Програма «Море по коліно» викликáла в мене нетерплячковий тремор кінцівок задовго до своєї появи в ефірі - коли щойно стало відомо, що ICTV нарешті наважився адаптувати цей феномен забугорного телебачення, який походить від японської гри нокабе, до українських реалій. Ідея шоу, в якому стінка з отвором неправильної форми зіштовхує в басейн людину, що не встигла набути відповідної пози, видавалася разюче метафоричною. Ну, це я трохи перемудрив: у тому, що ми побачили на екранах, немає жодних похмурих натяків на систему, що змушує особистість скручуватись у баранячий ріг. Однак, попри монументальну абсурдність концепції, це шоу не можна вважати звичайною метушнею перед камерами, яка переважає в сегменті розважального телебачення. Адже воно увінчало й водночас розвінчало десятилітню (якщо рахувати від запуску «Першого мільйона») історію розвитку українського телешоу-бізнесу з його головним елементом, який є також улюбленою темою для неполітичної телевізійної критики, - експлуатацією так званих зірок.

Що ми знаємо про зірок? По-перше, щодо багатьох із них є серйозні сумніви, що вони насправді зірки, позаяк зірковий статус є плинним, тлінним і суб'єктивним. По-друге, їх мало, коло їхнє вузьке (про далекість від народу, думаю, ясно). По-третє, незважаючи на те, що їх мало і статус їхній часто сумнівний, вони - скрізь, і попит на них у різних галузях та закутках телешоу-бізнесу невпинно зростає. Тож зростає й навантаження на кожну окрему зірку. Зірка ж, навіть не мріючи про спочинок, повинна весь час доводити своє право належати до касти зірок, не пропускаючи жодної нагоди потанцювати, поспівати, покататись на ковзанах, повчитись циркових трюків, покуховарити, знятися в рекламі або прикрасити собою обкладинку модного журналу, аби тільки не почути про себе, що якось вона здулась і взагалі давно вже її ніде не видно. При цьому робити те, завдяки чому зірка, начебто, власне є зіркою, зазвичай не доводиться.

Ось ти, наприклад, Владе Ямо, талановитий танцюрист, і цей твій талант був належним чином оцінено в шоу, де зіркою був іще не ти. Після цього ти сам став кандидатом у зірки, а твій природний шарм, телегенічність, почуття гумору й інтелігентність тобі допомогли. Ти пройшов усі кола зіркового раю, побувавши в усіх глянцевих виданнях і посидівши в журі кількох найпопулярніших телешоу, всі вже й забули, що ти колись талановито танцював. А тепер, будь ласкавий, розкарячуйся перед діркою в стінці. Якщо, звісно, не хочеш гепнутись у басейн.

Трохи легше зіркам-телеведучим: їхня робота й цінність полягає в тому, щоб на них дивились у телевізорі, а для цього, з огляду на неперебірливість теленачальників та їхнє зверхнє ставлення до естетичних смаків аудиторії, часто зовсім нічого не потрібно ані робити, ані вміти. Багато хто з телеведучих ніколи ніким, крім телеведучого, не працював, а деякі були фотомоделями, себто їхня «додана вартість» зводилася до зовнішності. Є, звісно, серед них і розумні, й дотепні, й наділені унікальними акторськими здібностями, але все це опції необов'язкові: трибуни, вимахуючи прапорами, закликають усіх, незалежно від кількості вищих освіт та коефіцієнту інтелектуального розвитку, ставати перед стінкою на край басейну.

Втім, не поспішаймо оголошувати зірок невинними жертвами, яких перемелюють жорна безжалісної машини шоу-бізнесу. Судячи з їхньої реакції на успіхи й невдачі у справі проходження крізь дірку, вони не лише не потерпають від безглуздості того, що з ними відбувається, але й отримують від цього задоволення, відчувають справжній азарт, розчарування, радість і ревнощі. Ось, наприклад, ресторатор (сама по собі робота не надто «зіркова», тому доводити своє право бути серед небесних світил треба особливо ретельно) Маргарита Січкар-Ващук агресивно звинувачує надувну ведучу М1 Кульбабу в тому, що та порушила правила, проходячи крізь дірку. Ольга Цибульська, один із виробів «Фабрики зірок», несамовито трусить бюстом, демонструючи крайній ступінь ажитації. Ведучий Дмитро Перепьолкін, якого, якщо не дивитися на екран, на слух абсолютно неможливо відрізнити від усюдисущого Андрія Доманського (без нього й тут не обійшлося!), весь час надмірно жестикулює й несмішно жартує в стилі радянського КВН - ґеґами родом звідти програма просто-таки перенасичена. «Правила игры просты, как муха, запутавшаяся в бороде Фиделя Кастро». Збоку все це нагадує таку загальновідому пляжну розвагу, як катання на «банані»: відчайдушний вереск аж до настання радості та неминуче падіння у воду в кінці.

На пляжі всі, незалежно від величі або мізерності свого духу, багатства чи бідності внутрішнього світу та заплутаності або прямоти життєвого шляху, ходять у трусах і купальниках; так і в цьому проекті всі вдягнені в однакові блискучі комбінезони. Індивідуальність кожного переважно закінчується на презентації учасників на початку випуску. На практиці мистецтво застрибування в дірку виявляється приблизно однаково складним, за певного рівня складності форми дірки - нездоланним, для всіх учасників шоу. Таким чином, «Море по коліно» - наступний крок у напрямку абсурдної зрівнялівки в порівнянні з «Хто проти блондинок?» Нового каналу, де з кількох десятків молодих жінок було зроблено множину знеособлених «блондинок». Там, принаймні, щось важить ерудиція й кмітливість, а тут, незалежно від того, як віртуозно ти керуєш рестораном, танцюєш, моделюєш одяг чи ведеш теленовини, твій фінал визначено наперед - підводна камера, до всезагального оргазмічного захвату аудиторії, зафіксує твоє падіння в басейн.

Звісно, ця програма має повне право на існування, як і багато інших на позір безглуздих, примітивних і недоладних речей, які, однак, запалюють вогники в очах публіки. Танцювати під рейв простіше, а багатьом і цікавіше, ніж під симфонічну музику. Одначе діджейське змагання серед музикантів симфонічного оркестру являло б собою, як на мене, сумне видовище. Зовсім не весело й від перегляду цієї феєрії пласких хохм, нав'язливої жестикуляції, істеричної біганини й бурхливих переживань із приводу того, проліз чи не проліз черговий учасник у дірку. Сумно не за цільову аудиторію, яка є категорією цілком уявною - був би в мене піплметр, мене б також, виходить, до неї зарахували, - а саме за учасників. Які наступні випробування запропонує їм шоу-бізнес, аби вони довели своє право жити в зірковій медійній резервації? Боксувати з кенгуру? Помінятися статевими партнерами? Віддати нирку в прямому ефірі?

Дивно, що все це відбувається в суспільстві з таким хворобливо гіпертрофованим відчуттям статусності. Де все, від продуктів харчування й одягу до автомобілів і житла, добирають перш за все виходячи з поняття «класу», а не якості й зручності. А тут люди, які спромоглися завоювати реальний статус - олімпійські чемпіони, популярні музиканти, фахівці у різних галузях, - люди, які є кумирами й зразками для наслідування для мас, не бачать шкоди для своєї гідності в цьому безневинному, але напрочуд тупому збіговиську. Й не замислюються над тим, чому їхні справжні таланти, а не вміння пролізати крізь дірку, цікавлять телебачення значно менше, якщо цікавлять узагалі...

Словом, з огляду на давно зрозумілий, а тепер іще раз задекларований програмою «Море по коліно» напрямок розвитку індустрії телевізійних розваг у нашій країні, вважаю за необхідне зняти одне з одвічних звинувачень медіакритики до критикованих нею медій: у тому, що, мовляв, не шукають альтернативи заяложеному наборові зіркових персонажів серед цікавих, фахових і розумних «нерозкручених» людей. Таких, поки вони ще є, берегти треба, а не віддавати на поталу молохові. Тужились, тужились, та й знайшли аж двох таких - Євгена Комаровського, педіатра, й Тетяну Монтян, адвоката. Сюжетики-синхрончики, запрошення на телешоу, стандартні звинувачення заздрісників у піарі й марнославстві... І ось уже він - теле-радіо-, вона - телеведуча. Тепер боюся, як би їх також не поставили до стінки. З діркою.