На зміну поколінням, які в дитинстві мріяли про зоряне сяйво, побачене Гагаріним крізь віконце ілюмінатора, прийшла генерація, яка мріє про зіркове життя з обкладинок глянцевих журналів. Проекти на кшталт «Суперзірки» не лише підтримують спокусливість формату Popstars, але й усіляко пропагують фастфудівську схему приготування співочої знаменитості.

Вибрані на численних кастингах «Суперзірки» щасливчики, пройшовши довгий шлях, нарешті вийшли на «фінішну криву». А тут уже, як відомо, все залежить від вибагливого глядача, якому належить право вибору. Та чи за співочий голос аудиторія віддасть свої доленосні голоси? Можливо, публіку візьмуть за живе зовсім інші принади учасників проекту.

Фіналісти проекту «Суперзірка» є об'єктами різноманітних продюсерських стратегій, подекуди заснованих на досить дешевих, але випробуваних прийомчиках, як, наприклад, кардинальна зміна кольору волосся. Скромну «відмінницю» Вєру Варламову намагаються зробити помітнішою глядачам, фарбуючи у білий. Формулу Монро і Мадонни ще ніхто не викреслював із канонів музичного піару: «Білявка - зелене світло в шоу-бізнес!»

За схемою «останній шанс» просувають вокалістів Вікторію Корженок та Олега Нікіфорова. Якщо решту учасників проекту лише частково підганяють під певні зіркові шаблони (схуднення, фарбування, зміна прізвища), то над Вікторією Корженок працює ціла бригада спеціалістів, покликання яких - продемонструвати всю потужність та ефективність чарівного інструментарію для перевтілення. Тому вчителька музичної школи у всіх на очах перероджується у гламурну діву.

Нікіфорова, натомість, тримають у клоунському амплуа, підкреслюючи його недоліки (відсутній зуб, дірявий черевик, смішна англійська вимова). На когось же має журі виплескувати порцію іронії! Але Олегу Юрійовичу (єдиний, до кого в цій компанії звертаються не тільки ім'я, але й по батькові) є резон терпіти відверто знущальні коментарі журі, адже його «невимушена дивакуватість» - це елемент шоу та запорука довгого й відносно щасливого життя на проекті.

За сценарієм «вихід із тіні» грає Дмитро Гарбуз, на якому висить тавро бек-вокаліста. Але хіба це погане тавро? Ось співачка Alyosha довгий час підспівувала за спиною Насті Каменських, а цього року вже представляє Україну на «Євробаченні». Вийти з-за спини й засліпити - як бачимо на практиці, ця схема діє.

Під транспарантом «дорогу молодим» крокує решта учасників. До юніорів (від 16 до 25) зовсім інший підхід. Тут і зовнішність не потребує особливих коректив: головне відшукати потрібний типаж у картотеці вже існуючих знаменитостей (Енріке Іглесіас, Слава Вакарчук, Алла Борисівна) - приклад для наслідування та елемент розкрутки.

Відрізняти молодих і гарних одне від одного глядачам допомагають зворушливі та відверті сюжети про минуле, амбітні інтерв'ю про плани на майбутнє і щоденний шлейф пліток та інтриг.

Одним із найцікавіших прийомів, які стали традиційно використовувати в подібних шоу, є поєднання різних масштабів: з першого погляду, це грандіозне за кількістю учасників дійство, яке охопило ледь не всю країну (в найкращих політичних традиціях вокалісти представляють майже всі регіони України). Але при уважнішому розгляді стає помітно, що за головний елемент емоційного впливу на глядацьку аудиторію взято історію маленької людини. Таке поєднання загального та суто індивідуального масштабів формує зворушливе налаштування - запоруку успіху таких шоу: нас багато і ми всі такі різні, але є стільки речей, які поєднують нас, простих людей.

Історії «простих людей», «таких, як ми» - ось що розказують телепроекти, ось товар, на який зростає попит аудиторії, ось найбільша послуга, яку четверта влада може зробити першій.

«Звичайні» люди самі знаходять у собі сили зробити крок до мрії. Як зручно, коли перед очима мільйонів постають історії такого швидкого досягнення успіху, що залежить від самої людини, від збігу обставин, долі, від кого завгодно, але не від соціально-політичних умов даного суспільства. Перекладення відповідальності за власний успіх/неуспіх на конкретну людину, імплантація американської мрії на вітчизняний чорнозем.

«Найчесніше співоче шоу» розповідає всій країні, яка улюблена пісня мами Вєри Варламової, яке було перше слово Олега Нікіфорова та як учасники проекту радіють появі пральної машинки у гуртожитку Глієра... Слухайте, любі глядачі, купу непотрібної, але чесної інформації, та не переймайтеся правдивістю голосування та об'єктивністю журі. Взагалі нічим не переймайтеся! Нікого вже не дивує те, що сюжети про зіркових героїв набагато довші за їхні концертні номери. За що ж глядач віддає свої 3 грн/смс? За вокальні данні чи проникливі життєві історії? Кожен обирає свого героя: хай то мініатюрна копія Сандри Балок (Аліса Стрига), хазяйновита Анаіт, бек-вокаліст Гарбуз чи матуся Вікторія Корженок. Героя, а не співака. Відвертий «душевний ексгібіціонізм» стає не тільки ціною, яку треба заплатити, а й різновидом задоволення для конкурсантів, які вже відчувають наближення слави.

Отже, все шоу тримається не на змаганні талантів, адже очевидно, що не всі глядачі мають фахову музичну освіту та здатні оцінювати здібності конкурсантів за професійними критеріями. А головне, це і не потрібно, бо, за законами шоу-бізу, талант - лише один із компонентів зірковості, який без інших інгредієнтів - образу, передісторій, пліток, скандалів - не здатен тримати увагу аудиторії довше, ніж звучить пісня, як би віртуозно її не виконували. Тоді як суто людські якості, вчинки, долі, характери можна обговорювати від ефіру до ефіру. М'яко кажучи, дивним виглядало б шоу, в якому перед виступом конкурсантів ішлося не про перше побачення чи улюблену іграшку, а про тембр, діапазон чи володіння резонаторами й регістрами, не про колективне приготування борщу в зірковому домі, а про ладотональне мислення та відчуття інтервальних співвідношень, не про нещасне кохання чи заповітну мрію, а про фігурації, мелізми та фіоритури.

«Суперзірка» - проект, що позиціонує себе як «шоу співочої нації», користаючись однією з національних міфологем (українці - співоча нація) та водночас її актуалізуючи та підтримуючи. А формат має відповідати заявленій концепції: простота й «народність» червоною ниткою проходять через усе шоу, адже зірку обрано з народу, за волею народу і для його ж розваги. Але ефект зачарованості глядача досягається не «народністю» як такою, а різким контрастом зі світом гламуру та розкоші, до якого нібито зовсім реально потрапити. І якщо ти сам ще не по той бік екрану, не переймайся - не менше задоволення просто спостерігати за тими, хто виграв квиток у зоряну подорож, адже ексгібіціоністську насолоду можна спробувати замінити вуаєристичною.

Оксана Ситник, студентка Інституту масової комунікації при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка