«Одно сплошное телевидение». Кінець епохи?

4 Лютого 2009

17388

Критика

Статті

4 Лютого 2009

17:48

«Одно сплошное телевидение». Кінець епохи?

Оксана Безрутченко

17388

«Одно сплошное телевидение». Кінець епохи?

Я бачила дивний сон. Довжелезний подіум, навколо якого скупчилися фотографи. В перших рядах – ошатні дами та знані політики. Грає музика, подіум освітлюється, і на ньому замість моделей з’являються величезні літери – А, Б, В. Вони перебирають стрункими ніжками та стають у невимушені пози. Їх змінюють наступні – Г, Ґ та Д. Публіка затамувала подих. Ось і Х та У – бачу, як ніяково їм бути поруч. Показ завершується. Всі літери вишикувалися в рядочок та плескають у долоні. На подіумі з’являються Кирило і Мефодій, вклоняються глядачам і цілують руки найгарнішим представникам своєї абетки. Публіка в захваті. Спалахи фотоапаратів…

Мій сон перериває брязкіт ложки по залізній спинці лікарняного ліжка. Моя сусідка по палаті в такий спосіб викликає нянечку. Отямлююся і пригадую – я зламала ногу, я в лікарні і вчора мені зробили операцію. І той дурнуватий сон – банальний відхідняк після анестезії.

В палаті разом зі мною п’ятеро жінок. Кінець січня видався слизьким, і в медиків почалися справжні жнива – люди лежать навіть у коридорах. Я вже багато з ким знайома. Знаю, як кого звати і хто де працює. Але мовчу, що моя робота пов’язана з телебаченням. Бо знаю цей прикол – варто сказати, як почнуться запитання. Тисячі запитань. «A что ты хочешь? Это – волшебная сила ящика», – так кілька років тому коментував інтерес народу до телебачення мій хороший друг, режисер Артем Литвиненко. Тому й мовчу. Я ще надто слабка, щоб багато говорити.

Минають дні, і я ловлю себе на думці, що всі навколо ще жодного разу не згадали про телебачення. Говорять про що завгодно – про болячки (ну, це свята тема для лікарні), витівки нашого мера, кризу та курс долара. А про чарівний ящик – мовчать, наче змовилися! Невже вони зовсім його не дивляться? Ні, такого не може бути, – думаю я і вирішую підштовхнути моїх нових знайомих до обговорення телевізійних новин. А саме – кладу на видному місці яскравий журнал світської хроніки. Там крупним планом усі обличчя з «ящика». Одна з тітоньок помічає голомозий череп Жені Кошового і починає розмову про «Вечірній квартал». Подіяло!

«Квартал» моїм новим колежанкам подобається: «Хлопці – молодці, політиків пісочать, гарних співаків запрошують». Далі – більше. Марія Григорівна скаржиться, що через поламану руку пропустила показ концерту Таїсії Повалій. А тьотя Ліда починає пригадувати якісь цікавинки, які бачила в документальних фільмах на СТБ та супутниковому «Первому каналу».

Я задоволено потираю руки. Отже: «Квартал», концерти, документалки. Не зупиняйтеся, любі дами! Але моя радість передчасна. Здається, тітоньки вирішують, що десятихвилинної розмови про телебачення на сьогодні – більш ніж достатньо. Зітхаю. Замислююся – невже за останні пару років я та мої колеги не спромоглися зробити якогось телевізійного продукту, про який можна говорити довше?

Ще кілька днів я не полишаю ідеї моніторингу. Я вже можу пересуватися на милицях, та й лікарі наказали не залежуватися. Тупцяю коридором та зазираю в палати. Маленький телевізор є в одній із п’яти. Та й там навколо нього не помічається ніякого пожвавлення – одна жіночка дивиться серіал на «Інтері», всі інші сплять або читають, не звертаючи уваги та магічний ящик. Стоп, щось не зростається! Вони ж можуть зараз утворити щось на кшталт Катрусиного кінозалу! Вони мають усі дивитися телевізор, а потім обговорювати побачене! Вони повинні… Упс… Нічого вони нам не винні…

Добре, а що скажуть лікарі? На мій подив, теж нічого. Всі мої спроби поговорити про серіал «Доктор Хаус» чи на перев’язці почати розмову словами: «Колись у нас на програмі був випадок…» наражаються на непробивну байдужість до телебачення. І це при тому, що хірурги до цього не лише цікавилися моїм самопочуттям, але й запитували, які новини я вичитала в газетах або що це за книжка – Генрі Лайон Олді? Це назва чи письменник такий? Один лише анестезіолог, спостерігаючи за мною та моїм чоловіком, який прийшов мене відвідувати, видав: «Ну ви просто Леся і Рома!».

Якось сусідки почули мою телефонну розмову з колегами. «Оксано, ти що – на телебаченні працюєш?» – «Так» (ну, зараз почнеться!) – «А-а-а»… Все…

Я пригадувала мішки листів, що надходили нам на «Сніданок з “1+1”» 10 років тому. Я згадала, як 2004-го всі мешканці невеликого райцентру допомагали мені шукати вчительку, яка вийшла заміж за свого учня – тому що був пароль: «Вітаю, мене звати Оксана, я редактор програми “Хочу і буду”, що веде Ольга Герасим’юк». Куди воно все поділося? І чому?

Останні дні в лікарні мало змінили загальну картину. Сусідки по палаті згадали ведучу Олену Фроляк – сказали, в неї гарна українська мова. Пригадали ще кілька документалок. Посварилися на програми, де просять вгадати зашифроване слово і негайно зателефонувати. Дійшли висновку, що на телебаченні всі брешуть – ось, показали таке, розповіли таке, а потім у газетах написали, що все це – неправда. До речі, газетярі нас, телевізійників, суттєво обігнали. Хоча б за результатами мого маленького моніторингу. Мої жіночки набагато частіше розповідали де і що вони вичитали, аніж де і що побачили. Може, саме до того мені й наснилися ті літери вкупі з Кирилом та Мефодієм, – думала я, відключаючись після чергової дози знеболювального.

Тепер я вдома. Вчора мене привозили до лікарні на перев’язку. І я зайшла до рідної палати привітатися зі своїми жіночками. Моє місце зайняла нова пацієнтка. Коли я вирушила до перев’язочної, то почула: «Та це ж та Оксанка, ми розповідали, та, що три кістки в нозі зламала». М-да… «Та, що з телебачення» – вже не спрацьовує.

Ще в лікарні мене мучили два запитання. Перше – чому телебачення стало нецікавим для людей? І друге – чому всі відвідувачі, наче змовилися, несуть хворим тонни цитрусових? Може, тому, що ту саму мандаринку можна купити швидко і так само швидко її здихатися, вручивши другові з поламаною кінцівкою? Може, тому, що ні в кого немає часу, натхнення і бажання викластися хоч на міліметр та зварити курячий бульйон або посмажити рибу? А може, це і є відповідь не лише на друге, але й на перше запитання?

P.S. Ця замальовка жодним чином не претендує на серйозне дослідження чи глобальний моніторинг.

Оксана Безрутченко, редактор, ПП «Перша редакція»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.

Долучитись

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена

, для «Детектор медіа»

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

17388

Теги:

життя журналістів

критика телебачення

У ЗСУ створили підрозділ із захисту культурної спадщини

1 год. тому

Борис Бахтєєв

для «Детектора медіа»

Нацвідбір — це ще одне талант-шоу?

Більше за темою

19.12.2024 09:00

Небезпечні повороти на зборах ОСББ

15.12.2024 10:00

«Шлях» українського самурая

11.12.2024 11:09

Плюси і мінуси шоу «Холостяк»

11.12.2024 09:00

«Прикордонники» — героїчна сучасна казка

28.11.2024 09:00

Токшоу «Трансформація»: про зміни, несправедливість і майбутнє України