Тепер уже і «Континент» відходить у минуле. Вістка про це надійшла з Москви, але, схоже, майже нікого не сколихнула. Сумно. Як те, що настав час прощання із журналом, який збирав навколо себе чи не найпотужніше, сказати б, найбільш рафіноване російське інтелектуальне середовище, так і те, що цей журнал сьогодні виявився потрібен лише кільком тисячам читачів.

«Континент» - це й справді була епоха. «Товстий» журнал, народжений в еміграції 1974 року, він відрізнявся від своїх попередників із числа російських видань за кордоном європейською настановою, сказати б, ліберальним націоналізмом, намаганням відійти від імперського дискурсу (в межах якого перебували практично всі започатковані першою й другою хвилями міграції видання - від монархічних до соціал-демократичних). Художня література, публіцистика, філософія та соціогуманітаристика - тематичні обшири журнальних текстів від самого початку були дуже широкими. Серед тодішніх постійних авторів були Андрій Сахаров, Олександр Солженіцин, Абдурахман Авторханов, Йосиф Бродський, Василій Аксьонов, Віктор Некрасов, Наум Коржавін, і, звісно, сам головний редактор журналу - Володимир Максимов. Друкувалися там Мілован Джилас, Роберт Конквест, Генріх Бьолль, Ежен Йонеско, Чеслав Мілош, Жорж Ніва, Ален Безансон та інші знані в усьому світі інтелектуали. Були серед авторів «Континенту» й Петро Григоренко та Леонід Плющ. До СРСР журнал потрапляв так само, як інші емігрантські видання - нелегально; за його зберігання та читання, тим більше поширення можна було легко потрапити за ґрати.

1992 року журнал почав виходити в Росії. Володимир Максимов передав редакторські повноваження літературознавцеві Ігорю Виноградову, який входив свого часу до редколегії легендарного «Нового мира» Твардовського. Орієнтири загалом залишилися тими самими, тільки посилився акцент на християнські цінності - як західної, так і російської культури. В ньому регулярно друкувалися Сергій Аверінцев, Белла Ахмадуліна, Андрій Бітов, Андрій Іларіонов, Адам Міхник, Андрій Піонтковський, Григорій Померанц, Віктор Шендерович. Проза, поезія, публіцистика, огляди релігійного та філософського життя, коментарі на злобу дня... Наклад «Континенту» в 1990-ті роки становив кілька десятків тисяч примірників, а напередодні 2000-х він вийшов в інтернет. (Є сайт самого журналу http://continent-rus.ru/, можна його знайти і в «читалці» «Русского журнала» http://magazines.russ.ru/continent/).

А далі сталося те, з чим зіштовхнулися практично всі «товсті» журнали на пострадянському просторі: безперервне зниження кількості читачів, напряму не залежне від якості текстів у виданні та дисципліни його виходу (для «Континенту» характерною була щоквартальна періодичність). Наклад журналу став танути: сім тисяч примірників, п'ять, три... Останній номер, який наразі вийшов, 145-й за 3-й квартал 2010 року - 1350 екземплярів.

Отож новина, що «Континент» відходить у минуле, не стала абсолютною несподіванкою. Ще один, 146-й номер, - і як періодичний журнал видання припиняє існування.

... А понад 10 років тому, після смерті свого засновника і незмінного редактора Єжи Ґедройця припинила вихід знаменита польська «Культура», яка багато в чому була зразком для «Континенту» (і до редакційної колегії якого Ґедройць входив з моменту заснування цього видання). Вихід того журналу спинила лише смерть його творця (на 95-му році життя), «Культура» не встигла повною мірою зіштовхнутися з парадоксами інтернетизованої читацької свідомості, навпаки, її вплив в останні роки існування зростав, до часопису поверталися ті знані автори, які було вирішили, що князь Ґедройць (справжній князь Речі Посполитої, між іншим) неприпустимо відстав від життя, - але змушені були визнавати правоту його універсального інтелекту...

Але проблема, як видається, не в тому, що Ігор Виноградов (якому вже виповнилося 80 років) не має відваги йти до кінця шляхом Єжи Ґедройця. Справа в іншому: Виноградов обрав формат «еволюційного», якщо можна вжити такий термін, завершення виходу «Континенту». Тож 2011 року заплановано видати друком також чотири номери - але це будуть не поточні номери, а альманахи кращих творів, надрукованих під час випуску журналу в Росії, а 2012 року - так само чотири альманахи, але виданих в еміграції текстів, коли журнал друкувався у Франції. І залишиться - наскільки це буде можливим - сайт «Континенту» з його архівом.

Отак, до певної міри навіть красиво, але, з іншого боку, не досягнувши навіть 40-ліття, «Континент» відходить в історію (нагадаю, «Культура» проіснувала 57 років, й існувала б і далі, але хто, крім її творця, наважився б узятися за неї?).

У цьому контексті якщо не одразу, то дуже швидко згадується й українська «Сучасність» та її доля. Не таємниця, що активну участь у створенні журналу брали Єжи Ґедройць та група ліберальних українських інтелектуалів, які виступали на шпальтах «Культури». 1961 року вийшло з друку перше число «Сучасності», а 1992 року, так само, як і «Континент», її було перенесено на пострадянський простір, в унезалежнену Україну. Так само, як і «Континент», спершу вона була вельми популярною і мала чималі наклади, але криза з передплатою та впливом настала раніше, коли у другій половині 1990-х влада майже припинила виплату зарплат бюджетникам, які становили основний контингент читачів журналу. Відтак у 2000-ні «Сучасність» увійшла із двома тисячами накладу, а через кілька років число передплатників упало спершу до тисячі, потім до 700 осіб, хоча вийшли друком усі номери щомісячника...

Про те, як розвивалися події навколо «Сучасності» за останні роки, я вже писав у ТК. Сьогодні головна проблема не в тому, як оцінювати помилки минулого, а в тому, що робити далі - адже журнал торік припинив вихід: лежить повністю підготовлений 6-й номер, є вдосталь текстів для наступних номерів, але «фінанси співають романси»... Можливо, ситуацію, як це не парадоксально, полегшить юридична ліквідація одного із співзасновників - Інституту національної пам'яті; часопис знову стає повністю недержавним, що дає шанс на отримання грантів, за допомогою яких можна хоча б виконати зобов'язання перед передплатниками за 2010 рік. А що далі?

Сподіватися й далі на підтримку якоїсь із патріотичних політичних сил - це утопія, особливо після того, як таку підтримку з боку однієї з таких сил торік було раптово, без попереджень припинено. Жити за гранти? У найкращому разі таке життя протриває ще рік-два. Шукати щедрих меценатів? А навіщо вітчизняним олігархам інтелектуальне видання? Знайти близько ста тисяч передплатників, сумарний внесок яких перекриє витрати (бо ж відомо: ціна друку істотно падає відповідно до зростання накладу)? Але в добу інтернету (якщо навіть усунути всі інші чинники) таке видається неможливим. А є ж, крім загальнополітичної ситуації, ще й спільна хвороба євроатлантичної цивілізації: орієнтація на споживацтво, на одновимірність людського буття...

Нинішня редакторська команда «Сучасності» складати руки не збирається, хоча, переконаний, у неї не раз виникне спокуса піти шляхом «Континенту». Тим більше, що антології кращих текстів закордонного і вітчизняного періодів видання журналу вже почали готувати - до 40-ліття часопису, от тільки не знайшлося тоді спонсорів для цих двох грубезних томів ані серед різноманітних фондів, ані серед бізнесменів, ані серед політичних сил. З іншого боку, в інтернеті журнал відсутній, хоча на ринку і пропонують купити електронні версії архіву журналу за 1993-2000 роки (де вони взялися, не знаю, хоча такий архів справді існує, і не тільки за згаданий час). Одне слово, щось робити і щось вирішувати треба, бо інакше 50-ліття знакового для України журналу мине як не надто славетна дата. І, можливо, доведеться навіть заздрити долі «Континенту», який відходить в історію стоїчно і, якщо хочете, аристократично.

Але за всіх обставин проблема залишиться: скільки часу ще відміряно «товстим» журналам, без глянцю, без фотографій майже оголених жінок та чоловіків, без реклами дорогих (у фінансовому сенсі) речей, - тобто без усіх тих танців-шманців, до яких вдаються з метою заробити якісь кошти на утримання осередків інтелектуальної думки та красного письменства? Чи, може, настав час робити завершальні, антологічні випуски всім зацілілим українським журналам - «Всесвіту», «Дніпру», хто там іще живий? - і дружно переходити в інтернет, намагаючись витворити хоч там якісь майданчики для розвою інтелекту нації? Якщо, звісно, такий інтелект хоч комусь потрібен...