Протягом останніх місяців лейтмотивом того сегменту українських ЗМІ, які заведено звати «національно-демократичними», стало констатування прикрого факту: Барак Обама віддав Україну на поталу Росії. США більше не захищатимуть українську незалежність та не просуватимуть нашу країну до європейських та євроатлантичних світлих обріїв. Після прочитання чергового такого матеріалу в думках так і крутиться слово «зрада». Тональність матеріалів варіюється у досить вузькому діапазоні від образи до розпачу: бідолашні ми, мовляв, тепер і нещасні, самотні в цілому світі, один на один зі страшною Росією.

Тепер відомо, хто є винуватцем усіх бід України, її невдач у просуванні до Європи. Звуть того винуватця Барак Обама. То саме він є таким собі світовим Карабасом-Барабасом, чи то злим, чи то недоумкуватим світовим ляльководом. А ми - безсловесні ляльки; чого Обама від нас забажає - тим ми й будемо. А недолугі вітчизняні євроінтегратори тут і зовсім ні до чого. Попередня влада, наприклад, у якої євроінтеграційні та євроатлантичні прагнення не виходили поза межі декларацій про наміри (як, власне, й уся решта політики) і яка намагалася перетворити Україну на такий собі етнографічний музей. Чи, може, НАТО та ЄС - це такі собі музейні асоціації, філії ЮНЕСКО? Влада нинішня, яку при слові «євроінтеграція» дедалі помітніше починає пересмикувати, тут теж зовсім ні до чого. Сказано ж: Обама нас віддав, клятий.

Не можна сказати, щоб протилежні думки зовсім не зустрічалися. Але серед отих «протилежних» домінують такі: «віддав нас Обама? Ну, то й не треба нам тієї Європи, ми з Росією - браття навіки, й нарешті до "америкосів" це дійшло». Знову ж: до нинішньої влади не може бути жодних претензій, то все Обама винний; «не виноватые мы, он сам отдал». Зручна позиція, чи не так? Тож саме її й навіюють дружнім хором провладні та опозиційні ЗМІ.

Наводити всі матеріали, присвячені «зраді» Обами, немає сенсу. Наведу як приклад лише два. Перший - це стаття Віталія Білана «Проект "Анти-Китай", або Чому Обама здав Україну Росії» в «Українській правді». Варто зацитувати один пасаж: «В Белом доме понимают, что единственной реальной угрозой для Китая может быть только восстановленное подобие бывшего СССР у китайских границ. Только такая огромная махина у китайских границ способна сделать Пекин посговорчивее». Отже, шановні українці, чи знали ви, що живете «поблизу китайських кордонів»? А виявляється, що так! Пояснити в інший спосіб потребу в «махині» не виходить. Росія, приміром, тільки й твердить, що вона й сама по собі - така вже махина, що аж жах бере.

«Однако в Белом доме прекрасно понимают, что экономические успехи Поднебесной могут повлечь за собой смену геополитического лидера», - такою, згідно зі статтею, є причина геополітичного кульбіту Обами. А тепер порахуймо. Чисельність населення Китайської Народної Республіки уп'ятеро-вшестеро перевищує чисельність населення США. Кожен п'ятий мешканець планети Земля є громадянином КНР. Навіть коли, як пише Білан, «по некоторым прогнозам, Китай уже к 2015 году может стать мировым лидером по объёму промышленного производства», поділіть це на душу населення й зрозумієте: гідні наслідування стандарти життя Китаю не світять ще дуже й дуже довго. «СРСР 1930-х років; єдине знаряддя праці більшості китайців - лопата», - от як відгукуються про сучасний Китай деякі туристи.

Але ж США стали світовим лідером не так через «підступи ЦРУ та Пентагону», як через те, що змогли стати прикладом, взірцем, таким собі «сучасним Ельдорадо». СРСР теж був чималою геополітичною та економічною потугою. А світовим лідером так і не став, хоч як намагався. Через єдину річ: приїжджаючи до СРСР, мільйони його прихильників та шанувальників їхали з нього «антирадянщиками» - від Їржі Ганзелки та Мирослава Зікмунда, Іва Монтана та Симон Сіньйоре й до незліченних студентів «з Азії, Африки та Латинської Америки». «Оце й є друга найбагатша держава світу? Оце й є другі США?» - з подивом запитували вони одне в одного.

Білан розглядає відносини США та Китаю лише у площині таких собі геополітичних ревнощів. А тим часом Китай - то держава, дуже далека від демократії, навіть репресивна. А як подібні держави поводяться на міжнародній арені, коли їх належним чином не стримувати, - давно й добре відомо. Тим більше коли такі держави щосили прагнуть до світового лідерства. І, можливо, США й справді вбачають у КНР (правильно чи помилково - то вже інша річ) небезпеку світового масштабу. А отже, й головну увагу переключають туди. А чому б ні? Хто сказав, що Україна й тільки вона має ледь не снитися Обамі щоночі? Хто сказав, що США не мусять коригувати пріоритети своєї зовнішньої політики залежно від ситуації? До речі, вже й не злічити, скільки разів Ізраїль (чи то на офіційному рівні, чи то на рівні шанованих та авторитетних громадських діячів) звинувачував США чи то у зраді, чи то в неналежній увазі до нього. І нічого: щоразу, як припікало, виявлялося, що нікуди та увага не поділася.

Другий приклад - це інтерв'ю з Юрієм Щербаком в «Газеті.юей» «На нас чекає друга революція. Боюся, вона матиме елементи киргизької». Це вже не журналіст, це - поважний та авторитетний експерт. «Російські експерти з самого початку погоджувалися, що США і РФ розділили сфери впливу», - каже Щербак. Ще б пак: російські експерти мислять тими самими категоріями двохсотрічної давнини, якими мислить і сьогоднішня російська влада. Незрідка у ЗМІ можна знайти й такі думки російських експертів: США самі винищували індіанців, а тепер протестують проти того, що Росія робить у Чечні; от вам, мовляв, подвійні стандарти. Тобто, російські експерти зовсім не проти того, щоби сьогоднішня Росія нагадувала США XVIII століття, ніби з тих пір і не сплинув час.

«А вони (США - Б.Б.) нам: "Так Янукович прийшов до влади демократичним шляхом". Та багато хто прийшов демократичним шляхом! І Гітлер, і Лукашенко, і африканські диктатори», - каже Щербак. Подаруймо йому Гітлера, але все ж: а що мусили робити США, що мусив робити Обама? Скидати новообраного українського президента? Влаштовувати збройну акцію, засилати до Києва командос? Чи, може, робити вигляд, ніби нічого в Києві не змінилося, й розмовляти з Януковичем, немов із однодумцем Ющенка та Тимошенко? Чи не розуміє пан Щербак, що оцими своїми словами він дав чудову підставу посилатися на нього тим, хто переконаний: Помаранчеву революцію влаштували й проплатили «америкоси»? Що тепер оці прихильники теорії «наколотих апельсинів» зможуть казати: то дивіться, сам Щербак ледь завуальовано закликає американців влаштувати нову революцію!

Чи не головна риса, яка відрізняє всі - не лише два наведених - матеріали на тему «зради» Обами, - це умоглядність. А ще заплющування очей на факти, що не вписуються в картину «зради». Воно й зрозуміло: образа - то поганий порадник.

То чи не перекручуємо ми причинно-наслідковий зв'язок? Чи не плутаємо причину та наслідок? Українці обрали президентом Віктора Януковича. Він ніколи не приховував своєї недовіри до НАТО, скептичного ставлення до Євросоюзу та шанування Росії. Отже, більшість (хай навіть відносна) українців або дотримуються тих самих поглядів, або не вважають зовнішню політику за щось принципове. То що мусив робити Обама? Всупереч волі більшості (хай навіть відносної) українців тягнути їх до Європи й відривати від Росії? А як він міг це зробити й чи міг узагалі? Чи не залишалося йому єдине: махнути на Україну рукою як на країну, яка от уже дев'ятнадцять років, немов дитятко маленьке, сама не знає, чого хоче?

Тепер уже й не пригадати, чи доводилося зустрічати у ЗМІ проблему «зради» Обами, розглянуту саме під таким ракурсом. Той самий Щербак зазначає: «Крім пустопорожнього базікання, Україна нічого "так" (щодо євроінтеграції - Б.Б.) за ці п'ять років не зробила. Не відбулося жодних реформ. Структура Кабміну лишилася від УРСР. Десяток олігархів продовжують тримати всю країну в своїх руках. Феодальний поділ. Розповсюдження кримінальної психології. Всевладна корупція». А кого він у підсумку звинувачує у дрейфуванні України в бік Росії? Вгадали: Обаму.

Через дев'ятнадцять років після отримання незалежності ми тільки й чуємо: прийде хтось, хто знищить корупцію, вивітрить кримінальну психологію, забере до себе олігархів і зробить Україну багатою, красивою, сильною, цивілізованою та європейською. Прийде хтось, хто в чарівний спосіб зробить українців патріотичними та налаштованими на якнайтіснішу співпрацю з Європою. А самі ми - люди маленькі, що з нас узяти?

Набридло, панове!

Фото - zhurnal.lib.ru