але в такому разі не варто оголошувати своє творіння документальним фільмом. Сюди вже більше підходить поняття артхаусного чи такого модного нині неігрового кіно. Хоча, здається, в артхаусі все-таки є цільність, щільність і бездоганна логіка, принаймні на рівні ідеї.

Тим часом сама назва «Кіевъ - Столыпино - Київ» претендує на суворий історизм, обіцяючи глядачеві подорож у просторі й часі. Подорож таки вийшла, але занадто вже закарлючистим маршрутом. Що ж до, як нині кажуть, головного меседжу, то він лишився практично не артикульованим. Ну не можна ж усерйоз проводити паралель між приреченим останнім реформатором Російської імперії й нинішніми «реформаторами» в українському уряді! Хоча, маючи бажання, терпіння, а головне - фантазію, таку паралель можна в цьому кіно й угледіти.

А втім, бог із ними, тими ідеями та меседжами. Головне - ювілейну річницю київського вбивства Петра Столипіна відзначили на загальнонаціональному каналі. А отже - можна ставити відповідну галочку в плані роботи на вересень місяць.

Ілюстрація - histpol.pl.ua