Партія регіонів своєрідно вирішила відзначити Всесвітній день свободи слова 3 травня, випустивши в світ окрім традиційного привітання свого президента ще й заяву народного депутата Олени Бондаренко, в якій остання задекларувала дуже характерні погляди на функціонування інформаційного простору.

Такі дії цілком вкладаються в логіку регіоналів кувати залізо, поки воно є гарячим. Адже попри присутність у тексті загальних оцінок ситуації, пов'язаної з діяльністю медіа в Україні, пані Бондаренко, в першу чергу, загострила увагу на подіях останнього часу. Що змушує розглядати її заяву як чіткий сигнал українським журналістам стосовно того, яку саме поведінку партія влади вважатиме «правильною».

Погоджуючись із потребою відповідального ставлення до поширення інформації, мушу сказати - наступний пасаж щонайменше насторожує: «Ми бачимо безвідповідальні заяви політиків, потім - безвідповідальне транслювання цих заяв через безвідповідальні засоби масової інформації. І ми потім бачимо, яким чином ця безвідповідальність іржею в'їдається в мізки наших громадян і осідає там абсолютно спотвореними суспільними установками або якимось сформованими не тобою і не істинним станом речей переконаннями та стереотипами». 

Здається, плюралізм думок, про наявність якого в Україні пані Бондаренко каже далі в заяві, насправді її не влаштовує. Якщо засоби масової інформації працюють у межах правового поля, то за якими критеріями можна вважати їх «безвідповідальними»? Це встановлюватиме суд чи суб'єктивна думка представника влади?

З чого б таке піклування про «мізки» співгромадян? Як правило, цим страждають тоталітарні режими, для яких небезпечною є не тільки свобода слова, але й свобода думки.

Журналісти мають транслювати різні точки зору, а люди самі вже розберуться, яка з них є «іржею». Це не справа політиків, і тим більше - не справа влади в цивілізованій країні (останнє, вочевидь, не про нас).

Загалом, від такого публічного виступу не зле дихнуло атмосферою путінської керованої теледемократії.

Виникає й питання щодо того, як саме народний депутат розуміє баланс у стосунках між журналістами й політиками. Що значать «обов'язки», про які йдеться в заяві? Невже те, що ми побачили на прикладі ТСН - узгодження тем інформаційних сюжетів на рівні найвищого менеджменту телеканалу? Якщо керуватися такою логікою, то існування хоча б ілюзорної незалежності ЗМІ справді є «вакханалією», як зазначає пані Олена.

Всі ці тези є банальними, але нинішня ситуація в Україні спонукає до їх озвучування. Адже такими темпами й Вольтер із його: «Я не згоден з вашою думкою, але готовий віддати життя за те, щоб ви могли її висловити» може скоро стати вкрай безвідповідальним персонажем.

Заслуговує на увагу й критика на адресу «політизації і суб'єктивізації» журналістики. «Існує ще одна тенденція, яку я б назвала зайвим політизуванням і суб'єктівізацією журналістики. На жаль, велика частина журналістів у нас страждає політичною заангажованістю, прихильністю до тієї чи іншої політичної системі поглядів і демонстрацією через свою роботу цих політичних поглядів. Тобто зараз у нас - журналістика ідей, журналістика точок зору і думок, а не журналістика фактів. А це істотна підміна понять, в тому числі і по свободі слова. На жаль, нашому глядачеві, читачеві, слухачеві більше дають якісь висновки, якусь готову інтелектуальну жуйку, перероблену кимось, не залишаючи можливості для власних роздумів, щоб громадянин міг отримати лише фактаж і робити висновки самостійно».

Складно й сказати, наскільки ця «інтелектуалізація» зачепила українські медіа. У вітчизняному телеефірі вже давно немає добротних авторських політичних телепрограм. Підсумкові тижневики виконують цю функцію лише частково.

Преса ж апріорі має бути різноплановою, і так в Україні було, більшою чи меншою мірою, упродовж останніх двадцяти років. Зрозуміло, що на Донеччині, де починалася кар'єра більшості лідерів ПР, ситуація була кардинально іншою. Проте це не привід нав'язувати свої порядки всій країні.

Не будемо забувати, що за чинного главу держави проголосували лише 9 областей і Севастополь. Ще 16 регіонів та Київ віддали перевагу зовсім іншому політичному курсу. І ця «інша» Україна має бути представлена в інформаційному просторі.

Якщо журналіст надає слово представникам опозиції, то це не свідчить про його політичні вподобання. Опозиція - така ж частина суспільства, як і влада. І журналісти в силу специфіки своєї професії мають бути зацікавленими, щоб ця влада не стала абсолютною.

Зрозумілим є роздратування Банкової тими характеристиками, які дали харківським угодам щодо обміну «флот на газ» не тільки опозиціонери, але й багато журналістів та лідерів громадської думки. І коли мова заходить про «іржу», за цим читається бажання позбавити громадян можливості орієнтуватися на альтернативні оцінки, які лунають від не останніх у країні людей.

Бо, в інтерпретації чинної влади, «журналістика фактів» перетворюється на «журналістику перед фактом», адже про схвалення принципових, украй важливих і дражливих для держави угод країна дізнається в день їх підписання.

Регулювання принципів діяльності інформаційного простору не є функцією правлячої політичної сили. Партії, навіть якщо це Партія регіонів, приходять і йдуть. Це справа самих професіоналів, до яких саме влада має дослухатися в обидва вуха.

Замість начебто обіцяної Європи регіонали стрімко розвертають Україну у євразійському або й просто азійському напрямку. В Азії немає нічого поганого. Просто українців зліплено з іншого тіста.