«Тут сидить пан Наливайченко. 16 листопада 2008 року за його вказівкою забрали журналіста Назара Цапка, журналіста одного з інтернет-сайтів, з дому, в машину, четверо цивільних, і кілька годин допитували в СБУ тільки через те, що той журналіст опублікував документ депутата про якусь торгівлю зброєю. Ви не дасте мені збрехати, пане Наливайченко, я дзвонила вам тоді, я дзвонила і казала: «Слухайте, пане Наливайченку, сьогодні 16 листопада, кілька років тому в той день зник журналіст Гія Ґонґадзе, ви що, спеціально таку дату вибрали?»

Це практично дослівний фрагмент із виступу заступниці голови Адміністрації президента України Віктора Януковича Ганни Герман на «Шустер live» від 27 січня 2011 року (випущено тільки спроби Наливайченка одразу ж відповісти та «дайте мені договорити» Герман).

І сам цей фрагмент виступу, і реакція на нього у студії (точніше, відсутність реакції) - речі воістину знакові, сказати б, знаменні.

Я розумію, що тим українським політикам, які перебувають нині в опозиції, неймовірно далеко до Наполеона. Не в сенсі претензій на владу, ясна річ, а в сенсі наявності реального підґрунтя для таких претензій, у тому числі й потужної пам'яті. Ну, а тим, хто при владі, пам'ять узагалі ні до чого - можна таке цікаве про самого себе, коханого, пригадати, що краще не треба. Відтак ми, себто телеглядачі (вони ж виборці), наочно переконалися: як речники влади, так і провідні опозиціонери України (а у студії з їхнього числа був відсутній хіба що Олег Тягнибок) не переобтяжують свою пам'ять знанням про дату зникнення якогось там журналіста Ґонґадзе. Хоча й апелюють при нагоді і без неї до тих чи інших вимірів ситуації, пов'язаної з його вбивством.

Але мова про інше - зрештою, хто такі політики України, добре відомо.

Мова про колег Георгія Ґонґадзе, про журналістів, адже деякі з них були присутні у студії «Шустер live». І на їхніх очах і за їхнього мовчазного невтручання відбувалися справжні танці на кістках, причому виконавицею була особа, єдина у студії серед політиків та чиновників покликана за родом своїх добре оплачуваних коштом платників податків занять точно пам'ятати дату викрадення (а не просто «зникнення») журналіста Ґонґадзе. Йдеться про Ганну Герман, яка в 2008 році очолювала парламентський комітет з питань свободи слова та інформації, а зараз у президентській адміністрації є куратором ледь не всього гуманітарного напряму.

А те, що йдеться саме про танці на кістках, засвідчує елементарний аналіз сказаного нею.

Адже насправді описаний нею інцидент із Назаром Цапком (який фігурував не як журналіст, а як власник інтернет-ресурсу DailyUA та опублікував не просто «документ депутата про якусь торгівлю зброєю», а інформацію, що містила державну таємницю) трапився зовсім не 16 листопада 2008 року, а 28 листопада того ж року.

Отож - чи могла мати місце насправді така телефонна розмова Герман із Наливайченком? Щоб вона зателефонувала йому 28 листопада 2008 року і дорікала: «Кілька років тому в цей день зник журналіст Гія Ґонґадзе, ви що, спеціально таку дату вибрали?» Дуже сумніваюся, бо ж самою Герман названо зовсім інше число. Чи, якщо розмова справді мала тоді місце, то танці на кістах почалися ще раніше? І якби виклик Назара Цапка до СБУ стався, скажімо, 29 чи 30 листопада, Ганна Герман усе одно стверджувала б, що йдеться про роковини викрадення Ґонґадзе? Стверджувала, сподіваючись, що її співрозмовник настільки дурний і проковтне геть усе?

Як би там не було, але фактом є вимовлені з неабияким апломбом та безапеляційністю слова про 16 листопада як день зникнення Георгія Ґонґадзе людиною, яка за своєю посадою (про її журналістський фах я мовчу) мусила знати точні дати та описані у судових матеріалах обставини тієї вже досить давньої, як на бурхливе українське політичне життя, трагедії. І фактом є намагання використати сфальшовану дату цього зникнення у політичних цілях - не має особливого значення, чи від граничної некомпетентності, чи від не менш граничної цинічності.

Зауважу, що я не торкаюся інших висловлювань цієї учасниці програми та їхньої інтонації - бо ж завжди можна сказати, що вона хотіла сказати щось зовсім інше і не можна так суб'єктивно щось аналізувати (хоча помітне збільшення противників чинної влади серед глядачів у студії після виступів, у тому числі й Ганни Герман - це також факт, причому самоочевидний). Але події, дати, цифри, прізвища - це той матеріал, який навіть славновідомі маніпулятори зазвичай намагаються оминати, щоб не вляпатися в калюжу...

Те, що ситуацію з 16 листопада не використали опозиційні політики, - це навіть добре. Бо ми б могли почати надто високо їх оцінювати. А от те, що не зреагували журналісти - щонайменше дивно і взагалі-то неприпустимо.

Я не знаю, чим був у цей момент зайнятий Віталій Портников, що не сказав пари теплих слів ораторці; хотілось б думати, що просто відволікся. Петро Мага, припустімо, був по вуха в інтернеті, а Савік Шустер узагалі іноземний громадянин, що йому якийсь там Ґонґадзе... Але невже ж не було у студії чи навколо неї нікого більше з журналістів, для яких поняття «колега» та «фахова етика» є чимось більшим, аніж просто словами?

Чи, може, я глибоко помиляюся, і справа Ґонґадзе, його доля, саме його ім'я, зрештою, не викликає вже жодних емоцій не тільки у політиків (за кількома хіба що винятками), а і в журналістів? У тих, хто знав його близько, у тих, хто був ледь знайомий (як-от автор цих рядків), й у тих, хто взагалі особисто ніколи не знав Георгія? Може, час забути про 16 вересня 2000 року, повністю віддати те, що сталося, на відкуп політикам та слідчим, а самим стати лише реєстраторами і ретрансляторами чиєїсь граничної некомпетентності та цинічних танців на кістках?