Чесно кажучи, це стає вже нудним. Думаю, не для мене одного.

Ні, справа не в тих воістину божевільних заявах (себто вільних від Бога, від усього найвищого, від Логосу - Зиґмунд Фройд у бесіді з Іваном Франком свого часу визнав це українське слово дуже точним і багатобарвним позначенням певного психічного явища), які повсякчас несуться з вершин вітчизняної політики. На ту публіку сподівань у притомних людей не було, немає і не буде. Вони жалюгідні і смішні, сказала Оксана Забужко. А на додачу ще й страшні, мстиві і, знов-таки, нікчемні у своєму золотому блиску.

Вплинути на ЦЮ владу за допомогою ЗМІ? Не смішіть мене. Карл Маркс на другий день спостереження за українською реальністю, поза сумнівом, вимовив би свою знамениту фразу про недостатність зброї критики...

Нинішня влада (власне, вся владна система) і ЗМІ існують у паралельних просторах, і це почалося далеко не сьогодні. Скільки свого часу писали мас-медіа про визначну роль плагіату в творчості доктора історичних наук Володимира Литвина! Причому писали не тільки журналісти, а й знані науковці - Наталя Яковенко, Олексій Гарань, Олексій Толочко, із книг і статей яких було переписано (без лапок) цілі абзаци та сторінки... Результат? Після того, як було доведено, що під своїм іменем Литвин опублікував переклад (ще й незугарний) статті віце-президента Фонду Карнегі Томаса Карозерса, Володимир Михайлович уперше став головою Верховної Ради; після великого «запозичення без лапок» у свій текст із інтерв'ю російського академіка Сергія Капіци - головою вдруге. Тепер уже ніхто й не стежить за творчістю академіка-спікера, хоча за створеними ним (у співавторстві) підручниками, боюся, десь ще навчають студентів. І не тому що викладачі такої високої думки про якість цих підручників (скажімо, в «Історії України», виданій на початку 2000-х, був узагалі пропущений 1942 рік: за Литвином, не було на українській території тоді воєнних операцій, тільки невідомо куди поділося понад мільйон червоноармійців...), а тому що рецензії не мають жодного впливу ані на включення тих чи інших підручників відповідним міністерством до списку рекомендованих, ані на закупівлю книг керівниками провінційних вишів...

Та Володимир Литвин, ясна річ, непересічний інтелектуал у владній системі. А якщо вірити різним телешоу, ще й неабиякий моральний авторитет. Точніше, якщо вірити не телешоу, а їхнім ведучим та менеджменту, а от аудиторія, зібрана у відповідних студіях, чомусь хронічно не вважає академіка Литвина людиною, слова якої мають вагу (дивіться графіки), на відміну від тих, хто запрошує спікера до слова.

Але телеведучі - це люди, змушені перебувати у владній площині, у «тому світі». Бо якщо вони поводитимуться по-людськи, їм доведеться або самим піти з роботи, або до них не приходитимуть ті, хто - за американською термінологією - «ухвалює важливі рішення», а по-українськи - банальні кнопкодави. А в підсумку це також означатиме втрату роботи.

Ні, зрідка телеведучі, внутрішньо пишаючись своєю сміливістю, вказують цим кнопкодавам і їхнім диригентам на реальність... І по тому. Я ще не бачив на жодному обличчі речників влади щирого бажання зрозуміти дійсність, взявши до уваги створений у сфері ЗМІ інтелектуальний продукт, - а от прагнення зґвалтувати цю дійсність (разом із осоружними мас-медіа) бачив. І не раз. І на багатьох обличчях. І, думаю, не я один.

Але що робити з ЦІЄЮ опозицією? Вона теж десь там, у паралельному світі!

Я далекий від того, щоб вигукувати: «Всі вони однакові!» Хоча б тому, що добре знаю з історичних джерел: на хвилі настроїв «вони всі однакові» і в 1917-18 роках, і в 1933 році, і в 2000 році обов'язково приходили найгірші. Та якщо неоднакові за намірами та виразом обличчя, то однакові за мірою ігнорування сказаного і написаного до них, за мірою неуваги (добре, якщо не зневаги) до того інтелектуального поля, яке сяк-так ще тримається завдяки зусиллям частини мас-медіа та «непогашених» інтелектуалів.

Ну чому на останньому шоу Шустера, куди поміж «булгакознавців» із депутатськими значками, несамовитою пихою і фантасмагорією в головах було запрошено самотньо-притомного Мирослава Поповича, ніхто не поставив постановникам фільму «Біла гвардія» банального запитання: а яким, власне, виданням роману вони керуватимуться? Адже після того, як ці видання порівняв покійний Юрій Покальчук, таке запитання перестало бути суто текстологічним. Різниця - лише декілька фраз, але яких! Як-от ці, в булгаковській характеристиці Симона Петлюри: «Просто слово, в якому злилися і затуплена лють, і жадання мужицької помсти, і сподівання тих вірних синів своєї соняшникової, гарячої України, які ненавиділи Москву, яка б вона ні була - чи більшовицька, чи царська чи ще якась». (Друкований текст Покальчука був у кількох виданнях, але в інтернеті - здається, тільки тут.) Чи ця фраза, вкладена у вуста одного із головних персонажів і викинута з них цензурою: «По суті у Петлюри є здорові корені, на його стороні мужицька маса, а це знаєш бо...» Так от: невже ж, знаючи заздалегідь про булгаковську тему, ніхто зі славетної української опозиції не поліз в інтернет, щоб підготуватися до розмови, - а там він мав добрі шанси наштовхнутися на текст Покальчука чи бодай посилання на нього. Але, схоже, ніхто (принаймні, із присутніх на шоу) далі якихось загальників, обов'язкових для більш-менш освіченої людини, не пішов...

Ну, а те, що говорили опозиціонери про фільм «Адмірал», який формує російську націю, - і хай, мовляв, формує, нам би такі фільми... Не треба!!! Ну, добре, не читали вони, що писав автор цих рядків про «Адмірала», про його ідеологічну функцію (прославлення імперського шовінізму), яка затьмарила собою художню, про історичну брехливість цієї стрічки. Дозволю собі автоцитату: «Поза кадром залишився прихід до влади Колчака, тобто скинення ним єдиної на той час законної російської влади, яка мала в основі недобиті Леніним - Троцьким - Дзержинським - Петровським і різними матросами железняками рештки Всеросійських Установчих зборів і регіональні представницькі структури. Так, це була неефективна і не надто вміла влада, але ж - законна, тому з нею військовим слід було домовлятися, а не влаштовувати переворот. Одне слово, реальний Колчак був узурпатором, шовіністом, що і далося взнаки, коли від нього пішли не тільки українські, а й башкирські частини, та невігласом у тому, що стосувалося воєнних операцій на суходолі». Ну, добре, не цікавить українських патріотів, чому це українці у війську Колчака збунтувалися і відкрили фронт - разом із башкирами, до речі (а тому, що він їх підло обдурив, змінивши свою політичну програму) - так хоч візьміть і поцікавтеся, що написав про цей фільм зі свого погляду знаний російський історик Борис Соколов у статті, що зветься коротко й точно: «Картина єлеєм». Автори фільму, схоже, відчули, що творчо неспроможні впоратися з реальними масштабами суперечливої і в політичному, і в особистому вимірах постаті Колчака, що правдива стрічка йтиме врозріз із нинішньою політикою Кремля - і побудували фільм на великій і малих брехнях. Не можна націю формувати на чиїхось ляпах та єлеї - якщо, звісно, йдеться про нормальну націю...

Я навмисно беру приклади з неполітичної царини - і що стосується влади, і що стосується опозиції. Точніше, не із суто політичної царини - бо ж усе, чого торкається політик, перетворюється на політику. А коли взяти речі, які безпосередньо мають бути предметом діяльності політики, то відірваність навіть начебто найрадикальніших діячів від створеного за допомогою ЗМІ простору інтелектуальної комунікації жахає. Багато хто, мабуть, пам'ятає, як Юлія Тимошенко в бутність прем'єром навесні 2005 року висловила думку про оцінку справедливості приватизації низки підприємств та потребу реприватизації незаконно «захапаних» об'єктів чи доплати за куплені задешево. Як тоді на неї накинулися ледь не всі адепти вільного ринку на чолі з кандидатом економічних наук Ющенком! Але ж дуже схожі думки якраз перед тим висловив, тільки грамотніше і системніше, Нобелівський лауреат Джозеф Стіґліц, спершу в книгах та статтях, а потім - у московських лекціях 2004 року. Але ж якийсь Стіґліц... Якісь ЗМІ... Якісь інтелектуальні побудови... Нудно, ніколи!

Так і живемо в паралельних світах. Для слова - один світ, де воно вільне до нестями, для політичного діла - інший, на який слово безсиле вплинути.