«Орел та решка», «Маша і моделі», «Попелюшка для Баскова», «Замок страху», «Побачення у темряві», «З новим ранком», «Вирваний з натовпу», «Розсміши коміка», «Красуні», «Твою маму», «Діти напрокат», «Пекельна кухня», «Смачна ліга», «Нереальні предки», «Команда мрії», «Заспівай, якщо зможеш!», «Син за батька», «Жіноча логіка», «Здоровенькі були з Малаховим», «Знову разом», «Сімейні справи», «Мій зможе»...

Це далеко не повний перелік нових розважальних програм, які наші центральні телеканали щойно запустили чи збираються запустити у весняний «напівсезон».

Півроку тому був інший список, значно більший - тоді кожен канал хизувався десятком, якщо не двома, нових проектів. Не всі з них пережили зиму, ще менше доживе до наступної осені. Якщо за номенклатурою адаптованих форматів наше телебачення - вже майже Європа, то за народжуваністю і смертністю проектів - справжня Центральна Африка.

Пишатися кількістю, а не якістю - очевидна тенденція. «Ми розробили 28 проектів за 30 днів», - хвалився під час презентаційної прес-конференції новий керівник «Інтера» Володимир Зеленський. «Що швидко робиться, те криве родиться», - відповідає на це народна мудрість.

Попри блиск і розкіш окремих топ-проектів «на мільйон доларів», таких як «Х-фактор» чи «Битва українських міст», зрозуміло, що жоден канал ані організаційно, ані фінансово не потягне виробництва десяти «Х-факторів». Так само, як жодному глядачеві по десять «Х-факторів» від кожного з п'ятнадцяти телеканалів не потрібно. Він просто не матиме часу й сил передивитися все це бодай по разу, щоб вибрати щось на свій смак.

Одначе бюджети, які після оголошення кризи завершеною знов почали зростати, канали витрачають у дивний спосіб: гребучи без розбору всі формати на Каннському телеринку, виробляючи купу нових проектів, вивалюючи їх в ефір, а потім безжалісно відсіюючи ті, які не дотягують до встановленої рейтингової планки. Втім, далеко не завжди закриття проекту після кількох тижнів виходу - або, буває, навіть після першого випуску, - пояснюється незадовільними результатами. Рейтинги можуть бути й нормальними. Та часом у каналу різко змінюється маркетингова стратегія, треба терміново щось «підправити» в соціально-віковій структурі аудиторії, або просто знаходиться проект на заміну, в який топ-менеджер вірить трохи більше. Не кажучи вже про сакраментальне «закінчення тем».

Мають право? Звісно ж, ефір - їхній, вони мають право експериментувати з ним у рамках ліцензійних умов, приміряючи по черзі сто одежинок, немов модниця в бутіку під час розпродажу. Та з цього боку екрану надмірність аж такої кількості новинок стає дедалі більш очевидною. Карусель розваг закрутилася так швидко, що пасажирів починає нудити.

Здавалося б, і телебізнесу вигідніше, коли глядач умикає певний канал у певний час цілеспрямовано, а не віддається заппінґу (виникає лояльність, зростають шанси перегляду реклами), й глядачеві набагато комфортніше, коли він знає, що цікавого можна подивитись, а не перемикає канали навмання. Рутина, попри всю її неромантичність - надзвичайно важливий компонент нашого життя, що запобігає неврозам, депресіям і остаточному розпачу. Й вертикальне програмування, яке потроху освоюють наші телебізнесмени, орієнтовано на вироблення у глядачів звички, ба навіть ритуалу. Глядач пам'ятає, що саме в цей день тижня в цей конкретний час він дивиться певний продукт, який його зацікавив. Він тримає в пам'яті події останнього випуску, чекаючи на наступний. А чи є сенс призвичаюватися до якогось проекту, якщо він, найімовірніше, проживе два-три місяці (пострибавши зі слоту в слот), а потім його буде замінено іншим? Орієнтуючи глядачів на безперервне блимання десятків нових шоу сумнівної якості замість постійної звички до певного продукту, телеменеджери відкривають скриньку Пандори.

Пригадую свій останній досвід регулярного перегляду телебачення. Понад рік тому я підсів на «Тільки кохання» на «1+1», одразу після якого йшла «Анатомія Ґрей» на СТБ. Це було зручно й ненав'язливо - в кінці робочого дня краєм ока стежити за подіями в симпатичних серіалах. На жаль, ідилія була недовгою. «Тільки кохання», як це трапляється з серіалами, «не виправдало сподівань», і його було перенесено на незручну для мене середину дня. СТБ вирішив зупинитися після третього сезону «Ґрей», вважаючи за краще демонструвати російський медичний самопал, а не дорогий і якісний продукт ABC. Так два українських телеканали програли ще одного глядача: один - роботі, інший - торентам.

Я не ризикну стверджувати, що грандіозна плинність розважальних проектів знижує лояльність до конкретних каналів, але інтуїція й досвід підказують, що це так. Наше телебачення охоче запозичує в західного ідеї, але ці ідеї пролітають повз українського глядача на величезній швидкості, зникають і забуваються (якщо їх не використовують удруге на іншому каналі). Зауважмо: це ті самі ідеї, концепції та формати, які працюють на західному телебаченні десятиліттями в одних і тих самих слотах, із тими самими ведучими, даючи добрі рейтинги й зростаючись із брендами телеканалів.

Наші ж чомусь уважають за необхідне освіжати любов глядачів, регулярно перетрушуючи сітку мовлення, щосезону влаштовуючи міні-ребрендинги, змінюючи більшість проектів та облич у кадрі. Вам подобається, наприклад, «Підйом!»? Це одна з найкращих ранкових програм? Успішна вже декілька років? Звикли прокидатися під неї щоранку? Все влаштовує? Гаразд, ми перековбасимо концепцію і змінимо ведучих, знайшовши тим, які успішні, інше застосування. А взамін - ось вам ще, ще і ще нових розважальних проектів, для початку - сумнівної якості, але, якщо вам сподобається, ми і їх згодом удосконалимо.

Щоби пересвідчитись, що перенасичення розвагами призводить до збайдужіння до них, достатньо подивитися на наших дітей. Вони знуджено відвертаються від маси речей, про кожну з яких і не мріяли попередні покоління. Їм не смакує жоден із ста різновидів кіндерсюрпризів, їх не тішить розмаїття відеоігор, в інтернеті їм уже нічого скачати і ні з ким поспілкуватися, по телевізору з півсотнею кабельних каналів - немає чого подивитись. Із появою кожної нової опції світу розваг, що оточує їх, багатство вибору зростає, бажання вибирати - навпаки, зменшується. Таке саме «ожиріння» глядацького сприйняття провокує надмірне розмаїття reality, dating, makeover etc. etc.

При цьому телевізійники декларують амбітні наміри повернути найплатоспроможнішу (і ту, яка найшвидшими темпами відмовляється від телебачення) частину аудиторію, витягнувши її з інтернету. Чим, якими такими коврижками її звідти виманять? Перспективою подивитися десять нових другосортних шоу, чиї назви навіть немає сенсу запам'ятовувати, бо за пару місяців замість них буде десяток інших?  

Підозру, що аж занадто бурхливий розвиток індустрії телерозваг в останній рік пояснюється не лише бізнесовими чинниками, було артикульовано вже не раз. «Емпірично доведено: відвернути увагу громадянина від холодильника можна лише за допомогою телевізора. Потрібна картинка чудово позбавляє непотрібних думок. Найкраще з цим можуть упоратися численні пісенні змагання та яскраві танцювальні шоу», - пише в чудовій статті «Час роЗЛУКИ» Сергій Рахманін.

Якщо це не зовсім параноя, і гіперентертейнмент справді покликаний занурити електорат-аудиторію в солодку матрицю, тоді стратегія «кількість замість якості» є найгіршим, у що можна інвестувати зароблені на газі, трубах і феросплавах гроші. Блимання екрану примножує скорботи й штовхає, - знов-таки, за Рахманіним, - до холодильника. Або до інших засобів комунікації, куди не сягає телевізійна реклама.

Тож пригальмуйте карусель, шановні майстри телерозваг. А в інакшому випадку - будьте готові до природних фізіологічних реакцій.