«Ку-ку, мы едем в Баку», – майже словами Вєрки Сердючки сказав цього року конкурс «Євробачення». «Сиси-миси-писи, поедем и в Тбилиси», – якщо хто пам’ятає, такі слова йдуть у пісні Сердючки наступними. І це виглядає не менш як пророцтво. Пригадаймо: 2001 рік – Естонія, Танел Падар і Дейв Бентон. 2002 рік – Латвія, Мері Н. 2003 рік – Туреччина, Сертаб Еренер. 2004 рік – Україна, Руслана. 2005 рік – Греція, Елена Папаризу. 2006 рік – Фінляндія, «Лорді». 2007 рік – Сербія, Марія Шерифович. 2008 рік – Росія, Діма Білан. Вісім років поспіль перемагали представники все нових і нових країн – тих, до яких ніколи ще не приходили перемоги. 

І от 2009 рік – Норвегія, Александр Рибак. Здавалося, конкурс вирішив перепочити й віддав перемогу старій добрій Норвегії – третю перемогу в її євробаченнєвій історії. 2010 рік – Лена. Це, якщо вже бути точним, теж була перша перемога об’єднаної Німеччини. Але 1982 року переможницею ставала представниця Західної Німеччини Ніколе – тож здавалося вже, що «епоха великих географічних відкриттів» на «Євробаченні» добігла кінця. А виявилося, що «першовідкривачі» лише відпочивали й набиралися сил. 

Власне, якщо пригадати, що початковою метою конкурсу було єднання й взаємне пізнання Європи в усій її різноманітності, то подорожування головного призу все новими й новими країнами якнайбільше відповідає цій меті. Єдиний маленький дисонанс: дедалі більше хочеться оновити свої знання в теорії ймовірностей. Залишається тільки робити ставки на країну – переможця конкурсу 2014 року: того року виповниться рівно півстоліття, як у «Євробаченні» бере участь Португалія, яка досі жодного разу не перемагала. От цікаво: може, саме тоді їй і пощастить?

1950-ті й 1960-ті не чіпаймо: конкурс тоді був іще юним, і перемога нових і нових країн була закономірною. Погляньмо на 1970-ті. 1970 рік, Дана – перша перемога Ірландії. 1971 рік, Северін – перша і єдина перемога Монако. 1974 рік, «АББА» – перша перемога Швеції. 1978 рік, Іжар Кохен та «Алфа-Бета» – перша перемога Ізраїлю. Далі 1980-ті. 1982 рік, Ніколе – перша перемога Західної Німеччини. 1985 рік, «Боббісоккс» – перша перемога Норвегії. 1986 рік, Сандра Кім – перша і єдина перемога Бельгії. 1989 рік, «Ріва» – перша і єдина перемога Югославії. Тобто, по чотири «новачки» на десятиліття.

1990-х років – жодної нової країни-переможця. І раптом отака злива. 

Дивні, взагалі-то, відбувалися в Дюссельдорфі речі. Перший півфінал. Перше місце в ньому посіли греки Лукас Гйоркас та Стереомайк. У фіналі вони стали сьомими. Другими були азербайджанці Ель та Ніккі, переможці фіналу. Третє місце посів фінський хлопець із гітарою Перадайз Оскар, який у підсумку став лише двадцять першим. Четвертими були ісландці «Сйонні’з Френдз», що у фіналі стали двадцятими. Литовка Евеліна Сашенко була п’ятою в півфіналі й дев’ятнадцятою у фіналі. А от грузини «Елдрайн», що у півфіналі були шостими, стали у фіналі дев’ятими! Угорка Каті Вулф, сьома у півфіналі, стала у фіналі двадцять другою. Сербка Ніна з восьмого місця у півфіналі стрибнула у фіналі на чотирнадцяте. Дев’ятим у півфіналі був росіянин Алексєй Воробйов, що став шістнадцятим у фіналі. Десятою була швейцарка Анна Россінеллі, у фіналі вона виявилася двадцять п’ятою. 

Другий півфінал. Його переможець швед Ерік Сааде став у підсумку третім. Данська група «Е Френд ін Ландон» була другою у півфіналі й п’ятою у фіналі. Словенка Мая Кеуц, що стала третьою в півфіналі, виявилася у фіналі аж тринадцятою, а четверті у півфіналі румуни «Хотел ФМ» – аж сімнадцятими. Натомість боснієць Діно Мерлін із п’ятого місця у півфіналі пересунувся на шосте у фіналі, а наша Міка Ньютон, ставши у півфіналі шостою, завершила фінал на четвертій сходинці. Її подруга Надіне Байлер із Австрії, поступившись Міці у півфіналі лише однією сходинкою, у фіналі стала вісімнадцятою. Ірландці «Джедуард» були восьмими що в півфіналі, що у фіналі. Естонка Геттер Яані з дев’ятого місця у півфіналі опустилася на двадцять четверте у фіналі, а десяті у півфіналі молдавани «Здоб ші Здуб» стали у фіналі дванадцятими.

Отже, дива та й годі. Таке враження, ніби тут попрацював генератор випадкових чисел, або ж місця у півфіналах та фіналі розігрували в рулетку. Адже сказати, що у фіналі хтось виступив набагато краще або гірше, ніж у півфіналі, не виходить. У чому ж причина такої розбіжності в порядку місць у «табелі про ранги» за підсумками півфіналів та фіналу? Сусідське голосування, яке у півфіналах не виявило себе повною мірою – адже деяких сусідів розвели-таки по різних півфіналах? Чи смаки європейців за два дні так радикально змінилися? Коли так, то хто знає: а може, справжній потенційний переможець так і залишився у півфіналі, не змігши пробитися до фіналу? 

У півфіналі Україна не дала жодного балу молдаванам «Здоб ші Здуб», а у фіналі дала їм аж сім балів, четверте місце. Може, це голосували дві різні України? І така невідповідність між голосуванням у півфіналах та фіналі проглядає скрізь і повсякчас. То наскільки ж результати конкурсу виявилися невипадковими, наскільки вони відобразили справжні смаки й уподобання європейців? 

12 балів у півфіналі від України отримав... дует дівчат-близнюків «Туїнз» зі Словаччини. Відповідно, від Словаччини Міка Ньютон отримала 10 балів у півфіналі й 12 у фіналі. Може, словацька пісня так сподобалася в Україні, що тепер лунає звідусіль? Та ні ж, нібито... Не маю на увазі нікого й ніщо конкретне, але наявність професійного журі чи не створює спокуси влаштовувати взаємовигідне голосування за попередньою домовленістю між телеканалами різних країн?

Цьогорічний фінал установив декілька рекордів. Переможці, Ель та Ніккі, отримали всього лише три найвищі оцінки у 12 балів – від Мальти, Росії й Туреччини. Стільки ж дванадцяток отримали наша Міка Ньютон (від Азербайджану, Вірменії та Словаччини), данці «Е Френд ін Ландон» (5-те місце, від Ірландії, Ісландії та Нідерландів), ірландці «Джедуард» (8-ме місце, від Великої Британії, Данії та Швеції) й грузини «Елдрайн» (9-те місце, від Білорусі, Литви та України). Італієць Рафаель Гуолацці натомість отримав чотири дванадцятки (від Албанії, Іспанії, Латвії та Сан-Марино), а боснієць Діно Мерлін – цілих п’ять (від Австрії, Македонії, Сербії, Словенії та Швейцарії), хоча й посів лише шосте місце.

Аж двадцятеро учасників цього разу отримали бодай одну дванадцятку, й лише п’ятеро (серед них минулорічна переможниця Лена) залишилися без найвищих оцінок. З наявності й навіть кількості дванадцятибальних оцінок цього разу навіть приблизно не можна було робити висновки про місце, яке посів конкурсант: скажімо, іспанка Лусія Перес, що посіла третє від кінця двадцять третє місце, отримала дві дванадцятки, від Португалії та Франції.

Додаймо до всього цього, що чотири з п’яти країн «великої п’ятірки» – Велика Британія, Іспанія, Італія та Німеччина – у фіналі не дали жодного балу переможцям-азербайджанцям. Тож тепер вони відчуватимуть: це була не їхня перемога, не перемога тієї Європи, до якої вони звикли. Інтересу до «Євробачення» та бажання цих країн і надалі бути його головними спонсорами від цього навряд чи побільшає. 

...Четверте місце Міки Ньютон поставило в Україні цікаву проблему. Вітаючи співачку з заслужено високим місцем, неможливо не пригадати національного відбору з його організованим голосуванням на користь Міки. За тих розкладів, що вийшли в підсумку конкурсу в Дюссельдорфі, за перемоги пісенного стандарту тепер уже й невідомо: чи змогла б, наприклад, Джамала посісти місце, вище від четвертого. То що ж виходить? Відбір із заздалегідь передбаченим переможцем приніс успіх, і далі треба розвивати й удосконалювати цей досвід? Щоб із передбаченим переможцем, але без подальших скандалів? Оця от слизька обставина тепер кидатиме тінь на високе місце Міки Ньютон. На превеликий жаль. Переможців, звісно, не судять, але ніхто не забороняє сприймати їхню перемогу по-різному. 

Перед трансляцією фіналу 14 травня Перший національний запропонував глядачам програму «Пісенний конкурс “Євробачення-2011”. Передмова». Складалася вона з двох частин, із перервою на «Підсумки дня», й тривала у загальному рахунку 110 хвилин. Чимало. 

Мушу зізнатися: спізнювався на початок цієї програми й дуже сумував із цього приводу. Адже гадалося: що може бути перед трансляцією музичного конкурсу? Напевне, якийсь розігрів. Може, детальна історія «Євробачення», може, навіть кадри всіх переможних пісень усіх конкурсів від самого 1956 року – адже, як член ЄМС, НТКУ, мабуть, могла б їх придбати. Не хотілося звертати увагу навіть на хронометраж: майже дві години на розігрів – щось малоймовірне.

Не врахував я лише особливостей українського телебачення. Що може правити на ньому за найкращий розігрів? Ну звісно ж, ток-шоу! Художнє базікання про все на світі! Ні, було щось трохи й про історію «Євробачення». Був репортаж із Бурштина, зі школи, де навчалася Оксана Грицай, яка тоді ще не була Мікою Ньютон. Але головною була студія. 

Про що була мова? Звісно ж, про Міку Ньютон. Про «аранжування, мову пісні», про те, що «дехто цього не врахував, а Міка поставилася з усією серйозністю». Але якби ж лише про українську учасницю конкурсу! 

Ректор Академії естрадно-циркового мистецтва назвав «Євробачення» «вакханалією гріхопадіння». Отак от, з плеча. На мить стало навіть моторошно за покоління юних естрадно-циркових дарувань. «Гіршої музики не буває, – вів далі пан ректор. – Отут сидять Юрій Рибчинський, Олександр Злотник, які знають, як має звучати настояща (от саме так. – Б.Б.) музика. А посилаємо своїх артистів ми тому, що йдемо в Європу». 

Знадобився час, щоб усе це перетравити. Отже, у Європі – вакханалія гріхопадіння, але ми мусимо пройти цей тяжкий шлях, несучи свій тяжкий хрест, бо ми взагалі туди йдемо. А навіщо, до речі, йдемо? Панове Рибчинський та Злотник, світочі й дороговкази світової поп-музики (хай вони пробачать мені, але ж пролунало саме так!), у нас і без того є. І ще одне запитання побіжно виникло: країна, що намагається довести свою європейську ідентичність виключно місцями у пісенних конкурсах та проведенням футбольних чемпіонатів, – чи скоро вона дістанеться омріяної мети? Чи варто ставитися до «Євробачення» як до «останнього рішучого бою»? Може, це все ж таки свято, просто концерт?

Були й інші думки. Отакі, наприклад: «Усі пісні (у півфіналах. – Б.Б.) однакові. Як включиш, так і виключиш – одна й та сама пісня, одне й те саме аранжування. Навіть тональність не міняється! Всі на одне обличчя! Це – пісні для Філіппа Кіркорова, от для нього цей конкурс!» На мить уявився Кіркоров у ролі ірландців із «Джедуард»... Ще глибока й цікава думка: «Я хочу зрозуміти, що то за музичний конкурс, на якому не перемогла Алла Борисівна Пугачова?!» Так і кортіло підкинути ще декілька тем для розмови: що то за премія «Греммі», яку досі не присудили Аллі Борисівні Пугачовій? Що то за «Зал слави рок-н-ролу», в якому досі немає жодної згадки про Аллу Борисівну Пугачову? І зовсім уже дрібничка: чи входить до золотої колекції Алли Борисівни Пугачової пісня «Примадонна», з якою вона їздила на «Євробачення»? І взагалі, чи голосували б особисто ви за співачку, що виходить на сцену, починає співати про примадонну, й не виникає жодних сумнівів: співає вона оду сама собі? 

Свіжу думку підкинув музичний оглядач Олександр Зирін: «Потрібно (для підготовки до “Євробачення”. – Б.Б.) поєднувати зусилля всієї країни, треба зробити один кулак». То, може, краще було б просто скинути на Дюссельдорф бомбу? Завойовувати місця на пісенному конкурсі «кулаком» – це й справді неординарно. 

«Це ж не конкурс пісні, а конкурс шоу! – лунало у студії. – От Вєрка Сердючка: у неї яка пісня була? Так, заводна, але ж не супервокальна!» Ото й усе розуміння поп-музики. А в «Бітлз» пісні були «супервокальні»? Дует «Джедуард» повсякчас «професійно» порівнювали з братами Борисенками. То чи брати Борисенки теж так гарно співають? Теж так управно танцюють? Теж мають у репертуарі такі запальні пісні? Ні, для «професіоналів» цілком достатньо приблизно аналогічного віку й родинних зв’язків – більше ніщо не є важливим. 

Про Джамалу: «Пісня Smile – це не її пісня, не її амплуа. Її – це номер зі зміями». От хто б іще розкрив Джамалі очі на те, яка пісня «її», а яка «не її»? Тепер їй, мабуть, терміново треба кидати співати й мерщій перекваліфіковуватися у факірші – щоб неодмінно «зі зміями». 

Репліка Андрія Бенкендорфа: «Мають бути дискусії професіоналів» нікого не зачепила, адже інших у студії не було. Композитори, продюсери, артисти. Випускники «Фабрики зірок», учасники національного відбору на «Євробачення». 

Але показали людей на Майдані Незалежності, яких розпитували про шанси Міки Ньютон. Простих людей, звичайних перехожих. Вони давали прогнози, аргументували їх, висловлювали думки. Наскільки ж ці думки подеколи здавалися фаховішими! Наскільки ж обґрунтованішими! З промов фахівців іноді складалося враження, що вони жодного разу в житті не бачили жодного концерту «Євробачення» – і, менше з тим, «авторитетно й кваліфіковано» всіх повчали. 

Дехто з людей на Майдані не цікавився «Євробаченням» і нічого не знав про Міку Ньютон. «Ми не любимо себе!» – хитали головою фахівці у студії. «Я знаю, хто така Міка Ньютон, отже, я себе люблю», – промайнула рятівна думка. 

У студії виникло обговорення надзвичайно важливої теми: чи потрібні матюки в ефірі, як-от у російського представника, й чи дуже вони сприяють високому місцю на конкурсі, а чи просто сприяють, помірно? 

Виникло обговорення й іще однієї надактуальної теми: що для артиста є важливішим – голос чи харизма? Добре хоч, фахівці ще не взялися обговорювати живопис: що важливіше в «Моні Лізі» Леонардо да Вінчі – посмішка Джоконди, а чи техніка змішування фарб та нанесення мазків? Дискусія ця дуже нагадувала хрестоматійні дискусії про спорт та мистецтво – адже без жодних аргументів зрозуміло: без скрипки зіграти Паганіні неможливо, але й самої лише наявності скрипки, хай навіть найкращої, для цього недостатньо. От і вся тема для гарячих дискусій. 

Антон Цеслік представив українське національне журі. Це, як виявилося, він сам, Валід Арфуш, Камалія, Влад Багінський та Ірина Журавська. А от далі стало зовсім сумно. «Це не зовсім конкурс пісні, – переконував Цеслік. – “Блу” виступили жахливо, просто жахливо, але вони будуть десь на третьому місці». Зверніть увагу: пан Цеслік не знав і не міг знати результатів конкурсу, рівною мірою як і результатів голосування журі інших країн. Але своє бездоказове припущення він поклав в основу всієї логічної конструкції: «Сподіваємося на слов’янську підтримку». Йти до Європи як щось геть окреме від неї?

Оці слова пана Цесліка заронили дуже сильні сумніви й побоювання: а як, за якими критеріями виставляло оцінки саме українське журі, якщо йшлося про «не зовсім конкурс пісні» й про «слов’янську підтримку»? Результати голосування журі – «для службового користування», але ми знаємо результати голосування України: 12 балів – Грузії, 10 – Азербайджанові, 8 – Росії (це, до речі, був максимум для Алексєя Воробйова: стільки ж йому поставили ще Вірменія та Ізраїль, усі решта – менше). Якщо зважити, що нинішньою мовою «слов’янський» означає «з СНД», й грузини з молдаванами – то «слов’яни» (хай навіть Грузія тепер і не входить до СНД, але для нас вона однаково «наша», «слов’янська»), тоді як поляки з македонцями – «не слов’яни», все встає по своїх місцях.

Тільки-но пройшли завершальні титри трансляції фіналу, тільки-но відлунали останні акорди виконаної Елем та Ніккі на біс пісні, як Перший канал почав демонструвати «ексклюзивне» (!) інтерв’ю переможців. От саме що «демонструвати»: на екрані були щасливі Ельдар Касімов та Нігяр Джамал, а глядачі чули натхненну ведучу телетрансляції Тетяну Манжос. Ніби це було саме її інтерв’ю. Вона захоплено розповідала про видатний успіх Міки Ньютон, про те, що «четверте місце – це перемога», «четверте місце – це просто неймовірно добре», про Україну та її видатну роль в історії «Євробачення»... Про переможців не було чути ані слова. «Це зараз розпочинається інтерв’ю (воно вже добігало кінця. – Б.Б.), ми продовжимо далі», – попередила Манжос, і тоді ще ніхто не збагнув, що це була погроза.

Початок прес-конференції затягувався – й от нарешті вона розпочалася. Коментували її Тетяна Манжос та Зоряна Ніколаєва. Як добре, що відбувалося все це глупої ночі! Це було дійство не для людей зі слабкими нервами. Бачити на екрані Еля та Ніккі й тільки й чути, що теревені Манжос та Ніколаєвої, їхні враження, думки й відчуття – це було й справді видовище дивовижне. А чути, як дві пані вдесяте повторювали одне й те саме, – це взагалі було супер. Видовище для гурманів. Тільки чи можна було його назвати прес-конференцією азербайджанського дуету? Так би й написали в анонсах: «“Євробачення”. Враження Манжос та Ніколаєвої»; не було б жодних непорозумінь.

Хтось із ведучих раптом вигукнув: «Цього року Азербайджан виграв ще й дитяче “Євробачення”!» Обговорення цього видатного успіху, цієї подвійної перемоги Азербайджану зайняло наступні хвилини зо три. Але, по-перше, дитяче «Євробачення» буває в листопаді, цього року листопада ще не було. А минулорічного листопада на дитячому «Євробачення» переміг хлопець із Вірменії. «Детектор медіа» писала про випадок на російському телебаченні, який Азербайджан розцінив як провокацію. Це, мабуть, була наша гідна відповідь. Хоч би там як, а після того, як Тетяна Терехова переплутала Ірландію з Ісландією та Словаччину зі Словенією, а Тимур Мірошниченко під час оголошення балів видав Швейцарію за Швецію, та ще й завів мову про «популярність Діно Мерліна у Скандинавії», це було гідне завершення. 

Декілька разів, ніби згадавши, що це не просто дружня розмова, а ефірний час, і що головними героями події є не зовсім вони, ведучі бралися-таки перекладати (а точніше, вільно переказувати) запитання журналістів співакам і їхні відповіді. Отак, наприклад: «Усіх цікавить, як саме Азербайджан прийматиме тисячі туристів...». Геть безглузде запитання: як прийматимуть гостей? Гості прилетять до аеропорту, влаштуються в готелях, ото й усе. А як іще треба їх приймати? Насправді ж запитання було таким: «How such a traditional country as Azerbaijan...?»; «Яким чином така традиціоналістська країна, як Азербайджан...?» Відчуйте, як то кажуть, різницю. 

...Отаким воно було, цьогорічне «Євробачення». Суперечливим, неоднозначним – і значною мірою зіпсованим зусиллями Першого національного.