Ось уже майже рік, як у силу добре відомих усім причин крок за кроком відновлюється дія класичного принципу, образне формулювання якого приписують турецькому письменнику-політемігранту Назиму Хікмету: «Якщо у Москві стрижуть нігті, то в Києві починають рубати пальці».

Утім, кроків цих ревним відновлювачам доводиться робити чимало, інколи навіть зриваючись на біг, бо Україна та Росія, як з'ясувалося, після розпаду СРСР устигли розійтися по різних півкулях, і їх розділяє не митниця на Хуторі Михайлівському, а справжня цивілізаційна прірва. Тому якщо для Москви кільканадцятеро людей, що пікетують суд над Нємцовим, - це майже подвиг, то для втричі меншого за числом жителів Києва кількасот люду, що прийшли підтримати Луценка, - це норма, політичні будні, звичайна справа.

Та несамовиті ревнителі сповнені священного, як на їхню думку, ентузіазму. Для них демократія можлива лише у вигляді «суверенної» або «специфічної», свобода слова - тільки під власним контролем, преса і телебачення - винятково у вигляді суміші попкорну зі щами, у якій раз-у-раз вигулькують, щоб просвітити народ, адміністративні мудреці, гуманітарні дорадники та у найбільш важливі моменти - Перші Особи.

І якщо поки що пальців, на щастя, українським журналістам не відрубують, то зі знаними політиками й високопоставленими чиновниками попереднього режиму не панькаються: роблять із них «колективного Ходорковського», з не меншим цинізмом і не меншим завзяттям, але зверніть увагу: якщо нинішній режим у Білокам'яній кілька років вичікував, щоб зачистити політичний простір та вибити з голів бізнесменів саму думку про фінансування опозиції чи структур громадянського суспільства, то в нас ревнителі просто-таки рвонули з низького старту: дайош п'ятирічку за один рік!

Одним словом, острів Україна мусить якнайшвидшими темпами дрейфувати назад до совєтсько-євразійської цивілізації. І нікакіх ґвоздей!

І хіба немає успіхів на цьому шляху? Хіба Перший національний телеканал не став проповідником та апологетом експериментів, що проводяться владою над народом? Хіба не зникли кращі програми прямого ефіру на колись файному 5-му каналі? Хіба не просять учасників запису політичних ток-шоу чи поки що зацілілих прямих ефірів «бути коректними» (маю на увазі не політиків, а тих інтелектуалів, що їх іще кудись запрошують)? Хіба не розквітла буйним цвітом в ефірі та на газетних сторінках авторська самоцензура і редакторська «виважена політика»? Кілька інтернет-видань, газет і журналів - ось і все на сьогодні в Україні, де ще можна читати самі тексти, де автори не ховають за евфемізмами те, що хочуть сказати, де зміст і текст єдині, а отже цей зміст не треба видобувати методом длубання між рядками, як за совєтських часів.

Власне, хіба ТК про це не пише щотижня, - і про політично заангажовані теленовин, і про облизування глави держави чи прем'єра на прямих ефірах знаними журналістами, і про неукраїнськість, про неосовковість телебачення, радіо й преси, про нісенітниці, які верзуть на кожному кроці речники влади?

А правозахисники, нарешті, почали на повен голос говорити не тільки про політичні арешти за неполітичними звинуваченнями (ті, хто рубав пальці, напрацювали цю методику ще у 1970-х), а й про масове пресування малого й середнього бізнесу, який вийшов був на підприємницький Майдан. Влада робить усе, щоб унеможливити масові протести в майбутньому, щоб ніяких нових майданів та наметових містечок! Бо ж хіба у Москві можливе щось схоже на Майдан? Ні. Там тільки неонацисти й шовіністи (яких російські ЗМІ чемно звуть «націоналістами», ставлячи в один ряд із Джавахарлалом Неру та Нельсоном Манделою) можуть вийти до Кремля та пройтися маршем Білокам'яною - щоб потім нацлідер із ними зустрівся і ледь не обійнявся... От і в нас - чекайте! - ще виведуть на столичні площі колони «борців проти українського нацизму», не розуміючи, що мусять молити Бога, щоби протест народний обмежувався наметовими містечками, а не мінометовими...

Але - дрейф триває. Власне, не дрейф, а буксирування. З усіма належними наслідками. Он Сергій Рачинський описав деякі наслідки закону про захист персональних даних для пересічних громадян (Старший Брат відтепер має право знати про тебе все) та журналістів (тільки про депутатів та чиновників першого рангу можна писати щось, не узгодивши текст чи відеосюжет із предметом свого творчого натхнення). Цікаво, чи матимуть у світлі сказаного дівчата із FEMEN вийти з плакатом «Україна - не Аліна»? Бо ж зазначена пані А. є депутаткою не Верховної Ради, а Державної Думи, отже, не входить до списку публічних персон, окреслених цим законом...

І, до речі, ми всі добре знаємо, як кінчалися для російських ЗМІ брудні наклепи на зразково-показове особисте життя їхнього нацлідера. Схоже, таку саму технологію буде застосовано й у нас. Тож готуйтеся, панове, і запасайте відповідні документи, поки вам не почали рубати пальці (а документи такі знайдуться неодмінно - от виник же з небуття рутинний бюрократичний документ авіаційних служб Євросоюзу про приватний літак рейсом Москва - Прага - Сочі від 19 травня 2008 року з пасажиркою Аліною Кабаєвою на борту...).

Ні, я розумію, що вищі публічні особи мають право на приватне життя; та вони та їхнє оточення не мають права на брехню, тупу й нахабну, прикриту всією силою репресивної машини, - ось про що йдеться. Тим часом совєтсько-євразійська цивілізація якраз і побудована на суцільній брехні (чи, що в даному контексті те саме, на тотальній пропаганді).

Й оскільки меж досконалості не існує, оскільки Старший Брат невпинно працює над собою, хочу звернути вашу увагу на дві новинки, які щойно подарувала нам зоресяйна Москва і які спрямовані проти нормальних людей, що живуть і борються за свої права у тій же Москві. А коли щось з'явилося «там», то дуже скоро й у більш гротескних формах воно буде й тут, у нас.

Перше - це технологія зриву публічних акцій опозиції, коли в той самий час і на тому самому місці дозволяється публічна акція прокремлівської публіки. Так було вчинено з пікетувальниками суду над Борисом Нємцовим: туди з'явилися у значній кількості «наші» (ясна річ, їхні, а не наші) з плакатами: «Закон однаковий для всіх!» - а відтак «органи» у формі й цивільному почали одразу забирати... ні, не самих пікетувальників, а тих, хто стояв на автобусній зупинці поряд із ізолятором, де утримують Нємцова. Мовляв, вони порушили правила проведення масових акцій. Геніально, чи не так? Залякування, абсурд, Кафка замість казки, вогонь по площах... Влучило і в журналістів «Эха Москвы» Андрія Познякова та «Граней.Ру» Дмитрія Зикова; нічого поганого журналістам, утім, не зробили, просто потримали їх за ґратами три години, побесідували і відпустили, інших же затриманих «запротоколювали».

Зрозуміло, що в запасі була й сутичка між пікетувальниками з обох боків, але цього разу якось обійшлося. Далі буде? Як не в них, то в нас?

Друге ж стосується безпосередньо журналістів. У міліції їм пояснили, що, виявляється, посвідчень замало: журналіст повинен мати з собою ще й письмове (за підписом редактора і з печаткою!) доручення висвітлювати конкретну подію, а без такого доручення він ніхто. Зикову ж додали, що він, мовляв, перебував якраз на місці несанкціонованого мітингу і саме тому його було затримано. Отакі передові досягнення...

Отож Мустафі Найему, якщо він ще раз захоче так само, як і на Новий рік, прийти до Лук'янівського СІЗО разом із рідними і друзями Юрія Луценка та зафіксувати все на відеокамеру й виставити в інтернет, варто вже зараз почати готувати собі відповідне «редакційне доручення». І стояти не на місці «несанкціонованого мітингу», а десь поруч із ним. Бо несамовиті ревнителі відновлення совєтсько-євразійської цивілізації на українських теренах через місяць-другий, певен, спробують і в нас запровадити відповідні норми.

Щоб рубати пальці, та так, щоб не відросли і в наступних поколіннях. І щоб влада після всіх цих процедур почувалася безпечно, а ЗМІ були її рупором і засобом впливу на свідомість та підсвідомість якнайширших мас.

Але що в такому разі робити із давно відомим і незаперечним для будь-якої притомної людини в будь-якій країні фактом, що «служіння істині несумісне зі служінням владі»? Це, до речі, теж Назим Хікмет.