В начале нового сезона в эфире «1+1» стартовало реалити-шоу «Дети напрокат». Своими впечатлениями от проекта уже поделились авторы «Детектор медіа» Юлия Тимофеева и Наталья Выговская, а теперь предлагаем вашему вниманию оценку еще одного автора - Натальи Полынковой.

Обобщив их впечатления и критические замечания, «Детектор медіа» обратились к создателям шоу с предложением дать свои комментарии. Интервью с руководителем проекта Татьяной Шуликой и главным редактором Евгением Самойленко читайте здесь.

Ця течія прийшла до нас із західних країн, разом із культурою споживання. Сhildfree - так називають себе люди, які ніколи в житті не хочуть мати дітей. Щороку їх стає більше. Хтось так зайнятий улюбленою справою, що не має часу на пелюшки і букварики, хтось не хоче ламати власного комфортного життя... По суті, ці люди відійшли від природних інстинктів продовження роду. Яка ж серйозна психологічна травма має передувати такій життєвій позиції? Не може ж на рівному місці адекватна доросла людина раптом піти проти природи...

На рівному місці, можливо, й ні. А от після експериментів із власною свідомістю - аж бігом.

Отже, прем'єра нового сезону каналу «1+1» - «Діти напрокат» - чергова адаптація чергового іноземного формату. П'ять пар, які ще навіть не одружені, приміряють на себе ролі батьків. Бавляться в ляльки, так би мовити. От тільки замість ляльок - живі діти. Чужі, звісно, адже своїх ще немає.

Знайомство з кожною парою відбувається не одразу, а по ходу розвитку подій. І це зручно - не встигаєш заплутатися, хто є хто... Пари різні, цікаві. От тільки присутність на проекті про батьківство 16-річної дівчини в ролі уявної мами в мене особисто викликає сумніви щодо моральності. Чи варто «приміряти» материнство на школярок?..

За три тижні учасники проекту мають пройти жорсткий тренінг батьківства - від вагітності до виховання підлітків. І зробити для себе висновок - чи готові вони стати батьками в реальному житті...

Як на думку вашого автора, то за три дні, які шоу відводить уявним батькам на кожну вікову категорію дітей, пари нічого, крім шоку, отримати просто не встигнуть.

На це, власне, й розраховано шоу. Глядачу цікаво спостерігати, як псевдобатьки-«невдахи» (через повну відсутність відповідного досвіду) просто шаленіють від звичайних батьківських турбот, пізнаючи «радощі» батьківства, паралельно псуючи стосунки одне з одним. А глядач спостерігає за конфліктами пар, яких спочатку було презентовано як щасливих, закоханих і готових до шлюбу. І разом із учасниками доходить висновку: батьківство призводить до конфліктів, сварок, псує стосунки. А як же ж їм не сваритися! Вони ж у проекті просто на наших очах переживають шок за шоком.

Перший шок пережили не лише пари, а й глядачі, вже на старті першого випуску програми. Під коментар «ось що вас чекає» - учасникам експерименту (а заодно і глядачам) одразу показали відео реальних пологів «без купюр». І з ракурсу, як це бачать лікарі. Тобто крупним планом. Як голівка дитини з'являється з лона матері під крики акушерки: «Какай! Какай!» (так породіллю спонукали до потуг). Такої повної картини під час реальних пологів не бачить ані породілля, ані, тим більше, її чоловік у разі партнерських пологів (коли чоловік присутній у пологовій залі). Бо лікарі жаліють психіку чоловіка. Не кожен витримує навіть вид з-за спини дружини. Кажуть, чоловіки часом непритомніють чи потім не можуть роками кохатися з дружиною... А це ж кохана жінка. І дитина своя. І майбутній батько має час морально підготуватися до найважливішого в житті родини моменту. І картина пологів без «кривавих» деталей того, що бачать лише лікарі. Аж ось як небезпечно для чоловіка відкривається ця таємниця народження дитини!..

В «Діти напрокат» взяли й показали одразу все найстрашніше в такому собі відвертому кінозалі ще навіть не одруженим людям, що захотіли випробувати себе на батьківство. Відверто не витримав один учасник експерименту... Чоловічі сльози, рішення уникнути такого видовища в своєму житті. Образи коханої жінки. Шок. Насправді - хто його знає, як у решти чоловіків, що беруть участь у проекті, змінилося ставлення до жінок і до намірів мати дітей.

Наступне випробування - для жінок. Таке собі невелике. Животик дівчатам пристебнули на 3 дні. Лишень 5 кілограмів подушок. Одна з псевдовагітних так щиро пожаліла всіх вагітних! Мовляв, незручно дуже. Звісно, за 3 дні від пристебнутих подушок нічого, крім легких незручностей, не відчуєш! Ані гордості, що переповнює свідомість жінки за те, що вона носить під серцем маля. І це - попри токсикоз і запаморочення (такі відчуття, звісно, в проекті відтворити дуже складно). Ані пробудження материнських почуттів і пекучої ніжності до крихітки, що штовхає малесенькою п'яточкою зсередини. А саме це й готує до реальних випробувань батьківства, а зовсім не незручність від штучного животика.

Не дивно, що коли за 3 дні уявної вагітності в будиночках пар з'являються діти, штучні мами майже всі, як одна, впадають у паніку чи в ступор, виявляються просто не готовими йти на психологічний контакт із дітлахами. Бо зі штучним животиком інстинкти не пристебнути.

Перша вікова категорія - малеча від 7 місяців до півтора рочки. Це саме вік, коли діти вже відрізняють «своїх» та «чужих», радо спілкуються зі своїми й погано йдуть на контакт із «чужими». Вони ще нічого сказати не можуть. А батьки (реальні) до цього віку вже навчилися розуміти дитя без слів. Бо спостерігали за своєю крихіткою кілька місяців. Оточуючі ж навряд чи зрозуміють, чого саме воно, дитя, хоче...

Отже, діточок «підкинули» недосвідченим уявним батькам разом із інструкцією до експлуатації. І три дні під пильним оком професійної няні (задля безпеки дітей), реальних батьків і телеглядачів учасники експерименту намагаються суворо дотримуватись інструкції попри вередування малечі, що не звикла їсти або спати в оточенні незнайомих людей.

Ну, і як учасники експерименту мають відчути себе батьками? Батьки ж самі обирають для себе стратегію виховання і несуть відповідальність за наслідки. Ані власної стратегії, ані наслідків, ані віддачі. Єдине, що можуть отримати пари на цьому етапі - усвідомлення, що маленька дитина складна в експлуатації. І впевненість у власній неспроможності. Адже чужій людині неприродно всю ніч притискати до себе дитинча, що кричить із невідомих причин, і жаліти не себе, а малюка, як це робить мати. Не-мати буде лише злитися на маля. Отже, випробування малечею - це концентрована збірка незручностей батьківства, що не включає іншого боку медалі. Спостерігання за першими досягненнями малюка, щастя від першої посмішки дитини чи першого кроку - всі ці радощі реального батьківства залишаються за межами програми і свідомості учасників експерименту.

Натомість наочно відкриваються проблеми у стосунках між уявними батьками. І все це - на очах у малечі. Для вашого автора був справжнім шоком момент, коли екстравагантна молода пара - Шапік та Аннет - сварилися з уживанням нецензурних слів на очах у малечі. В ефірі лайку запікали. А в житті? Маленькі «прокатні» діти все це чули. А це вже друга вікова категорія - діти все повторюють. Якщо б таке пережили мої діти, я б миттєво вивела їх із гри! А що ж тут? Ані редакція програми, ані няня не втрутилися в цю жахливу відносно дітей ситуацію. Лише рідна мати обмежилася коректним зауваженням... Добре хоч залишених без нагляду горе-батьків діточок няня доглянула: привела додому, нагодувала...

І це шоу? Радше вже безсовісна гра дорослих дітьми. Дякувати Богу, загрози дитячим життям ще не виникало...

У проекті «Діти напрокат» ретельно піклуються про безпеку дітей. Та про безпеку учасників проекту навіть не йдеться. Про психологічну безпеку. За 3 дні, не встигнувши навіть звикнути до малечі чи оговтатися від стресу, пари отримають діточок побільше. І новий стрес. Далі - з підлітками - ще один...

І якщо би всі учасники експерименту ставилися до участі в проекті як до шоу чи гри, перш за все, глядачу було б просто нецікаво, бо не було б реальних сліз, сварок і «вибухів мізків». Для них участь у шоу - реальне випробування. А в результаті учасники експерименту отримають розчарування. В собі, в батьківстві як такому.

Формат реаліті-шоу, попри шалений успіх у Європі та Америці, на думку вашого автора, дуже далекий від реалій життя і не може дати бодай трохи наближених до батьківських відчуттів. Бо гра в ляльки, навіть живі, та чужі - це лише гра. Так само, як гра у пейнтбол не дає відчуття справжньої війни, бо гравці знають, що все, що їм загрожує - фарба, а не куля. А інстинкти запрацюють лише коли пройдеш весь шлях, а не його «експерс-курс». І перш за все це стосується чоловіків. Багато знайомих чоловіків до появи власного спадкоємця бігли від дитячого крику подалі, не могли примусити себе навіть посміхнутися чужій дитині і були певні, що до 10-15 років діти - такі собі «тамагочі», що весь час кричать, і спілкування з ними полягає у годуванні і зміні памперсів. Тепер дивно спостерігати за тим, як ці «дітоненависники» годинами тішаться з власними карапузами... І такі дивні зміни відбуваються у психіці чоловіків природно, без штучних експериментів і випробувань на міцність нервів.

Так, цей проект - справді випробування на міцність. Але виключно для стосунків та психіки учасників. Бо хто з них після такого «прокату» і концентрованої порції складнощів, що звалилася на них у вигляді чужих і зовсім незнайомих дітей, захоче випробувати все це в реальному житті?..

Ілюстрація - publicity.kiev.ua