Новина про прем'єру на каналі ТРК «Київ» програми під аскетичною назвою «Афіша» застала мене зненацька. Гадаю, повідомлення про те, що в магазин під моїм будинком завезли ящик сірників або два мішки кам'яної солі, спричинилося б до такого ж ефекту.

Я нечасто цитую прес-релізи, але в цьому випадку - доведеться, виробнича потреба така. «Мета нашого нового проекту - познайомити жителів і гостей столиці зі всіма важливими культурними подіями, які відбуватимуться наступного тижня. Це допоможе киянам краще орієнтуватися в тому, що відбувається в культурному житті столиці, - підкреслив Дмитро Джангіров». Отже, у наш магазин завезли сірники і сіль, і ці сірники, що їх завезли в наш магазин, вони горять, а сіль, що надійшла у продаж, має вишуканий солоний смак.

А втім, люди кажуть, що іноді можна втопитися і в чайній ложці, - саме до цієї розваги і хочу вас запросити.

Формат афіші, яка всупереч здоровому глузду може бути ще й телепрограмою, належить до того любого серцю умовного баласту, який існував на телебаченні ще до Адама і Єви. Умовність його полягає в тому, що цей ефірний лантух часто забувають вчасно викидати, але ще частіше - чимось наповнити. Провідна ознака телеафішного жанру - його несамостійність. Зазвичай афіша - це солітер якого-небудь світсько-розважального проекту, хоча немає такого телевізійного організму, до якого б афіша не могла присмоктатися. Найсмачніше для неї середовище - хаос двогодинної ранкової телепобудки або ж тепле нутро музичного каналу; а втім, найзатишніше вона почувається у програмах про культуру, де афіша може рости і діяти з невимовним апломбом, як це було у вікопомному «Культурному фронті» на Першому національному: в Дрездені даватимуть Штрауса, а у Відні - «Ріголетто», не пропустіть. На жаль, програми про культуру тікають із нашого ефірного простору, як чорт зі сповіді, тому й афішам розгулятися по-справжньому немає де.

З огляду на це прем'єра програми «Афіша» на ТРК «Київ» - подія неабияка, а її культурна спрямованість, як сигнальна ракета, вабить кожного телепотопельника.

Наважитися критикувати такого формату програму - все одно що зарізати свиню, вага якої не сягнула центнера (за висловом Леся Подерв'янського, це щось на кшталт дітовбивства). Інша річ - зрозуміти логіку, яка виштовхує такий продукт в ефір.

Безперечно, телевізор заразився афішами від щоденних газет, редактори яких переконані: найгостріша проблема більшості їхніх читачів полягає в тому, як згаяти вечір важкого трудодня. І якщо їм не запропонувати два десятки щоденних імпрез, читачі образяться і втратять віру в друковане слово. Існує ще така гіпотеза, що читачам насамперед важливо відчувати себе культурно збагаченими людьми, і я з цим частково погоджуюсь. Нещодавно сам бачив таку картину. Двоє робітників вийшли з прохідної заводу й стали на зупинці; один із них швидко начитався матеріалів рубрики «Афіша» в одній зі столичних газет і каже колезі:

- Сьоні концерт групи «Бутирка», ідем?

- Та нє, лучче водкі купим.

І вони вдвох, затягнувши «Ех, Шарік, я как і ти бил на цепі...», вирушили в бік найближчого гастроному. Безперечно, їхній вечір виявився збагачений - і все завдяки газетній афіші.

На перший погляд, телевізійна афіша нічим не відрізняється від газетної й може виконувати ті ж таки функції. З іншого боку, я знаю багатьох людей, які передплачували газети винятково заради телепрограми, але не знаю жодного, хто б дивився телевізор заради ознайомлення з програмою передач на завтра. Телевізор - це не тільки самодостатня розвага, але й прямий конкурент усього того добра, яке вам намагається впарити будь-яка афіша. Покликання телевізора - залишити вас увечері на дивані, а не, боронь Боже, випхати з дому на концерт групи «Воровайки» чи бенефіс Сергія Пєнкіна, - я все ж таки вірю в рудиментарний телегуманізм.

Якщо ж подія, котрою зваблює газетна афіша, настільки значна, як ото пишуть, - то її тим більше покажуть по телевізору.

Протистояння намірів телебачення й афіші очевидне якраз у поєднанні цих славних пожирачів вільного часу. Телебачення традиційно докладає невеликі, але достатні зусилля для того, щоб афіша незатишно схлипувала в його череві. По-перше, хронометраж телеафіші зазвичай дозволяє тільки красиво привітатися й красиво попрощатися, бо мало кому спаде на думку зробити її осердям (чи, принаймні, пишним орнаментом) півгодинної програми, як у випадку з «Експертами дозвілля» на Першому національному. По-друге, афіша - настільки злий пес, що його можна вигулювати тільки раз на тиждень. Цю тезу поділяють не всі, але на каналі ТРК «Київ» до неї поставилися не менш серйозно, ніж сер Генрі Баскервіль - до родинної легенди. По-третє, тільки жорстока війна й взаємна ненависть між телебаченням і афішею може пояснити принципи відбору тих чи інших анонсів, нібито вартих глядацької уваги. Ось як це все відбувається у прем'єрній «Афіші» на ТРК «Київ». Ведуча Ірина Пустільник повідомляє про найбільші культурно-мистецькі події наступного тижня в Києві. Йдеться про концерти двох імпортних поп-зірок, а також про клубний виступ італійської групи «Порт Роял». Потім запрошує в кіно на свіжі блокбастери «22 кулі» та «Битву титанів». А також анонсує без зайвої конкретики фестиваль «Французька весна». Безперечно, для когось саме ця тижнева доза і стане «морем позитивних емоцій та гарного настрою». Але здається мені, що всі ці анонси зібрано за єдиним принципом - ошукати глядача, який знову марно сподівався почути про культурне життя столиці, а натомість - завдяки голубому екрану - зазирнув похапцем у щоденну газету й переконався, що нічого ніде не відбувається, тижнева пайка культури - півкіло сухариків, а тому краще подивитися вечірній серіал. Або ж затягнути: «Ех, Шарік...», що також у більшості випадків гарантує приємний телевечір.