«Детектор медіа» традиційно підбиває підсумки року з різних аспектів медіа. Узагальнювати результати 2010-го  почала Євгенія Продаєва матеріалом «Дистрибуция 2.0». Нині пропонуємо вашій увазі текст Отара Довженка, у якому автор пише про головний підсумок екзистенції української журналістики у 2010 році – зомбі і партизанів.

Не скажу, що я цим пишаюся, але головний підсумок 2010 року мені вдалося вгадати на самому його початку. Прогнозуючи наслідки президентських виборів для медіа, я запропонував термін «зомбі-журналістика» на позначення того, на що політики, власники, менеджери і так званий ринок перетворюють нашу професію в Україні. На жаль, більшість тогочасних оптимістичних передбачень поки що виявляються перебільшеними чи хибними, зате переродження журналістики у зомбі справді стало головним трендом року (і дай Боже, щоб не наступного десятиліття) у вітчизняних медіа.

Чому саме зомбі-журналістика?

Як відомо, зомбі – це «живий труп» із карибської міфології, дії якого повністю підкорюються волі людини, що оживила його за допомогою магії. Зомбі втрачають власну волю, людські почуття та емоції, все, що ми трактуємо як «сенс життя»: мета їхнього існування полягає в тому, щоб виконувати вказівки господаря, а власний інтерес – у тому, щоб при нагоді поїсти. У популярній комп’ютерній грі Plants vs. Zombies зомбі прагнуть з’їсти мозок людини, що викликає додаткові асоціації з медіа.

Зомбі-журналістика також втрачає сенс професії, те, що ми називаємо «місією», соціальними функціями чи соціальною відповідальністю. Позаяк магію в цьому процесі не задіяно, всі ці атрибути здорової журналістики втрачалися поступово – їх витісняли цинізм, збайдужіння, зверхнє ставлення до аудиторії, прагматичне бачення журналістської професії як «такого самого ремесла, як усі інші», а медіа як «бізнесу й нічого, крім бізнесу», керованого виключно бізнес-логікою без жодних громадянських сентиментів. І, звісно ж, як без визнання святого права власника на втручання в редакційну політику («хто платить, той замовляє музику») та залізобетонної впевненості в тому, що «так воно в усьому світі, і на Заході теж». Подібні погляди, вільно поширювані та підживлювані, перетворюють новобранців на зомбі-журналістів значно ефективніше за командно-адміністративні методи.

Метою існування зомбі-журналістики є задоволення інформаційних потреб господаря: власника або того, кому власник наказує служити – в нашому випадку найчастіше цим кимсь виявляється влада. Зомбі-журналіст вірить і знає, що він передусім повинен бути вдячний тому, хто дав йому роботу і платить зарплату, лояльний до нього, не ставити зайвих запитань і виконувати все, що йому накажуть. Замість того, щоб бути впевненим у собі найманим працівником, який чесно відробляє отримані гроші, він стає «людиною» того, хто його найняв. Він свідомий, що якщо поводитиметься по-іншому, ризикуватиме втратити гроші, місце, кар’єрні перспективи, а події «тихої люстрації» дали йому достатньо прикладів того, що може трапитися з бунтарями, неслухняними й «ідейними», незалежно від того, які саме погляди та ідеї вони сповідують. (Недавнє звільнення Олександра Чаленка з «Сегодня» засвідчує, що віддані фанати-однодумці серед журналістів не потрібні «господарям зомбі» так само, як і опозиціонери.) Далі працює елементарний інстинкт самозбереження.

Утрата волі, ініціативи, власної позиції, етичних принципів і обмежень, яка призвела до того, що журналіст і журналістика в цілому навіть не замислюються над прийнятністю завдань, отриманих «згори», відбувається і на «мікрорівні» (на зміну журналістам із принципами та прагненням зберегти чесне ім’я приходить покоління гордих своєю неперебірливістю й готовністю виконати будь-яке завдання, а ті, хто хоче залишитися, мусять приймати нову парадигму), і на «макрорівні» (реорганізація механізмів функціонування ЗМІ, продакшни замість традиційних редакцій, заміна професійних менеджерів лояльними, призначення «смотрящих» від власника чи політичного патрона, надання рекламному відділу права диктувати редакції тощо). Такі поняття, як «етика» чи «професійні стандарти», для зомбі-журналістики є нонсенсом, з огляду на відсутність ідеалів та цінностей, які спонукали б до дотримання якихось правил, окрім необхідних для того-таки самозбереження.

«Мікрорівень» забезпечує слухняних універсальних виконавців, яким можна доручити найбруднішу з погляді етики й моралі (якби вони були) роботу, а «макрорівень» дозволяє використовувати для досягнення поставленої мети журналістські одиниці, які не є «зомбі» самі по собі, але перебувають у матеріальній чи психологічній залежності, або з якихось інших причин вважають, що не мають вибору. Якщо в результаті в ефір іде потрібний господареві незбалансований сюжет про те, що Податковий кодекс допоможе мільйонам знедолених підприємців повернутися на фабрики й заводи, то яка, в принципі, різниця, чи автором є цинік із холодним серцем, чи перелякана студентка, яка боїться отримати двійку за практику?

Ох, як хотілося б написати, що зомбі-журналістиці успішно (або, принаймні, з надією на успіх) протистоїть «партизанська журналістика» – невелика, але завзята і цілеспрямована купка тих, хто не хоче здавати професію без бою! Тих, хто приєднався до руху «Стоп цензурі!», й тих, хто до жодних рухів не приєднувався, але всіма доступними способами відстоює своє право працювати за стандартами, доносити до людей інформацію, не бути обслуговуючим персоналом для влади і власників. Хто не хоче погоджуватись із ставленням влади до журналістів як до худоби, з порушенням їхніх прав, ігноруванням та зверхністю, з убивствами, викраденнями і неправедним судом… І так далі.

Але, на жаль, ці припущення поки що не підтверджуються емпірично. Згадаймо найвищі досягнення партизанів від журналістики, найгучніші викриття брехні, дволичності та корумпованості політиків, і запитаймо себе – чи вплинули вони на щось? Чи завадила публікація інформації про приватизацію Межигір’я обранню Януковича президентом? Чи зупинили істерію навколо «каліфорнійського грипу» численні попередження щодо піарного характеру «епідемії» та cui prodest? Хтось поза коментарями під статтею «УП» хоча б обурився, дізнавшись, що Андрій Клюєв виділив сотні мільйонів бюджетних гривень своїм власним підприємствам? Може, чиїсь політичні симпатії зміняться під впливом інформації про лавочки по 63 тисяч гривень за штуку від Партії регіонів? Усе це влітає в одне вухо суспільства і мерщій вилітає у друге. Свіжа сцена з Михайлом Чечетовим, який брехав в очі людям, які бачили відео бійки, що ніякої бійки не було, – лише ілюстрація того, наскільки політики впевнені: їм зійде з рук абсолютно все, а «електорат» готовий сприйняти будь-яку, навіть найочевиднішу брехню як «іншу версію правди».

Хтось скаже, що чаша терпіння народу поступово наповнюється, й рано чи пізно переповниться. Але, якщо проаналізувати масові виступи, що відбулися за час перебування Партії регіонів при владі (проти фальсифікації виборів, проти харківських угод, проти Табачника та його реформ, на захист української мови, проти Податкового кодексу), пересвідчимося, що чаша починає наповнюватися лише за однієї умови – якщо народові стає очевидно, що на нього чекають серйозні матеріальні збитки. Жоден «-ґейт», жодне розслідування чи викриття корупції, жодні репресії проти опозиції не змогли вивести на вулицю бодай пару тисяч непроплачених людей. Безперечно, такий самий висновок із цих подій спромоглася зробити й влада, тож надалі вона обдиратиме народ менш відверто, аби не давати йому явних приводів для обурення. І все буде стабільно.

Ми порівнюємо нинішню систему політичного диктату з темниками часів Кучми, знову говоримо про маніпуляції в медіа на користь влади. Але тогочасні маніпуляції були спрямовані на донесення до мас певних меседжів, на обґрунтування чи виправдання дій влади, активне формування громадської думки. Подекуди вони були дуже успішними – наприклад, твердження, що Віктор Ющенко є американським агентом, було підсвідомо прийнято на віру навіть багатьма його прибічниками (їм довелося заспокоювати себе тим, що краще американський агент, ніж російський); потім, коли Ющенко прийшов до влади, впливу Америки в Україні не побільшало, але чомусь натхненники та виконавці кампанії так і не виступили зі статтею «Вибач, Ющенку!» – це так, до слова.

Інакше кажучи, влада була активним і агресивним гравцем на інформаційному полі, а тогочасні маніпуляції були подразниками для суспільства, нинішні ж мають протилежну мету – мінімізацію кількості подразників у принципі. Недаремно ключовим засобом спотворення інформаційної картини стало замовчування. Є новина – треба викручуватися, відбріхуватися, вигадувати вигідну інтерпретацію, а нема новини – нема проблеми. Замовчують не для того, щоб приховати – практично всю не озвучену центральними теленовинами інформацію за бажання можна знайти в інтернеті, інформагентствах, газетах, новинах менш популярних каналів тощо. Але влада точно знає, що левова частка аудиторії й не почухається, аби пошукати.

Сюди ж – заміна конфлікту ідей і позицій псевдоконфліктом слів у політичних ток-шоу, які лишилися, та закриття тих, у яких залишалося місце змістовним дискусіям. Сюди ж – розслідування, які нічого не розслідують, а лише блукають десь поблизу, створюючи фігури умовчання. Сюди ж – стрімке зростання кількості порожніх «паркетних» новин, квінтесенцією яких стала програма «Офіційно» на Першому національному. Цими новинами не намагаються сформувати позитивний імідж влади, завоювати для неї нових прихильників – здається, в таку можливість уже не вірять навіть найбільші оптимісти серед «біло-блакитних». Такий продукт ніби спеціально створюється для того, щоб відбити бажання дивитися будь-які теленовини й цікавитися будь-чим узагалі.

Це все тому, що стратегічним завданням зомбі-журналістики є утримання якомога більшої частини в зомбі-стані. У стані байдужості, аполітичності, хронічної непоінформованості й небажання бути поінформованим, не менш хронічної «втоми від політики», впевненості в тому, що нічого змінити не можна, і відсутності бажання це перевірити. Це не можна порівняти з «матрицею», оскільки «матриця» є симуляцією повноцінного життя, натомість у нашому випадку суспільство схиляють до сну розуму.

Якщо ми підемо далі цією логічною стежиною і дозволимо собі розділити суспільство на умовні «партизанську» частину (громадянсько-активну, вимогливу до влади, здатну чинити спротив, зацікавлену в адекватній інформації) та «зомбі»-частину (тих, кого це все не обходить), то побачимо, що зомбі-журналістика працює для «зомбі», а партизанська – для «партизан». Твердження, що вони протистоять одна одній або конкурують, безпідставне й хибне. Жодні, навіть найбільш кричущі та безпрецедентні, досягнення та знахідки партизанської журналістики не вражають збайдужілу більшість і не виводять її з блаженного трансу. Так само маніпуляції та дезінформація лояльних до влади засобів масової інформації можуть упливати на активну просвітлену меншість лише в один спосіб – дратувати її. До того ж, поодинокі особливо відчайдушні й терплячі колеги, що партизанять у провладному медіапулі, час від часу вмудряються хитрістю проштовхнути в ефір чи на шпальти небажану для влади, але «суспільно важливу» в класичному розумінні інформацію. І що? Нуль на масу.

Необхідне зауваження: називаючи частини суспільства «зомбі» і «партизанами», я в жодному разі не стверджую, що одні – погані морлоки-ковбасапієнси, а інші – хороші елої й надія нації. Навпаки, серед тих, хто воліє не вірити в державу, не помічати її та не цікавитись усілякою політикою та економікою, є дуже багато розумних і освічених людей, які, якби їхню енергію, знання та здібності скерувати в конструктивному напрямку, могли б змінити країну на краще. А серед тих, хто весь час перебуває в стані невротичної накрученості з приводу політичних та економічних подій, знає на ім’я і прізвище всіх поточних міністрів Азарова і додивляється «Шустер live» до кінця, чимало ні до чого не вдатних. До того ж, обидві характеристики – не питомі, а тимчасові, й можуть стрімко змінюватися: значною частиною учасників як Помаранчевої революції, так і нещодавніх підприємницьких протестів були люди, які до того ніколи не піднімали голови, а під час останньої виборчої кампанії багато вчорашніх запеклих носіїв громадянської позиції закликали голосувати опустити руки й ігнорувати вибори.

Партизанська журналістика (термін росіянина Андрія Мірошниченка, який також є автором блискучої концепції соціального редактора) може успішно протистояти системі й наробити в ній фатальних пробоїн нижче від ватерлінії, але тільки за умови, що система хоч трохи залежна від коливань громадської думки. Наша в цьому плані захищена ідеально: її громадська думка цікавить лише раз на кілька років, перед виборами, і то хіба що в аспекті фронту робіт, чи то пак, обсягів асигнування на передвиборну «артпідготовку». Точніше, цікавила – місцеві вибори показали, що й із цим можна не заморочуватись, адже навіть очевидні докази фальсифікації буде сприйнято суспільством як «одну з версій правди», а отже, вкотре проігноровано.

Певно, єдина ситуація, коли влада справді переймається громадською думкою – це різке зростання протестно-революційних настроїв; тоді доводиться маневрувати, як у випадку з Податковим кодексом. Але успішність (?) протестів підприємців навряд чи слід пов’язувати з просвітницько-викривальною діяльністю партизанської журналістики – адже сам Азаров пояснив: «наші інформаційні служби» (між рядків читаємо – ЗМІ, тобто ті самі «зомбіки») не змогли донести до кожного громадянина правильну інформацію про кодекс. Інформаційна політика держави, головним імперативом якої є седативний вплив на громадянську активність («зомбування»), виявилася настільки неповноцінною, що не спромоглася подати суспільству іміджево вигідну дезінформацію про Податковий кодекс і нейтралізувати негатив, що поширювався серед підприємців. Із змінами, внесеними після президентського вето, повелися вже значно технічніше – їхній зміст не розтлумачили, послали в маси меседж «вимоги підприємців виконано», розпіарили внутрішнє протистояння між групами підприємців, влаштували феєрверк і розігнали мітинг, відвернувши увагу активної громадськості від дражливого питання «то що ж вони там урешті-решт ухвалили?». Після нетривалого струсу суспільство повернулося до звичного сонного стану.

Що ж до результативності сенсаційних викриттів партизанської журналістики, то, на жаль, тут навряд чи можна на щось сподіватися – без конкретної загрози їхньому добробуту українці не вийдуть на вулиці, навіть якщо довідаються, що президент і уряд у повному складі п’ють кров немовлят. Така інформація, навіть супроводжувана найґрунтовнішими доказами, вплине хіба що на електоральні вподобання батьків постраждалих немовлят. Влада, звісно, часом пощипує партизанів – то ліцензію забере, то суд виграє, то комусь камеру зламають, то по ребрах дадуть. Але це, здається, більше для розваги та нагадування про себе, ніж із метою закрити рота. Хотіли б закрити – закрили б як у Білорусі, або ще ефективніше. Але нема великої потреби закривати.

Це не значить, що партизанити не треба. Але слід бути свідомим того, що народ не прозріє, навіть якщо роздирати йому очі. І з того, що суспільна важливість, як ми її звикли розуміти, – це лише умовна ознака того, що інформація мала би бути важливою для суспільства. Але не того, що суспільство активно зацікавлене в її оприлюдненні та матиме з цього якусь користь (тут принагідно згадаймо думку Олександра Михельсона щодо Wikileaks як інформаційної зброї, яку намагаються роздати всім, тоді як більшість її не потребує і не знає, як із нею поводитися).

План-максимум для партизанської журналістики нині – це утримання в тонусі своєї «партизанської» аудиторії, що не дозволить їй перетікати в індиферентний стан, заповнення для неї (і для історії) інформаційних пробілів, які залишає «зомбі-журналістика», та чекання на слушний момент, коли можна буде впіймати хвилю й перетягти у стан громадянської небайдужості хоча б частину тих, кому нині фіолетово.

У лютому 2010 року ваш автор писав: «Для того щоб нова журналістика стала справжньою альтернативою старій, почала конкурувати та у віддаленій перспективі замінила зомбі-журналістику, вона повинна бути інноваційною, використовувати весь арсенал можливостей нових медіа, але в той самий час перевершувати масову професіоналізмом та адекватністю. Це значить, що в її основі повинна лежати праця високопрофесійних журналістів, – причому, щонайменше, на першому етапі праця самовіддана. Адже створення якісного незалежного продукту вимагає чималих зусиль, а за рівнем доходів альтернативна журналістика поступається дотаційній масовій». За підсумками року додам: журналісти, які докладатимуть зусиль до її створення, повинні усвідомлювати, що роблять це не на благо народу, а для себе. І не сподіватись ані на вдячність мас, ані на віддачу, ані на те, що їхня праця в найближчій перспективі спричинить помітні зміни.

Чи слід перешкоджати поширенню зомбі-тенденції в журналістиці словом, якщо не можемо ділом? Так, безперечно, треба, це справа шляхетна і спасенна. Хоча, щиро кажучи, на зустрічах із регіональними журналістами я, затаврувавши джинсу й політичний диктат, виступивши на захист професійних стандартів і чесної журналістики, почувався геть безпорадним, почувши у відповідь: «Що нам робити? Куди йти? Джинса скрізь, і скрізь кажуть, кого любимо, а кого мочимо». Серед молодого покоління журналістів чимало таких, які, прийшовши в професію, побачили її вже такою, й не уявляють нічого іншого. Чи слід винуватити їх за конформізм і недостатню принциповість? Чи вважати їх заручниками системи, створеної поганою владою і соціально безвідповідальним бізнесом? Чи треба радити їм залишити професію? Покласти зуби на полицю й займатися громадянською журналістикою? Їхати світ за очі, емігрувати туди, де потрібні журналісти? Грати за правилами, намагаючись нашкодити якнайменше, адже на їхнє місце прийде інший охочий, який усе одно писатиме джинсу і любитиме/мочитиме кого скажуть? Універсальної відповіді немає й не буде.

Чи можна вбити зомбі-журналістику? Ні, та й навіщо – вона ж і так мертва. «Живі трупи» з карибської міфології перетворюються на тлін, щойно вичерпується зла воля їхніх господарів. Те саме станеться із паскудним єством значної частини сучасної української журналістики після того, як відпадуть потреби, які вона задовольняє. Необхідні передумови для цього – по-перше, зміна (мирна-еволюційна чи немирна-революційна) влади, по-друге, зміни в менталітетові медіавласників або заміна самих цих власників. Коли це станеться, зомбі-журналістика просто припинить існування, адже своїй зомбі-аудиторії вона абсолютно байдужа й не потрібна – як і влада, держава, закони, права, свободи й так далі.

Колись це станеться, рано чи пізно. Важливо, щоб на той момент в Україні залишалось уявлення про журналістську професію та люди, здатні її відновити.