Той чи інший варіант колізії двох світів, двох реальностей, двох сфер буття, на які розпадається начебто єдиний світ, у якому ми живемо, - неодмінна складова практично всіх культур із давніх-давен. Світ уявний і світ реальний, світ земний і світ небесний, світ ідей і світ речей, світ сутностей і світ даностей... Зрештою, класична формула пропаганди часів Брежнєва «два світи - два способи життя» теж родом із цієї традиції.

І от, передивившись «Свободи» і «Лайви» початку нового сезону українського телебачення, я змушений був констатувати, що проблема існування двох суттєво відмінних один від одного світів та їхньої дотичності/недотичності по-новому постала у цих популярних серед загалу й політиків ток-шоу.

Ні, йдеться не про те, що політики живуть дещо іншим життям, ніж пересічні посполиті, котрих запросили до студії зображувати народ, і навіть більшість присутніх на шоу експертів. І навіть не в тому, що в більшості з них спосіб мовлення відрізняється в гірший бік від мовлення рядових громадян. Ці всі речі мають певний стосунок до предмету розмови, але головне в іншому. Йдеться про те, що глибинні ментальні настанови, світобачення і світосприйняття, а отже й спосіб мислення, спосіб оперування ідеальними конструктами наших політиків і держслужбовців високих рангів разюче відрізняється від способів мисленнєвих та практичних дій абсолютної більшості співгромадян. А це й означає, що в Україні політики/чиновники та громадяни/виборці живуть у двох світах.

І це ставало тим більш рельєфним, чим більш щирими були промовці на ток-шоу, чим більше вони захоплювалися своїм предметом і заглиблювалися в ті чи інші деталі поточних політичних та економічних процесів чи в абриси пореформеного майбутнього України.

Не називатиму конкретних прізвищ та конкретних телевізійних програм - ідеться про загальну тенденції, винятки з якої є одиничними (і на які справді варто вказати - в силу їхньої унікальності; та про це дещо пізніше). Отож, що ж ми побачили й почули? Якщо коротко, то у виступах провладних політиків і чиновників у ці дні нам змальовували світ, у якому діють стандартні для цивілізованих країн механізми парламентаризму і судочинства, контролю за владою й виконання законів, адміністрування державою податків і сплати їх фізичними та юридичними особами, функціонування незалежних газет та розподілу ефірних частот тощо. У цьому світі спеціальну парламентську слідчу комісію з перевірки законності видачі ліцензій на мовлення може очолити представник правлячої більшості - і ця комісія буде об'єктивною, чесною, професійною, навіть тоді, коли йдеться про інтереси медіамагнатів із числа цієї самої більшості. У цьому світі Національна телерадіокомпанія всебічно і правдиво висвітлює життя в країні попри те, що її керівниками є не незалежні фахівці та інтелектуали, а відверті пахолки чинної влади. У цьому світі громадяни слухняно сплачують податки, наскільки б їх не збільшувала влада, олігархи радісно модернізують виробництво, одержані ж від МВФ грубезні кошти не розкрадаються і не розтринькуються на сумнівні проекти, а сумирно лежать на рахунках Нацбанку - незалежної від уряду й парламенту головної фінансової установи країни, регулятора всієї грошової системи...

Ясна річ, пересічні громадяни живуть в іншому, куди більш брутальному й цинічному, але водночас і прагматичному світі, ніж цей майже ідеальний химерний світ чиновників та проурядових політиків. Ба більше: коли ці велемовні персонажі полишають телешоу, урядові кабінети та парламентську трибуну, вони перетворюються на цілком нормальних істот, яким зовсім не хочеться платити податки за чудернацькими й непрозорими схемами, вигаданими ними ж самими у службовий час. Але виходячи на політичну сцену, вони (за винятком крайніх циніків і відвертих хапуг) знову починають вірити в те, що накинуті ними країні законодавчі й підзаконні схеми життєдіяльності суспільства - це саме те, що допоможе здійснити реформи і змінити ситуацію на краще.

І що цікаво: опозиція, принаймні, в особі більшості її діячів, також у це щиро вірить - от тільки усунути від влади цих капосних глитаїв та павуків, от дати цю владу нам, і ми покажемо, як усе добре запрацює, як ідеальні конструкти швидесенько втіляться в життя і спрямують усіх нас до ідеальної країни...

Ні, я зовсім не вважаю, що ідеальні конструкти, ідеальні типи, як казав Макс Вебер, не потрібні, навіть коли йдеться про чиновників і політиків. Тут інше: по-перше, ґрунт для побудови цих конструктів має бути зовсім не таким, тобто реальним, з усіма суперечностями, брудом і драматизмом цієї реальності, по-друге, слід розуміти - жоден ідеальний тип, жоден мисленнєвий конструкт ніколи й ніде не може бути напряму й повною мірою втілений у практику, по-третє, ЗМІ і зокрема політичні телешоу - це унікальний комунікатор, який дає можливість перевірити реальність твоїх побудов на масовій аудиторії, котра (у випадку телепрограми прямого ефіру) складається як із публіки у самій студії, так і за її межами, по всій країні.

Натомість політики й чиновники бачать і чують самих себе, спілкуються із собі подібними та, за рідкісними винятками, ігнорують зауваження рідкісних же експертів, якими часом розбавляють лави завсідників телешоу.

Іншими словами, виглядає на те, що світ - як ментальний, так і буттєвий, - у якому живе вітчизняна еліта (чи квазіеліта, як наполягає чимале число моїх колег), уже ствердився, усталився й «забронзовів» - що й показав нам наочно телевізор. Так само наочно показав він і рідкісні винятки, одним із яких став екс-міністр оборони Анатолій Гриценко у «Свободі слова» Андрія Куликова. За кілька хвилин він продемонстрував володіння конкретним матеріалом та нікчемність закидів його опонентів, власне, їхнє перебування у тому, іншому, до певної міри потойбічному світі, який аж ніяк не дотикається до світу армійських буднів та потреб українського війська. Звісно, можна подискутувати, чи й справді модерні танки - на двадцятому місці в числі нагальних потреб Збройних сил України, чи, може, все ж на п'ятнадцятому, але загальний рівень його компетенції з цих (саме цих, а не економічних) питань настільки вирізнявся на тлі інших учасників шоу, що на пару хвилин здалося, наче я дивлюся зовсім іншу телепрограму в зовсім іншій країні...

Втім, таке враження було нетривалим, бо знову відновилася стара карусель із цифр та сентенцій, що мали дуже віддалений стосунок до реальності.

Тож виникає дуже просте й наївне запитання: а чому б не створити хоча б одне телевізійне шоу, де діяли б живі й освічені люди, спроможні жити в одному світі з абсолютною більшістю співгромадян. І не просто жити в ньому, а й бачити його справжні проблеми й шукати найбільш ефективні (не з погляду чиновництва, олігархів чи МВФ) розв'язання цих проблем. А на додачу - не боятися сказати незручні та малоприємні речі в обличчя всій країні. Як це, траплялося, говорили з парламентської трибуни чи з екрану тодішніх, хай і примітивних під оглядом сьогоднішніх вимог, телешоу представники непідгодованої опозиції, а часом (о диво!) й речники владних інституцій. Охочі можуть спробувати знайти архівні записи й особисто, не вдаючись до послуг теперішніх телеворожок, відчути різницю.

На жаль, політичні телешоу, в яких були відчутні елементи такого підходу, за останні рік-півроку припинили своє існування. Зі зрозумілих усім причин - але хіба від того легше нам усім, хто живе в цьому світі, але дивиться телевізор, ущент заповнений репризами потойбіччя?

Ілюстрація - molotoff.info