Документальний проект «Україна. Історія катастроф», який стартував в ефірі каналу «1+1» ще 25 лютого, навряд чи належить до плюсівських пріоритетів. Суджу про це передусім з інтенсивності виходу: один раз на два тижні. Тобто, три випуски за неповний місяць проти регулярних «Зірка + зірка» чи «Мій зможе!». Хоча, як на мене, щонайменше одну серію циклу про українські катастрофи слід присвятити катастрофічній ситуації з наповненням нашого ефіру подібними шоу та загалом негативному впливу такої кількості ігрових програм на суспільну свідомість.

Але саме в зв\'язку з цією катастрофою, якої поки що ніхто не помічає, проект «Україна. Історія катастроф» виконує на каналі «1+1» приблизно ту саму корисну функцію, що й картина на стіні в квартирі батьків хлопчика дяді Федора з історії про мешканців Простоквашина. Пам\'ятаєте, чому інтелігентна мама так відстоювала цю картину саме на тому місці, де її причеплено? Бо картина закриває дірку на шпалерах, і це - її мета, основне призначення цього художнього твору.

Після того, як українські телевізійні менеджери зібралися на таємну, закриту від преси та захищену від прослуховування нараду, під час якої домовилися, що відтепер по всіх каналах будуть лише співати, танцювати, одружуватися, вгадувати слова з трьох літер та вигравати мільйони, будь-які докладання інтелектуальних зусиль, котрі не втілюють у життя ці стратегічні замисли, вже виділяються. Працюючи при цьому на позитивний імідж того чи іншого каналу. Тому «Україна. Історія катастроф» хоч якось прикриває діру, котра утворилася з появою позбавлених сюжету, ідеї та змісту видовищ. Бо людям, котрі вже одружилися, виграли всі гроші та не прагнуть співати-танцювати, теж хочеться дивитися телевізор.

Тож залишаю для себе відкритим питання, чи є згаданий проект соціальним. Бо на телебаченні все, що не танці з зірками, пошук талантів, боротьба за мільйон і новини про покращення життя вже сьогодні, за замовчуванню вважається соціалкою. Але, як на мене, для справді соціального телепроекту «Історія катастроф» трошки заважка структурно та громіздка візуально. Скажімо, реаліті-шоу «Сусідські війни», вихід якого поки що призупинено телеканалом, відповідало моїм вимогам до такого видовища: якщо пропустиш перші 10-15 хвилин, нервувати з приводу того, що нитку оповіді втрачено, а інтригу не зрозуміло, не варто - протягом шоу глядачеві кілька разів старанно нагадають, про що мова, з чого все почалося, хто головний герой тощо. Це позитивно впливає на динаміку самої програми і не викликає неврозу з приводу того, що ж саме я вже пропустив. Саме такої форми подачі матеріалу мені як глядачеві в «Історії катастроф» не вистачає.

Перший фільм циклу розповідав про повені на Західній Україні. Тут, як і в наступних розгорнутих на 45 хвилин історіях, автори проекту намагаються відійти від екшену, притаманного новинам, у бік аналітики, що саме по собі вітається. Використовуючи відео архіви (а отже, колись уже показані картинки), автори коментують побачене операторами зовсім інакше, намагаючись старанно розжувати сам факт, показати різні точки зору на одну проблему, проаналізувати кожен суб\'єктивний висновок та дійти до фіналу, в якому несподіванок не чекайте. Руйнівні повені на Західній Україні так само, як мор звірів у київському зоопарку - насправді не стихійне лихо, тобто не спричинена ззовні катастрофа. Цар природи і, відповідно, її руйнівник, рушій усіх українських катастроф - це людина, громадянин України віком від 40 до 60 років, котрий займає керівні посади та може розчерком пера дати вказівку, наприклад, вирубати карпатські ліси. Або компетентно заявити: вода завжди виходила з берегів, тільки раніше, коли були комуністи, це замовчували і повені приховували, а тепер, коли демократія, факт підтоплення окремих регіонів замовчати не можна.

Із зоопарком («Гетто для тварин», 11 березня) та сама історія: хай рядові працівники хоч лоби собі розіб\'ють, доводячи, що з тваринами погано поводяться та фактично морять голодом, аби списувати бюджетні кошти, виділені на їхнє харчування, на певні банківські рахунки. Проте посадові особи завжди компетентно пояснять: слон Бой та інші мешканці зоопарку померли від старості. Це вони, мабуть, навчилися у працівників української міліції, за твердженням яких люди у відділеннях гинуть та калічаться, бо самі падають на підлогу з висоти свого зросту, самі стукаються об одвірки, бо дуже п\'яні, а в окремих випадках узагалі нападають на міліціонерів, і тим, бідним, доводиться захищатися.

Між іншим, ситуація в українській міліції теж катастрофічна. Ця структура починає становити серйозну небезпеку для всіх, крім злочинців. Тому мені здається, що, почавши з причини виникнення повеней та продовживши причиною мору тварин, один із наступних фільмів варто присвятити суспільній катастрофі, яку спричинює МВС України завжди, а не лише під керівництвом Анатолія Могильова. Потім переключитися на катастрофу в вітчизняній освіті, якою намагається керувати Дмитро Табачник. Ну, а завершити цикл розповіддю про тотальну корупцію: саме вона дає можливість красти бюджетні кошти, виділені на боротьбу з наслідками повеней та утримання тварин у зоопарку в належних умовах. Українці крадуть усе довкола, при цьому скаржачись на бідність - ось вона, катастрофа нашої ментальності.

Третій фільм циклу дещо вибивається з загальної концепції. Очевидно, що «Сакура в диму» (25 березня) робилася для того, щоб осідлати хвилю інтересу громадян до трагічних подій у Японії. Проте це законне бажання телебачення бути максимально актуальним дещо суперечить намірам авторів проекту розказати про катастрофи, котрі відбувалися протягом останніх 20 років саме в Україні. Через те в «Сакурі в диму» дещо притягнутими за вуха виглядають розмови експертів про те, чи може радіоактивна хмара з Японії дійти саме до України, і тим більше - про те, що українські спеціалісти з надзвичайних ситуацій, виявляється, давно передбачили японський землетрус та його наслідки. Чому ж, у такому разі, вони не змогли передбачити хоча би згаданих вище українських повеней? Ну, а висловлювання про Чорнобиль, про який, до речі, скоро буде чергова нагода поговорити, в «Сакурі в диму» взагалі звучать зайве через банальність порівняння та непотрібність аналогій: із Чорнобилем у нас тут чого тільки не порівнюють, є навіть поняття «духовний Чорнобиль»...

Проте причина японської катастрофи - усе ж таки стихійне лихо. Це не людський фактор, не корупція, безвідповідальність та непрофесійність штовхають у Японії землю із силою в 6 балів. Їхній землетрус - біда, уникнути якої неможливо. Тоді як українських катастроф, включно з давнім, але завжди актуальним Чорнобилем та наслідками волевиявлення українців у 2010 році, уникнути все ж таки було можна. Принаймні, такий висновок напрошується з відповідних фільмів циклу. Так виглядає, що катастрофа для України - це ми з вами, її багатостраждальні громадяни, які не здатні протистояти вирубкам лісів, парків, скверів, комунальникам, винищенню риби в річках і тварин у зоопарках.

Ілюстрація - segodnya.ua