Цього року мені вже доводилося писати про перекручення історії в циклі документальних фільмів «У пошуках істини» на каналі СТБ. На жаль, молодий і вельми перспективний автор цього проекту В'ячеслав Гармаш не прислухався до критики (і не тільки моєї) з приводу його стрічок про українських гетьманів - Богдана Хмельницького й Івана Мазепи.

Тільки протягом останнього місяця телеглядачі побачили п'ять (!) стрічок згаданого циклу. З них три - на українську тематику: «Таємний код українського прапора» (31.08.2009); «Прокляття колекції Ільїна» (10.09.2009); «Примарні скарби гетьмана Полуботка» (17.09.2009). Плодючість - воістину дивовижна, але це якраз той випадок, коли кількість стає на заваді якості.

У першому з перелічених фільмів порушено вельми цікаве питання про порядок розташування кольорових смуг на українському державному прапорі. Та стрічка буквально буяє численними «ляпами». Вона починається з того, що невеличку острівну карибську країну БарбАдос, що має синьо-жовтий прапор ще й із тридентом посередині, обзивають БарбадОсом. Далі ми дізнаємося про те, що «в розпал громадянської війни Київ захопили війська Павла Скоропадського». Насправді ж ніякого воєнного «захоплення Києва» не було. Переворот Скоропадського 29 квітня 1918 р. відбувся відносно мирно. На той час більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді у підтримці, тому зміна влади відбулася майже без пострілів та крові, лише в сутичці з січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Не буду зупинятися на всіх похибках, зазначу тільки, що їх чимало, як і в інших стрічках Гармаша.

Та не можу не звернути уваги на те, що задля обґрунтування своєї версії автор часто-густо вдається до відвертих підтасовок фактів. Наприклад, із його фільму випливає, що саме вояки дивізій СС «Галичина» починають підпільну боротьбу за незалежність України під жовто-синім прапором. Так, мізерна частина цієї дивізії потрапила до Української повстанської армії, але переважна більшість її бійців, які вціліли після розгрому під Бродами в 1944 р., продовжувала воювати на боці гітлерівської Німеччини й опинилася після війни у Великій Британії. При цьому автор фільму не згадує жодним словом про патріотів із УПА, які билися за свою Батьківщину. Отже, за Гармашем, основну боротьбу проти окупантів вели бійці дивізії, що суперечить істині. Вся справа в тому, що упівці воювали під червоно-чорним прапором, а отже не вписувалися в кольорову схему автора стрічки. Але це аж ніяк не дає йому права перекручувати історію.

Та найбільш кричущої помилки творці фільму припускаються при висвітленні історії прапора УРСР. Вони цілком слушно розповідають про те, що 1949 року «згори прийшла рекомендація: затвердити власний республіканський прапор». А потім починається щось незрозуміле. Нижньою смугою прапора України було затверджено лазореву. «Справа в тім, що в той час Першим секретарем ЦК компартії України був друг Сталіна Лазар Каганович» і розробники прапора «зробили приємне очільнику республіки», - пояснюється у фільмі. «Очевидці переповідали, що самому Кагановичу ця ідея неабияк полестила», - заявляють автори. Й анітрохи не переймаються тим, що в 1949 році Лазаря Мойсейовича і близько не було в Україні. У будь-якому довіднику можна прочитати, що Каганович був Першим секретарем ЦК КПУ з березня по грудень 1947 року! Де ж творці стрічки відшукали ще й очевидців схвальної реакції «друга» Сталіна на український прапор?

Очевидно, що в гонитві за сенсацією автори фільму пішли на примітивну підробку, що знецінило їхню цікаву працю.

* * *

Згодом настала черга колекціонера Ільїна. Не буду заглиблюватися в подробиці, позаяк Олександра Борисовича я особисто не знав. Але увесь плідний пошук авторів стрічки про нього перекреслюється одним епізодом, з котрим я обізнаний достеменно. Йдеться про викриття тиску зловісного КДБ на колекціонерів. Для нагнітання почуття страху глядачеві подається свідчення такого собі доволі молодого колекціонера Геннадія Кіркевича. Той досить корявою російською мовою розповів жахливу історію про те, як мистецтвознавці у штатському змусили відомого пушкініста Якова Бердичевського віддати свою колекцію державі. «Ему прямо в приказном порядке сказали: или ты отдаешь, или тебе уже ничего не будет интересно», - лякає Кіркевич довірливого глядача. Зауважу, що на момент передачі своєї колекції Бердичевським Києву Кіркевич був зовсім юним, а отже не міг знати всіх обставин тієї події. 

На початку 1980-х мені поталанило працювати разом із Яковом Ісааковичем у Державному музеї літератури. Ми зустрічалися з ним щодня, згодом затоваришували. Я добре пам'ятаю його найбільшу виставку «Пушкініана», що була розгорнута восени 1982 р. в Київському музеї російського мистецтва. Ось переді мною каталог цієї виставки з дарчим написом «на добрую память». Бердичівський неодноразово говорив мені, що хоче подарувати свою колекцію своєму рідному місту - Києву. А дарувати було що. «Саша, здесь не одна "Волга", еще и с притоками», - казав мені колекціонер. Але київську владу не влаштовувала національність дарувальника. «Меняю одну графу на две судимости», - жартував він. Врешті-решт Бердичевський таки «впарив» колекцію рідному місту. Вона склала понад 90% експозиції музею Пушкіна в Києві. Прикро тільки, що під час відкриття музею про Якова Ісааковича ніхто не згадав. Натомість на фотостендах на Хрещатику й у випусках новин, присвячених відкриттю музею, кияни мали можливість помилуватися добрим обличчям тодішнього мера Олександра Омельченка.

Якщо вже творцям стрічки так кортіло висвітлити підступи КДБ, то можна було б згадати про погром унікального приватного музею видатного українського патріота, скульптора й колекціонера Івана Макаровича Гончара в часи Щербиччини. Я познайомився з Гончаром наприкінці 1967 р., коли він робив пам'ятник моєму батькові на Байковому цвинтарі. Підвозив йому необхідний для роботи фотоматеріал. Годинами сидів у нього: розглядав старовинні ікони, народні картини з зображенням козака Мамая, читав заборонених тоді Костомарова, Грушевського, Єфименко. Через кілька років я захотів привести до музею Гончара свою кохану дівчину, яка працювала у Спілці художників. «Ти що, з глузду з'їхав, його ж проголошено українським буржуазним націоналістом; ти ж і так під ковпаком у контори!». А ще через кілька років той же Бердичевський розповів мені, що грабувати колекцію Гончара кедебістам допомагали колекціонери. Свідки тієї ганьби залишилися. І замість того, щоб показувати неадекватну розповідь про уявлюваний тиск на Бердичевського, творцям фільму треба було би зупинитися на реальній сумній історії колекції Гончара. Якщо вже так хотілося.

Третя стрічка, на якій ми зупинимося, - «Примарні скарби гетьмана Полуботка». Стоп! Щось схоже вже було. Два роки СТБ демонстрував «Прокляті скарби Мазепи». Фільм починався так: «Він був найбагатшою людиною в Європі. Багатству Івана Мазепи заздрили російський цар Петро І та король Швеції Карл ХІІ». У нинішньому ж творенні Гармаша вже на першій хвилині лунає заява: «Його багатству заздрив сам Петро І». Виявляється, що за 200 тисяч золотих монет, які в нього були, наказний гетьман України Павло Полуботок (1722 - 1724 рр.) міг би купити всю Україну! Як бачимо, новоявлений гросмейстер дешевих сенсацій не балує глядача розмаїттям дебютів. Вивірений хід: ошелешити невигадливого обивателя скаженими грошима і під цей галас, як сказав би наш знаний політик, «впихувати» йому казна-що.

Насамперед, для розвитку сюжетної лінії В'ячеславу Гармашу треба переконати глядача, що Павло Полуботок був найбагатшою людиною України. Для цього він залучає доктора історичних наук Віктора Горобця. «Ніхто не рахував, Полуботок нікого не допускав, щоб рахувати, але якщо взяти порахувати ті маєтності, які в нього були, і порівняти з іншими його сучасниками, то я без перебільшення скажу, що на першу чверть XVIII століття, тобто на 1720-ті роки, Полуботок, очевидно, був самою багатою людиною Лівобережної України», - каже вчений. Та замість того, щоб підспівувати авторові фільму, поважний фахівець радше підрахував би. Тим більше, що це вже зробили інші історики. Так, відомий український вчений і громадський діяч Я. М. Шульгин (1851 - 1911 рр.) писав про те, що Полуботок володів близько 3 200 дворів. Сучасний історик Л. Г. Мельник називає цифру 2 647 дворів, у яких проживало близько 21 тисячі чоловік.

Так от, у попередника Полуботка, гетьмана Івана Скоропадського, який жив і гетьманував саме в першій чверті XVIII ст. (1708 - 1722 рр.), було 19 882 двори (у Мазепи - 19 654). Та й у наступника Полуботка - Данила Апостола (1727 - 1734 рр.) було понад 9 тисяч дворів. Ці цифри - загальновідомі. Чи не чесніше було б Гармашу сказати, що Полуботок був дуже багатою людиною, однією з найбагатших, що відповідало б істині, а не вдаватися до захмарних фантазій? Ні, йому потрібна сенсація. І все тут!

Автор нагнітає атмосферу, повідомляючи, що експропріатори, послані Петром І, не знайшли в маєтках Полуботка ані дорогоцінностей, ані жодної монети. Ще й як знайшли! У «Книге пожиткам бывшего полковника Павла Полуботка...», складеній спеціальною комісією, детально описано конфісковані дорогоцінності. Знайшли і гроші - 24 мішки й 82 невеликі «півмішки» «єфимків» (срібних талярів). У кожному мішку було срібних монет на 200 рублів, а у півмішках - по 100. Було знайдено й інші гроші. А ось золотих барилець, якими майже 300 років марять українські шукачі скарбів, не відшукали. Це зайвий раз підтверджує припущення, що своє золото, якого в нього просто не могло не бути, Полуботок і насправді десь заховав. Правдиве висвітлення всіх фактів тільки підкріпило б версію автора.

В гонитві за сенсаціями Гармаш іде на відверті фальсифікації. Ті, хто їх бачить, не ймуть віри справді коректним твердженням, яких чимало в творчому доробку автора циклу.

Загалом В'ячеслав Гармаш на сьогоднішній день створив 53 фільми в рамках проекту «У пошуках істини». Понад два на місяць! Всі без виключення стрічки присвячено цікавим історичним постатям і подіям. Всі вони привертають увагу глядача. Та не можна того глядача зневажати настільки, щоби заради сумнівних сенсацій впарювати йому завідоме фуфло. Може, автору бракує знань? Припускаю, адже коло питань, які він намагається висвітлити, надзвичайно широке. В такому разі чому не залучати кваліфікованих консультантів? Чи не варто нарешті трохи пригальмувати й створювати повноцінні правдиві стрічки, а не приголомшувати аудиторію відвертими домислами, що перетворюються на фальсифікат?