Книжка «Феномен доктора Хауса. Правда і вимисел у серіалі про геніального діагноста» (упорядники - Андрій Кокотюха та Євгенія Захватова), випущена нещодавно видавництвом «Країна мрій», як стверджують продавці у книгарнях, на полицях не залежується. Як, утім, і будь-яка продукція з обличчям Х'ю Лорі та словом «Хаус» - аж до футболок із написом You're all idiots!, що продаються в ятках на Петрівці. Ця мода виявилась напрочуд тривалою, і навіть після того, як, здавалося б, усі, хто хотів, подивились цей серіал - хто в ефірі телеканалу СТБ, хто «у списках», себто скачаних із торентів піратських копіях, - шанувальники Хауса ніяк не охолонуть.

Пишучи про цю книжку, відразу мушу зізнатись, що я не можу бути безстороннім і незаангажованим оцінювачем, позаяк є шанувальником літературної творчості одного з упорядників, Андрія Кокотюхи, й маю в колекції майже всі його твори (здається, останній, якого не маю - «Мама, донька, бандюган» - я ще не втрачаю надії вициганити у персоналу літературного кафе «Пункт» на Шевській у Львові, де цей раритет безглуздо прикрашає собою вітрину). Щоправда, це стосується тільки художніх творів автора. Із документально-біографічними опусами, писаними на замовлення або з метою попадання у хвилю популярності, такими як «Євген Кушнарьов. Під прицілом» про Євгена Кушнарьова, «Польовий командир» про Юрія Луценка, «Юля» про Юлію Тимошенко, «Нюся» про Нестора Шуфрича, «Герой-рятівник» про Василя Цушка (останніх двох Кокотюха не писав, але ж міг би!), я дотепер знайомий не був.

Відразу скажу, що категорично не поділяю позиції тих, хто дорікає авторові за літературне заробітчанство. В країні, де більшість населення або вже розучилась, або стрімко розучується читати, приклад успішного заробляння грошей на написанні книжок може викликати тільки повагу. Шкода, звичайно, що якісні зразки масової детективно-гостросюжетної белетристики, які належать перу Кокотюхи, не повторюють ринкового успіху «юр» і «юль», але така вже в нас країна, де політика замінила людям і хліб, і видовища. Втім, повернімося до «Хауса».

З перших сторінок (конкретніше, з другої) у цій книзі несказанно зворушує видавничий дисклеймер: «Усі імена персонажів, логотипи, ілюстрації, використані в цій книзі, належать їхнім законним власникам і взяті з відкритих джерел. Видавець вжив усіх можливих заходів, щоб узгодити використання матеріалів із власниками авторських праві. У разі ненавмисного недогляду видавець приносить вибачення і зобов'язується виправити помилки в перевиданнях». Насправді підозрюю, що сукупна вартість прав на використання фото, кадрів і брендів, використаних у книжці, в рази перевищує вартість усього видавництва «Країна мрій». Однак мила спроба виправдати це невинне піратство, до якої вдались видавці, просто обеззброює. Хочеться вірити, що агенти Fox та інших правовласників не здогадуються про існування України й не закидають видавництво, яке спеціалізується на дитячій літературі, багатомільйонними позовами.

На перший погляд, - якщо просто погортати книжку, вихоплюючи уривки з довільних сторінок, - можна дійти висновку, що перед нами старанно посортована і викладена у художньо-публіцистичному стилі  інформація з «Вікіпедії». Однак уважне читання переконає вас у помилковості цього першого враження.

Почну з того, що в цій книзі дуже багато від... «Детектор медіа». Будьмо аж настільки нескромні, щоб стверджувати, що саме в процесі підготовки критичних статей для нашого видання Андрій Кокотюха настільки глибоко занурився в телевізійну тематику, аби тепер вільно розмірковувати про рейтинги, слоти, дублювання та інші специфічні речі.

Завдяки фундаментальним знанням про поточну ситуацію на українському телебаченні автор-упорядник доповнює розповідь про «Хауса» численними відступами: дві сторінки про рубрику «Доктор Хлус» у скетч-шоу «Файна Юкрайна», екскурс в історію та персоналії україномовного дублювання тощо. Для тих, хто в танку, упорядники тут же дають довідку - що таке стендап-комеді, що таке скетч-шоу, вертикальний серіал, фільм категорії «Б» тощо. Також пояснюються різноманітні розумні слова, наприклад, «девіантна поведінка»,  «пластична хірургія» тощо. Словом, навіть у разі, якщо ви взяли з собою цю книжку в поїзд помилково, й «Доктором Хаусом» абсолютно не цікавитесь, вона може бути корисною для загальної ерудиції.

Відомості про медичні серіали українського та російського виробництва винесені в окремий розділ «Вітчизняний виробник» (що ж, не прискіпуватимусь до народжених в СРСР упорядників, але дуже хотілось би, щоб хоча б у третє десятиліття української незалежності російське нарешті перестали називати «вітчизняним», чорт забирай). Розкриваючи загальновідому гіпотезу про зв'язок між образами Хауса та Шерлока Холмса, супроводжує її переліком та описом інших літературних героїв - майстрів дедукції. Нарешті, маємо обґрунтування належності «Хауса» до постмодерністського дискурсу: «Якщо до незмінних складових постмодерністського твору додати використання традицій школи "чорного гумору" і практику доведення деяких типових ситуацій до абсурду, то стане зрозумілим, чому серіал "Доктор Хаус", нехай і дещо умовно, можна визначити як постмодерністський твір. А точніше - продукт,  творцям якого вдалося домогтися поєднання в рівних пропорціях і тонкого балансування традицій масової і постмодерністської культур. Саме завдяки другій складовій House M.D. набув в Україні культового статусу». Ну, тут би я посперечався, але не буду.

Структурована книжка доволі чітко: перший розділ - історія появи ідеї та створення серіалу, другий - розкриття серіального образу Хауса, третій - характеристики головних персонажів, четвертий присвячений акторам, п'ятий - найбільш абстрактний - про медицину в серіалі та в реальному житті (тут український контекст починає перемагати американський), шостий - про так звані «хаусизми», себто афоризми з серіалу.  Однак у деяких розділах можна зустріти справді несподівані сюжетні ходи, більшість яких виникли внаслідок завзятого прагнення упорядників прив'язати оповідь про американський серіал до бодай якихось українських (або «вітчизняних», себто пострадянських) реалій. У статті про Чейза натрапляємо на екскурс в історію колонізації Австралії. «Заради об'єктивності у контексті колонізації Австралії варто сказати кілька слів також і про українську участь у цих процесах...». Чейз-українець - смілива версія. В розділі про Тринадцяту упорядник змальовує ставлення радянської влади до сексуальних меншин. У біографії Ерика Формана фігурує герой іншої книжки Андрія Кокотюхи - Юрій Луценко. Згадати його довелося в контексті розгорнутої оповіді про етнічну злочинність в Україні. У статті про Хауса маємо історію проректора із підробленим дипломом Московської сільськогосподарської академії імені Тімірязєва. У розділі «Медицина в житті і кіно» читачі можуть дізнатись про відмінності між українською та американською медичними системами. (Це на випадок, якщо ви дотепер вважали, що в Америці теж треба брати талончик у реєстратурі, показавши штамп із пропискою, стояти чергу, матюкатись на тих, хто пролізає «тільки запитати», і потім відкривати рот і казати «аааа»). І, нарешті, моє улюблене:

«У вісімнадцять років Ліза (виконавиця ролі Кадді, - О.Д.) переїхала до Нью-Йорка і почала навчатися театральній майстерності в школі образотворчих мистецтв Нью-Йоркського університету. "Головне, що в той час заволоділо моєю уявою, - це просто можливість бути подалі від рідних місць, - пояснює Едельстін. - Я була приголомшена побаченим світом. Всі знакові особистості богемного Нью-Йорка тих часів викликали в мене захват. Особливо Енді Воргол - всі його постановки й акторів, які були в них задіяні, я вважала приголомшливими".

Коли вже мова зайшла про Енді Воргола, то не зайвим буде нагадати: справжнє ім'я цього культового митця - Андрій Андрійович Вархола, народився він в американському Пітсбурзі, але його батьками були Андрій Вархола і Юлія-Юстина Завацька, які емігрували в США з лемківського села Миколо, яке тоді перебувало у складі Австро-Угорщини. Родина належала до церковної громади греко-католицької парафії св. Івана в Пітсбурзі. Тобто не буде аж таким перебільшенням твердити: вплив на формування Лізи Едельстін в певній мірі мав митець з українським корінням». Оце круто. До речі, коли вже мова зайшла про Енді Андрійовича Воргола, не зайвим буде нагадати, що ще один такий же «українець», Чак Паланік-«Палагнюк», уже попросив юкрейніенс ту фак офф, пояснивши їм, що не знає за собою ніякого українського коріння і не має жодної охоти вважатися «письменником українського походження». Це так, між іншим.

На окрему згадку заслуговує ще один воістину громадянський вчинок упорядників - включення у книжку про серіал «Доктор Хаус» розділу «Цензура в Америці», який серіалу, в принципі, ніяк не стосується, натомість дає читачеві багато корисних знань про існування цензури в Америці. І в Україні, звісно, адже Андрій Кокотюха був би не Кокотюхою і навіть не Андрієм, якби не присвятив у цій книжці півтори сторінки Національній експертній комісії з питань захисту суспільної моралі. Пане Костицький, якщо ви не в курсі - біжіть до книгарні, купуйте «Феномен» і читайте про себе, а принагідно можете й експертний висновок видати :)

Загалом, якби ваш автор був занадто серйозним і не любив творчості Андрія Кокотюхи, то принагідно згадав би анекдот про студента, який вивчив лише білет про вошу, але відповідати мусив про слона і рибу. Тут вийшло дещо інакше - до розповіді на заявлену тему домішана величезна кількість найрізноманітніших фактів, роздумів, версій, оцінок та словникових визначень, пересипаних ще й цитатами з серіалу, що дає унікальний, воістину постмодерністський ефект. Налаштувавшись почитати про улюблене американське кіно, читач на кожному кроці зустрічає в цій книзі то Юрія Андруховича, то Євгена Комаровського, то Сергія Довлатова, то Богдана Бенюка з Ані Лорак, то Юрія Горбунова з Тіною Кароль, а також Григорія Германа, Сергія Притулу, Олега Скрипку, Богдана і Остапа Ступок, Ольгу Сумську, Андрія Середу і ще багатьох не менш несподіваних персонажів. На певному етапі дивуватися тому,  які ще несподівані факти та відступи на українську тему трапляться в книжці, стає цікавіше, ніж читати про сам серіал.

Отже, попри деяку абсурдність поєднання американського Божого дару з українською яєчнею, ця весела книжка про все на світі до прочитання рекомендована. Не любите «Хауса» - просто пропускайте уривки про серіал, тоді матимете цікавий, хоч і дещо наївний, есей про найрізноманітніші грані та виміри українського гуманітарного (в тому сенсі, в якому «гуманітарним» буває віце-прем'єр) життя.