Прем'єри телевізійних художніх фільмів українського виробництва зазвичай проходять повз активну увагу громадян. Притому що для привертання уваги робиться все, включаючи анонси в пресі та прес-конференції за участю творців стрічок у популярних серед журналістів київських прес-центрах. Але на ранок обивателі, для яких усе це, власне, придумують, знімають та показують, не обговорюють на базарах і в маршрутках прем'єру в стилі: «Ой, кумо, а ви бачили?».

Може, нові українські фільми - для фахових критиків? Але фахові критики, яких в Україні не так уже й багато (хоча трошки більше, ніж критиків літературних, але менше за музичних і арт-критиків), дружно, ніби за попередньою змовою, ігнорують ці кінотвори. Коли журналіст попросить такого критика оцінити фільм, критик покаже красномовний fuck. Мовляв, про Кіру Муратову чи Романа Балаяна я, критик, ще дозволю собі щось сказати, і це «щось» буде благодушним. А оцінювати вторинний, на їхню, критиків, думку, продукт - надто жирно.

Таким чином, чи не найголовнішим показником успіху чи провалу для українського телефільму залишається рейтинг. Високий рейтинг - успіх. Низький - провал. Ви, глядачі й критики, можете не оцінювати й не обговорювати. Вам достатньо ввімкнути телевізор у неділю, 26 квітня, о 22.50 на каналі «Інтер». Та залишитися з ним до і після реклами, яку перебиває фільм виробництва «Інтер медіа продакшн» і «Ялтинської кіностудії» «Випадковий запис».

З точки зору кіновиробництва як бізнесу, це правильна позиція. Розголос і резонанс у подібних випадках - бажаний, але вторинний фактор. Отже, якщо розглядати авантюрний романтичний детектив «Випадковий запис» як складову кінобізнесу, а не кіномистецтва (ваш автор здебільшого тяжіє до першого, хоча переконаний, що ці дві складові сумісні), то слід аналізувати не творчу манеру режисера (у титрах фільму значиться прізвище Бати Недича), а продюсерські пріоритети. І, що головне, динаміку цих пріоритетів.

Перше, що слід відзначити, - поступовий відхід продюсерів від герметичної, абсолютної, стерильної та буржуазної мелодрами, якими виробники українського телекіно годують публіку вже років так із п'ять. У житті сучасного мегаполісу є не лише штучне кохання, а й смерть. Не менш штучна, якщо це смерть, зіграна акторами в фільмі. Але все одно - смерть як привід змоделювати для героїв таку собі подобу екстремальної ситуації. Бо екстрим - це не лише коли вона любить його, а він одружений із безнадійно хворою.

За сюжетом «Випадкового запису», романтичний шукач скарбів Ігор приїхав до Ялти на поклик друга, щоби пірнати з аквалангом і шукати затонулі кораблі. Ігор має дурну звичку все знімати на любительську камеру. Знявши в такий спосіб симпатичну жінку на пляжі, він згодом познайомився з нею, провів у неї ніч, а наступного дня вже разом із Іриною став свідком убивства, та ще й записав його на камеру. Тепер пару переслідують кілери. По ходу втечі Ігор заодно знаходить скарб на морському дні, а Ірина - номер рахунку, на якому сотні мільйонів доларів. Значить, люди нарешті починають закохуватися не в офісах і бутіках, а під час спільного порятунку від смерті.

Отут друга тенденція: смерть і небезпека бути вбитим в історії присутні. Тільки якось усе це не страшно, навіть без напруги. Розважальне кіно не повинно напружувати, це правильно. Проте розважальні фільми Альфреда Хічхока без спецефектів і навіть без карколомних погонь тримають у напрузі шанувальників жанру навіть через більш як півстоліття. Ігор із Іриною втікають, стрибають зі скелі, пірнають, кулі кілерів свистять біля скронь - а їм, як тим зайцям, усе одно. Справді, війна - дурня, бо в історії про випадковий запис головне - маневри.

Ще один пріоритет - соціальний склад головних героїв. Жінка - обов'язково незалежна бізнес-леді, до того ж - утомлене від власного бізнесу хамло. Чоловік - романтик у простеньких джинсах, який сподівається, що бізнес-леді потрібна мушля, витягнута ним для неї з морського дна. Як такому романтику з ботанічним складом характеру вдається врятуватися від найманих убивць, для мене лишається загадкою. Ще більша загадка - чому таких метросексуалів, а не нормальних мужиків, обожнюють хамуваті бізнес-леді. Так само в подібній історії не обійтися без упливового мерзотника-політика, за яким стоять учорашні бандити з манерою спілкування а-ля 1990-ті. Власне, це політика вбили в Криму. Причому вбив його якийсь тюхтій, який так і не довів, що він лише видається тюхтієм (але тут зауваження до кастингу). Хоча навіть із таким набором стандартних персонажів при бажанні можна зробити кіно, яке триматиме в напрузі.

Тепер - про приємне. Продюсери нарешті обрали ідеальне місце дії всіх без винятку українських фільмів - Кримський півострів. Тут, у Криму, кого тільки нема! І, відповідно, можна зняти болюче мовне питання: Крим мовно неоднорідний, і з цим уже змирилися навіть завзяті патріоти. Через те спокійніше поставляться до російської мови героїв українського кіно в Криму, ніж у Києві чи Львові. А значить, однією проблемою менше.

Вирішення проблеми місця дії потягло за собою початок вирішення багатьох інших проблемок. Тепер міліціонери в Ялті цілком можуть носити шеврони з українською міліцейською символікою, а не форму російських міліціонерів. Російські глядачі, яким «Випадковий запис» теж покажуть, сприймуть це нормально. Так само, як україномовні вказівники на кримських дорогах. А ось і прорив: у літаках та готелях герої фільму дивляться не якесь там ОРТ - всюди йдуть новини телеканалу «Інтер» із автентичними ведучими. Нарешті, українська співачка Альона Вінницька зіграла в стрічці українську співачку, причому роль ця дуже чесна: Вінницька грає популярну виконавицю, котра радісно виступає на корпоративній вечірці для відомого політика.

Навіть поверховий огляд приводить до висновків: продюсери в Україні хочуть щось змінювати в дрібницях, не змінюючи глобального - концепції. Історії, в яких, попри наявність чітко прописаного сюжету й нормальних живих діалогів, нічого не відбувається, може й цікаво втілювати в кіно. Ось тільки уважно, не відриваючись, дивитися, матюкати рекламу, яка заважає перегляду, а потім ще й жваво обговорювати такі історії поки що не виходить.