У чергові роковини кладуть квіти до могил загиблих воїнів і до монументів  їхньої пам`яті. А також влаштовують марші військових підрозділів. У цих заходах беруть участь високі урядовці.

Я подивився 15 лютого новини на чотирьох телеканалах. Учасників тої війни за старою пропагандистською звичкою продовжують називати воїнами-інтернаціоналістами. І загальне враження таке, наче журналісти висвітлюють поминки загиблих від нещасного випадку:  сумно, звичайно, але що зробиш – таке життя. Лише в репортажі ТРК „Україна” прозвучав вельми промовистий штрих. Розповідалося про жінку, чий син, будучи офіцером, загинув на тій війні. Спершу він писав бадьорі листи про те, що народився у сорочці і з ним нічого не трапиться. А потім в його посланнях почало з`являтися здивування: а що ми тут робимо,  для чого ми сюди прийшли? Інші журналісти, на чиї репортажі я наскочив, не ставили питання про безглуздість і несправедливість тієї війни. 
 
Чому таке відбувається? Можливо, колеги бояться в цей скорботний день зачепити за живе учасників війни? Але ж мова не про те, щоб обізвати радянських воїнів агресорами. Вони, згідно з присягою, виконували свій службовий обов`язок. І в цьому плані їм нема чим дорікнути. Інша річ, що солдати, як завжди, стали жертвами великої політики: поклали своє життя заради чорт зна якої мети.

Тим часом, мені здається. що в цій темі залишається дуже багато неоднозначних моментів, які потребують висвітлення і осмислення. Адже, попри всю гучну радянську агітаційну роботу, самі комуністичні чиновники ставилися до афганців далеко не так, як барабанила про це офіційна пропаганда. Я сам колись написав статтю для „Молоді України” про солдата, який горів в Афганістані у танку, потрапив до госпіталю, і повернувся до Києва без комсомольського квитка – чи то загубив, чи то він у нього згорів. Райком комсомолу постановив не пригадую сьогодні точно – або виключити його з комсомолу, або оголосити йому догану. Хлопцеві той комсомол і його гладко причесані лідери були, чесно кажучи, до дупи, але його почуття справедливості було ображене - і він завітав до редакції.

У Канаді я зустрівся з українцем, колишнім вояком в Афгані, який потрапив у полон. Він пробув там пару років, доки його не визволила українська діаспора. Тепер він має канадське громадянство, одружився там і вирішив пов`язати своє життя з тією країною. Ми з ним дуже добре побалакали. Він розповів мені, що інтернаціоналізм радянських воїнів, серед іншого, полягав і в банальному мародерстві. Люди з червоними зірками і „калашами” в руках елементарно грабували торговельні лавки афганців, або більш менш заможних громадян. Можливо, я щось пропустив, але не пригадую, аби в засобах масової інформації розповідалося щось подібне.

У жовтні 2004 року в поїзді я розбалакався з підполковником міліції. Після другої чарки він розповів, що воював у Афгані. Він досі вважає, що  та війна була правильна, оскільки в країні панувала несправедливість і радянські солдати пішли її наводити. При цьому його зовсім не бентежила кількість загиблих заради цієї справедливості з одного і з іншого боку. 

Мені здається, що чергова дата завершення афганської епопеї аж ніяк не перешкоджає тому, аби глибше говорити на цю тему. Звісно, робити це треба делікатно. Але все ж таки постійно відповідати на запитання того загиблого офіцера, про якого згадав згадала ТРК „Україна”: а що ми там робили,  для чого ми туди прийшли?

Юрій Луканов, для "Детектор медіа"