18 лютого однією з тем «Шустер live» стало скасування квоти на українську музику в радіоефірі. Глядачі отримали чергове свідчення того, чому ініціативи влади, хоч би якими сумнівними й неоднозначними вони були, не знаходять належного опору. Черговий урок, як не можна вести публічну дискусію.

Одразу зауважу: доведення користі чи шкоди від квот на національний музичний продукт у вітчизняному радіоефірі не є метою цієї статті. Вона про інше - про дискусійну «бліду немічність» та елементарне невміння публічно доводити та обстоювати свої переконання.

4 лютого в ефірі у Євгенія Кисельова владній ініціативі опонував Юрій Кармазін. Він явно не володів темою, тож цілком могло бути, що запрошення його й саме його було підступом або влади, або автора й ведучого «Великої політики», який дедалі відвертіше демонструє як не заангажованість, то бажання звести дискусію в студії до заздалегідь визначених ним висновків. Власне, просто навіювати ті висновки, підверставши під них щось подібне до дискусії.

У Савіка Шустера все було інакше. Гостями його студії були генеральний директор компанії «Лавіна М'юзик» Едуард Клим, співачка та композитор Руслана (у титрах її вперто позначали як Руслану Лижичко; от цікаво, якби до Шустера завітала Мадонна - її теж позначали б у титрах як М.Чікконе?), виконавчий директор Незалежної спілки телерадіомовників Катерина М'ясникова, продюсер Олександр Ксенофонтов, перший віце-президент групи компаній «Український медіахолдинг» Григорій Шверк, співак та продюсер Олександр Пономарьов, радник Юлії Тимошенко Олег Медведєв, продюсер Юрій Нікітін, співачка Ірина Білик, солістка групи «Крихітка Цахес» Каша Сальцова, директор радіо «Українська хвиля» Юрій Фартушняк, директор громадської організації «Коаліція артистів та продюсерів України» Дмитро Прикордонний.

Потужний десант фахівців, які могли б на очах проаналізувати проблему вздовж і впоперек. У підсумку ж усі вони колективно опинилися на лопатках.

Доповідачем учергове була народний депутат від Партії регіонів Олена Бондаренко. Аргументи її були тими, що й зазвичай: не можна примушувати слухачів; вони самі мають обирати, що слухати; квоти - це цензура. «Мы возвращаем право выбора аудитории», «Основным критерием является талант», «Серость, вылезающая за счёт квот» (яка? хто саме?), «У всех стран разная история - географическая, идеологическая» (як на мене, аргумент на всі часи, перевершити який ніхто ніколи не зможе), «У каждого из нас свой вкус, давайте не навязывать свои вкусы другим» (а в чому в даному разі полягала тоді дискусія?), «Мы не имеем качественного продукта, как весь зарубежный» - ну, й так далі.

Промовиця то посилалася на досвід європейських країн, то раптом казала: «Не треба порівнювати Україну з Францією, в нас зовсім інша історія». Буцімто у світі є бодай дві країни з однаковою історією. То гнівно таврувала «ошансонювання українського радіоефіру» (завдяки квотам), то вже за п'ять хвилин закидала опонентам: «Вы плюёте в душу миллионам сограждан - поклонников шансона!». То називала українську музику неякісною, то патетично питала в Руслани: «Неужели вы считаете украинскую музыку инвалидом, который без подпорок-квот не проживёт?». Іноді здавалося: не треба було нічого доводити депутатці - достатньо зафіксувати й оприлюднити, унаочнити всі її дискусійні піруети. Гадаєте, бодай хто-небудь це зробив?

«Я маю право на свою точку зору, ви маєте право на свою», - казала промовиця. «Ваша точка зору мене не цікавить», - випливало з її поведінки. Зневажливі репліки до опонентів, перекручування їхніх слів, перебивання - такий спосіб публічної поведінки дедалі помітніше стає гарним тоном для наших політиків; вони ніби прагнуть щомиті підкреслити: опоненти їм не рівня, опоненти - люди нижчого сорту.

Доводячи свій патріотизм, Бондаренко раптом... заспівала. Ну, назвімо це так. «Рідна мати моя» - не що-небудь. Мимоволі майнула думка: то, може, слухаючи свій власний спів, вона дійшла висновку про неякісність українського музичного продукту? Усе ж таки люди, виходячи перед публікою, мусять знати, що чогось вони не вміють, і краще цього не показувати! Хоча... А яка, власне, різниця: чи політики з апломбом розмірковують перед камерами про те, про що не мають зеленої гадки, а чи з не меншим апломбом співають, не маючи слуху? Чи не наше телебачення привчило наших політиків до думки про їхнє ледь не суперменство? Про те, що соромитися немає чого, й хоч за що б вони бралися - публіка буде лише вдячною?

Цікава, взагалі-то, виходила річ. Можна було не погоджуватися з Олександром Ксенофонтовим та Кашею Сальцовою («Квотою не примусити любити українську музику») - прибічниками скасування квот. Їхні аргументи могли здаватися недотягнутими чи такими, що не враховують усіх факторів, радше емоційними, ніж раціональними. (Це саме звинувативши опонентів у надмірній емоційності, до речі, Бондаренко заспівала: мовляв, ви емоційні - то й я така сама.) Але до їхніх аргументів хотілося дослухатися, аналізувати їх, підшукувати контраргументи.

Можна було навіть подумки сперечатися з аргументом Катерини М'ясникової: мовляв, он у Франції п'ять суспільних мовників, які й пропагують вітчизняну музику, тож і в Україні підтримувати її мусить суспільне мовлення, а не квоти. Залишалося тільки спитати: а де воно, те суспільне мовлення в Україні? Може, коли воно з'явиться, лише тоді й варто скасовувати квоти? Очевидним було це запитання, просто-таки напрошувалося воно. Присутнім у студії так не видалося.

Та аналізувати аргументи Бондаренко і сперечатися з ними не хотілося. Надто зверхньо поводилася вона - ніби вважала всіх довкола або за дурнів, або за лиходіїв та зловмисників. Часто-густо це й не аргументи були, а ярлики.

Опонентами Бондаренко були відомі представники шоу-бізнесу. Здавалося б, немає нічого простішого: обговорення теми квот було останньою темою ток-шоу - то зберіться на три хвилини, домовтеся, хто що казатиме, який бік справи висвітлюватиме й які аргументи добиратиме. Елементарно розподіліть функції, щоб це було переконливо й аргументовано.

Сталося ж те, що й зазвичай стається в патріотично-демократичному середовищі. Хто до лісу, хто по дрова. І, відповідно, що далі в ліс, то більше дров.

Олександр Пономарьов заявив, що в разі скасування квот «не буде стимулу співати українською мовою». Як то кажуть, привіт вам усім із поцілунком - адже квота існує на українську музику безвідносно до мови. Бондаренко, звісно ж, не забарилася вчергове прорекламувати свій законопроект про пільги. Далі у студії повсякчас лунало: то «квота у 50% для української мови», то «пільга у 80% вітчизняної музики». То що ж, невже фахівці, кревно зацікавлені особи, не знали, про що йдеться? Не знали, що їм світить у найближчому майбутньому? Не знали, що вони прийшли обговорювати? Виходить, що так. Утім, хіба ж уперше ми чуємо патріотичну риторику замість предметної аргументації?

Олег Медведєв опонував у стилі: «Ваша партія завжди, ваша партія взагалі» та закидав «вашій партії» побудову «русского міра» в Україні. Гаразд, хай завжди й іще більше взагалі - але от із цим конкретним питанням що робити?

Едуард Клим завів мову про те, що, скасовуючи квоти, ми фінансуватимемо «Росію та європейські країни», а квота дозволяє спрямовувати шоу-бізнесові фінансові потоки до України. Слушний аргумент, але чи доречний? «Українські артисти теж їсти хочуть» - це аж ніяк не доведення їхньої високої фаховості. Бондаренко, звісно ж, відповіла щось про те, що не можна змішувати патріотизм та любов до Батьківщини з грошима. І в запропонованому Климом контексті мала цілковиту рацію.

А далі пролунала репліка Бондаренко, за яку, взагалі-то, всі її опоненти мали б разом підвестися й залишити студію: «Я думаю, что Руслана, Саша Пономарёв в 2004 году пели на Майдане не за деньги». Це була відповідь на репліку про те, що українські співаки теж мають заробляти. Гадаєте, хтось бодай висловив обурення? «Ні, не за гроші», - ото й була вся відповідь. Утім, став зрозумілим дискурс Бондаренко: «Чавити цю помаранчеву наволоч», до якої вона автоматично зараховує всіх українських артистів. Зовсім в іншому світлі постає запропонований нею (у співавторстві з Уколовим, Шевченком та Абдулліним) законопроект про пільги, чи не так?

Репліку про корупційність радіомузичного ринку ніхто не розвинув - самі лише натяки про те, «с какими предложениями заходили на радиостанции члены Нацрады». Бондаренко наполягала: навіть за відсутності квоти талановиті молоді виконавці проб'ються. Нікому так і не спало на думку спитати: як вона собі це уявляє? Як це відбуватиметься на практиці?

Дуже уривчасто лунала тема молодих виконавців: як їм пробитися за відсутності квот. «Квоти ніколи не вирішували проблеми батьків та дітей». Теж виходило слушно в такому ракурсі. Репліка про те, що талант і популярність - це «дві великі різниці», так само потонула в загальному гаморі.

Юрій Фартушняк розповідав, якою комерційно успішною без ніяких квот може бути радіостанція, що транслює лише українську модерну поп-музику. «У Тернополі - так», - хотілося додати. Ніхто не додав.

Єдиним, хто час від часу обережно ловив (точніше, давав зрозуміти, що зловив) Бондаренко на пересмикуваннях та з'їжджанні з теми, був... Савік Шустер. Не витримавши, втрутився у дискусію Петро Мага. «Чи є інша країна, де виконавці платять радіостанціям за ротацію, а не радіостанції виконавцям?» - спитав він. Отут би опонентам Бондаренко об'єднатися й змусити її визнати: всі розмови про нібито «смаки та бажання аудиторії» є блефом. Ні, кожен і далі вів про своє. Так само в загальному гаморі потонула репліка (її так і не дали завершити, як і зрозуміти, кому вона належала) про те, що у розвинених країнах співаки заробляють із продажу записів, і без боротьби з піратством проблеми не вирішити.

Дмитро Прикордонний запропонував скасувати квоти на політиків: хай у Верховній Раді засідають депутати з Росії та європейських країн. Він же завів був мову про квоти на легіонерів у футболі. Ірина Білик висловилася: «Квоти прийняли, щоб української музики було більше, а скасовують, щоб її було менше». Юрій Нікітін зауважив, що в разі скасування квот можна взагалі замість українських радіостанцій поставити ретранслятор і транслювати на Україну «Русское радио - Москва». Ще пролунала цікава репліка: «Якби в мене була рок-радіостанція, без квот я крутив би самих лише "Діп Перпл", а молоді українські виконавці не пробилися б ніколи». Оці поодинокі репліки заслуговували на обговорення, але його так і не було. Пролунали вони вже під кінець ефіру і стали чи не єдиними раціональними зернятками в усій дискусії.

Ніхто нікого не слухав. Усі вели мову про своє. Ніхто не чіпав практичних аспектів: як, за якою процедурою, за які кошти, хто платить і хто отримує. Всі опоненти Бондаренко медитували десь у теоретичних небесах.

На тлі гостей студії Савіка Шустера хрестоматійні лебідь, рак та щука виглядали б просто-таки Паваротті, Каррерасом і Домінго. То чи варто дивуватися, що наступ на все українське виходить для влади таким легким?