Скандал навколо книги Opportunity Ukraine, - яка, як і більшість декоративної «публіцистики», підписаної іменами наших великих політиків, виявилася недбалою писаниною помічників із елементами плагіату, - може дати нам кілька важливих уроків.

До них не належить ані той факт, що Віктор Янукович насправді не писав своїх книг (це очевидно), ані навіть те, що публічні спікери Банкової, як це продемонстрував у своїй хронології Сергій Лещенко, у кризовій ситуації демонструють цілковиту профнепридатність. У силу власної специфіки та недолугості радників глава нашої з вами держави так часто сідає в калюжу, що можна навіть сказати, що він із неї не вилізає. На радість майстрам фотошопу та акулам сатиричної публіцистики.

Це так само очевидно. Як і те, що всі ці казуси й ляпсуси збагачують політичний фольклор, але не впливають на електоральну мотивацію. Інертність і байдужість суспільства сягнули такого рівня, коли вплинути на цю мотивацію спроможні хіба що найпотужніші з набору стандартних подразників. Суд і арешт Тимошенко не погнав на барикади майже нікого, крім депутатів із фракції самої Тимошенко, не спричинив масових протестів. Зате, щойно замиготів червоний ліхтарик «газовий конфлікт із Росією!», як рефлекси спрацювали як у мас, так і в еліти. І яка логіка! Знов наших б'ють - цього разу б'ють Януковича - отже, Янукович наш. І ось уже навіть опозиціонери розмірковують про те, як би нам нашого Януковича підтримати.

Чергове перекриття газу і героїчна оборона цієї нової тузли, - ось що вплине на результати волевиявлення. «Спотворення умов для розвитку підприємництва» - аж ніяк. Виборці проковтнули, висміяли і виправдали (або забули) вже не одну сотню подібних кумедій.

«Удивительно, как легко мы принимаем любую глупость властей за хитрый обманный маневр». Ця фраза, що належить блогеру vintovkin, стосувалася галасу навколо закону про заборону камуфляжного одягу, одначе вона знаменує цілий клас суджень і уявлень, поширених в українському інформаційному просторі. Як люди публічні, - політики, політологи, журналісти, - так і посполиті, захоплені геніальною простотою побутової конспірології, охоче повторюють тезу, що той чи інший скандал є «кісткою», яку влада кидає громадськості за допомогою своїх ЗМІ, щоб відвернути нашу увагу від... Ну, напевно, чогось дуже серйозного, чого ми не повинні знати, оскільки про такі поважні (на десять років із конфіскацією майна колись потягнуть) речі, як приватизація «Нафтогазу», продаж Межигір'я за безцінь, монополізація експорту зерна чи мільярди гривень, зариті у дороги «до Євро-2012», ми вже знаємо, і нічого не сталося.

Як послухати адептів цієї теорії, то влада постає в образі вишуканого махінатора, спроможного грати на громадській думці як скрипаль-віртуоз на одній струні. Отут додамо трохи Табачника, приперчимо закриттям російських шкіл, присолимо бійкою на День Перемоги, поллємо арештом Тимошенко, прикрасимо вінком Януковича, і ось вона, «кістка» в зубах міцно одурманеної громадськості. Де влада ховає цю свою таємну інтелектуальну потугу й чому не застосовує її в інших сферах, окрім маніпулювання громадською думкою (а як її бракує, наприклад, фінансам чи залізничним перевезенням!), науці не відомо. Навіть якби прихований розум був придатний виключно для сфери суспільних комунікацій, йому можна було б знайти патріотичніше застосування в інформаційній війні з Росією. Якби він існував.

Від параноїчних ілюзій час звільнятися, як і переставати бачити в усьому «піар». Авжеж, є на службі в чинної влади люди розумні, хитрі, освічені й фахові, спроможні продумати й організувати інформаційну кампанію, але чогось їм бракує - чи ентузіазму й мотивації, чи повноважень і впливу. Звісно, президент багато в чому покладається на своїх радників і помічників, але уявляти, що хтось шепоче йому на вушко, - ось, Вікторе Федоровичу, ви вийдете і скажете «Анна Ахметова» замість «Ахматова», вони всі будуть сміятись і пережовувати вашу обмовку, а ми тим часом під шумок підвищимо мито на феросплави, - значить обманювати самих себе.

Спостерігаючи за очевидними маніпуляціями в медіа, - десь на рівні регулярної редакційної політики, десь у формі звичайних викидів і «вкидів» потрібних владі меседжів, - ваш автор весь час намагається знайти в цих уривчастих спробах на щось вплинути певну систему, за якою міг би стояти прихований геній-організатор, але все марно. Найчастіше дурниця - це просто дурниця, породження дурості.

Отже, урок перший: влада не бачить себе збоку і не спроможна усвідомити глибину своєї неадекватності. Це заперечує гіпотезу, що влада насправді діє свідомо й продумано, але грає дурочку про людське око, відвертаючи нашу увагу чи вводячи в оману своїх опонентів.

Можливо, здатність до тестування реальності атрофувалася за роки політичного борюкання в каламутній воді, де значно більш помічними є навички демагогічно викручуватись із будь-якої ситуації. Можливо, й не було ніколи такої здатності. Але факт, що вони це все серйозно.

І коли Колесников запропонував сайт для авіапасажирів під назвою «затримки.net», він не жартував - і сам не чув, як це звучить, і поруч не знайшлося жодної людини, наділеної почуттям гумору на рівні пересічного блогера, щоб пояснити міністрові, що до чого. Гаразд, це приклад анекдотичний. Але однієї розумної людини, що володіє ситуацією, здатної передбачати наслідки і вчитися на помилках, в оточенні президента вистачило б для того, щоб скомпільована з крадених уривків книга ніколи не потрапила до видавництва Mandelbaum і не зробила з Януковича ще більше посміховисько!

Добра новина для тих, хто колись буде протистояти цій владі: і з координацією рухів, і зі стратегічним мисленням у неї великі проблеми. Погана - для тих, хто хоче просто жити у своїй країні, мати харчі, роботу, тепло у батареях і, бажано, якесь світло в кінці тунелю, тож плекає надію на те, що влада все-таки має план і, закінчивши з розкраданням, прихватизацією й побудовою вертикалі, зробить своїм громадянам якщо не «як у Європі», то хоча б «як у Білорусі (до кризи)». Якщо цілковита неспроможність у сфері публічній є лише верхівкою айсберга безнадійного лузерства у сферах, прихованих від очей суспільства, то, як у народі кажуть, хоч плануй, хоч не плануй...

Тепер про реакції. У динозаврів, сильних своїми силовими органами, але не вищою нервовою діяльністю, вони зазвичай сповільнені й передбачувані. Однією з найтиповіших реакцій є «сам дурак», або ж завдання симетричного удару у відповідь. Оголосивши викриття президентського плагіату «замовним компроматом» (саме формулювання відзначається дивовижною глибиною, адже компроматом зазвичай називають те, що справді компрометує людину), Банкова думала три дні й на четвертий розродилася симетричним ударом - викриттям плагіату Юлії Тимошенко.

В тому, що Тимошенко так само не є автором «своїх» статей і книжок, як інші мешканці нашого політичного олімпу, ми не сумнівались. Як і в тому, що її виборці їй також це вибачать.

Важливо те, що Банкова не стала шукати плагіату, справжнього чи гаданого, у величезному портфоліо звинуваченого в «замовному компроматі» Сергія Лещенка, або в доробку його співавторки Катерини Каплюк, або Тетяни Малярчук, яка розслідувала історію самої появи книжки.

Вони навіть не припускають, що журналісти, медіа можуть бути суб'єктом критики чи викриття. У їхній картині світу ЗМІ можуть бути тільки знаряддям у руках політиків. Їхніх власних (хороші, чесні) або їхніх опонентів (погані, продажні). Самостійні дії в інтересах суспільства, аудиторії - виключені.

Я не раз чув від знайомих політичних журналістів історії про депутатів-регіоналів (і не лише), які, давши інтерв'ю, сягали в кишеню по гаманець і намагалися розплатитись, щиро дивуючись відмові брати гроші. Власне, не підкупити, а розплатитись, адже публікація інтерв'ю або коментарів із попереднім узгодженням-вичиткою сприймається нашими політиками як стандартна платна послуга.

Звідси й упевненість, із якою Янукович і Азаров оголошують критику влади у ЗМІ апріорі замовними матеріалами. Вони справді так думають. Інакше, як за гроші Тимошенко (ще варіант - росіян, які «запустили дискредитаційну кампанію»), невигідний владі матеріал у ЗМІ з'явитися не може. Адже в їхній системі координат будь-яка дія, спрямована проти них - це дія на користь Тимошенко.

І ще один урок, який стосується вже не влади, а журналістської спільноти. Щойно вийшов ґрунтовний і вичерпний цикл розслідувань «Української правди» про книжку Opportunity Ukraine, як серед колег знов почали точитись дискусії про те, «кому вигідно» і чи не діяли журналісти за зливом чи наводкою когось із Банкової. Олії до вогню підлив агресивний, - занадто агресивний, як на мій смак, - напад Мустафи Найєма на Ганну Герман, яку вважають ініціатором компілювання й видання горезвісної книжки. Антипатія до «журналістики зливів» вочевидь зростає, і саме припущення, що в основі публікації міг бути злив, в очах багатьох колег зводить нанівець усю її цінність.

Оперуючи документами й фактами, отриманими від зацікавлених у їхній публікації політиків, журналіст, звісно, ризикує бути використаним. Але, якщо він ретельно все перевірив і підтвердив достовірність інформації, жодних причин уважати його роботу менш моральною за переписування прес-релізів, відвідування прес-конференцій та обдзвонювання ньюзмейкерів я не бачу. Зате, якщо, маючи в руках достовірну, цікаву й важливу для суспільства інформацію, ми відмовлятимемося публікувати її лише з тих міркувань, що, будучи опублікованою, вона може збільшити чи зменшити шанси Герман у підкилимній боротьбі з Льовочкіним або навпаки, - ось тоді ми справді остаточно узалежнимося від політиків.

Історія з плагіатом не справить істотного впливу на політичну ситуацію в країні чи на громадську думку, одначе вона важлива як іще один індикатор рівня адекватності влади. Вона демонструє, що сильною рукою, яка керує нашою країною, у свою чергу, керує дуже маленька голова. Інші «зливи», - наприклад, оприлюднений улітку 2009 року проект конституції «широкої коаліції», також відомої як ПРіБЮТ, - мають значно більший потенціал упливу на хід історії. В усякому разі, втручатись у цей процес, гальмуючи або блокуючи оприлюднення важливих фактів, журналіст не повинен. Сама можливість отримати такі факти зобов'язує його до дій: зібрати, перевірити, оприлюднити.

Хрестоматійні випадки, коли перед журналістами поставала ця дилема - виконати свій обов'язок чи піддатися тиску політичних аргументів і обставин, - теж можуть багато чого нас навчити. Хоча б Вотерґейтський скандал, розслідування якого було засноване, - о, жах! - на перевірених та підтверджених зливах, і добре відома історія Теда Шульца.

Але це історії про владу з дуже великою головою - чиєму тискові, як виявляється, журналісти можуть протистояти. Пасувати ж перед дріб'язковими інтересами таких, як автори книжки Opportunity Ukraine, - просто соромно.

Ілюстрація - «Корреспондент»