Вибори з кожним днем все більше дають про себе знати, і не тільки білбордами з політичною рекламою, кількість яких постійно збільшується, та політичним пожвавленням у телепросторі. У суспільстві зависло очікування чогось, якоїсь невідворотності подій. І дискусія про можливе повернення до якоїсь форми авторитаризму, яка ведеться нині в середовищі експертів, є частиною цього очікування. Ця дискусія не може не торкатися медіаспільноти. Бо, як правило, медіа одними з перших відчувають тиск, якщо він має місце.

Безперечно, з 2004 року в царині свободи слова Україна зробила значний крок вперед. Ми горді з того, що в нас відсутній централізований тиск на медіа, як це має місце в Росії чи Білорусі. Але ми маємо іншу проблему, яка тепер, у період політичного та економічного загострення, стає все очевиднішою. Фактично ця свобода слова забезпечується не стільки завдяки конкуренції ідей та позицій, скільки завдяки конкуренції вітчизняних медіаолігархів і їхній боротьбі за власне бізнес-виживання та політичний вплив в Україні (останні кадрові «зміни» на каналі «Інтер» яскраво це підтверджують). Це така собі спотворена форма плюралізму, яка, безперечно, створює чимало ризиків, як зовнішніх, так і внутрішніх.  

Декілька слів про загрози зовнішні. Нещодавно академік НАН України, директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Микола Жулинський заявив, що сьогодні відбувається «цілеспрямована окупація російськими мас-медіа українського інформаційного та культурного простору». Не буду тут говорити про «окупацію» та про російські медіа, бо це тема окремої розмови. Тим не менше, схожі заяви лунають часто, ми їх чули в період газового конфлікту, а також під час нещодавньої дискусії довкола листа російського президента Медвєдєва. Безперечно, проблема існує. Але хочу звернути увагу на інше: а хто допустив таку ситуацію, хто має вирішувати цю проблему? Бо дуже дивно чути схожі заяви від окремих народних депутатів чи державних чиновників, які мали б самі, в силу своїх функціональних обов'язків, відповідати за питання інформаційної безпеки і вирішувати їх.

Андрій Масальський у статті «Україна інформаційна: євроремонт чи руїна», яку нещодавно опублікувала «Українська правда», також пише, що «занепокоєння викликає асиметрія інформаційних потоків, яка склалась не на користь України». Щоб виправити ситуацію, він пропонує кардинально реорганізувати державну систему управління інформаційною сферою, зокрема створити єдиний регулюючий орган у цій сфері, ну, наприклад, Міністерство гуманітарного розвитку або Міністерство інформації. Дозволю собі подискутувати. По-перше, в Україні за часів президентства Леоніда Кучми вже існувало Міністерство інформації, і його діяльність викликала чимало запитань у журналістської спільноти, оскільки ця структура швидше слугувала для тодішньої влади інструментом тиску (найгучніший скандал був довкола газети «Правда України», яка тоді належала Павлу Лазаренку), а не координуючим органом. У нинішніх умовах навряд чи буде інакше, хіба до проблеми тиску додасться ще проблема корупції. По-друге, жодне міністерство не зможе змусити Ющенка, Тимошенко й парламент (а є підозри, що це стосуватиметься і майбутніх президента й прем'єра) вести скоординовану інформаційну політику як у зовнішніх, так і у внутрішніх питаннях (пригадайте хоча б українсько-російську газову війну).

Окрім того, Андрій Масальський пише, що потрібно «передбачити відповідні бюджетні видатки, призначені для проведення інформаційних кампанії як всередині країни, так і назовні». Він вважає, що «краща оборона - атака» і що «інформаційні агресори України (до яких він відносить РФ, Румунію, ФРН, Італію, Францію та Бельгію) мають достатньо вразливих місць». На його думку, «акцентовані розслідування українських журналістів щодо проявів сепаратизму у республіці Тува чи настроїв окремих етнічних груп у Татарстані швидко переорієнтують акценти російських ЗМІ щодо України з наступальних на оборонні». Виникає питання: а хто може змусити українських журналістів проводити ці розслідування, а медіа - друкувати чи випускати їх в ефір? Чи це робитиметься з-під палки під назвою Міністерство інформації? Не думаю, щоб Андрієві, який свого часу сам проводив багато розслідувань, наприклад, щодо діяльності колишнього київського губернатора Засухи, дуже сподобалося б, якби держава нав'язувала йому певний алгоритм дій. Чи, може, такими «акцентованими розслідуваннями» мають займатися журналісти, які працюють у державних медіа, які ще залишилися? Та чи не краще в такому випадку ставити питання про роздержавлення і про створення суспільного мовлення, яке якраз і повинне «мовити» в інтересах суспільства, а не про нові структури, які у «вмілих» руках перетворюватимуться на репресивні машини?

Вирішення проблем інформаційної безпеки держави - це не завдання журналістів. Не треба перекладати на їхні плечі те, що мають робити державні чиновники, які отримують зарплату з наших податків. У нас є чудовий орган - Рада нацбезпеки й оборони, у компетенцію якої входять і питання інформаційної безпеки. Є, зрештою, СБУ. Є низка контролюючих та координуючих структур. І ще одна ремарка: дуже складно забезпечити інформаційну безпеку (вибачте за тавтологію), якщо вся система безпеки в країні сиплеться.

У Еріха Фромма в його праці «Втеча від свободи» є чудові слова: «Ми наївно вважаємо, що єдине, що нам потрібно робити, - це захищати свободу від тих сил, які їй загрожують ззовні. Ми зовсім забуваємо одну просту істину - проблема свободи - проблема не тільки кількісна, але й якісна».

Отже, перш ніж перейти до проблем зовнішніх, потрібно вирішити проблеми внутрішні, навести лад у власному будинку. Ми станемо стійкішими до зовнішніх впливів, якщо зможемо відновити (чи напрацювати заново) традиції відповідальної свободи. Що це означає? Це означає, що в поважних газетах, наприклад, таких як «Московский комсомолец в Украине» ніколи темою номера з винесенням на першу шпальту не буде промо-тур Юлії Тимошенко «З УкраїноЮ в серці» (№38, 16-22 вересня, 2009), а в новинних журналах обкладинки не продаватимуться майбутнім кандидатам у президенти... Це означає, що матеріали журналістських «розслідувань» оприлюднюватимуться тоді, коли виникає проблема, а не в переддень президентських чи парламентських виборів. Ну, наприклад, я з повагою ставлюся до колег з «Лівого берега», мені подобається, що і як вони роблять, але в мене виникло запитання, чому вони почали друкувати стенограму свідчень Давида Жванії у справі отруєння Ющенка саме тепер, а не півроку тому, коли він давав ці свідчення?

Відповідальна свобода означає і ще дещо, зокрема те, що результатом журналістських розслідувань є реакція правоохоронних органів на порушення, відставки політиків тощо, а не обговорення в одному з ток-шоу і перетворення серйозної проблеми на чергову розвагу. Відповідальна свобода означає, що такі, як Лозинський, сидітимуть у тюрмах, що ніхто не вириватиме в журналістів мікрофони і ніхто їм не трощитиме черепи при виконанні професійних обов'язків.

Колега-журналіст зі Швеції, який нещодавно побував в Україні, охарактеризував ситуацію в нашому медіапросторі двома фразами: «Так у вас же нема медіаринку як такого!», «Усе це схоже на мильну оперу!» (це в контексті ситуації на «Інтері», починаючи зі зміни власника і завершуючи нинішньою зміною топ-менеджменту). Його дуже здивувало, що частина ринку - в тіні, як, зрештою, і частина української економіки, що в нас процвітає джинса, що інвестори серйозно впливають на редакційну політику. Але, напевне, найбільше його здивувало те, що нас самих ці речі вже давно не дивують. Переставши дивуватися абсурдним для цивілізованого світу речам, ми десь загубили ключ до свободи, свободи відповідальної. І тепер, щоб його знайти, потрібно усвідомити: свобода вимірюється не лише кількістю медіа та рівнем конкуренції фінансово-політичних груп, але й якісним наповненням самого поняття свободи.