Коротко анонсуючи появу в українському прокаті свіжого фільму Романа Балаяна «Райські птахи», Гліб Гусєв нагадав: це вже не той Балаян, якого любили і шанували інтелігентні люди двадцять років тому. А значить, на його прихильників чекає розчарування. Старих шанувальників утратить, нових не набуде.

 

У зв’язку з цим доречно згадати, що попередній фільм Романа Балаяна, «Ніч світла», котрий вийшов 2004 року, взагалі не мав, здається, прокату. Можливо, його показували десь на фестивалях. Якщо чесно, я не стежив за долею цієї стрічки, тому подякував каналові «Інтер» за можливість подивитися це кіно в неділю 18 січня о 22.40. Не кожен іменитий режисер – а Роман Гургенович таким є, – готовий взятися за екранізацію оповідання сучасного українського письменника. Не «попсовика», але й не «герметика»: Олександр Жовна, чиє оповідання «Експеримент» лягло в основу згаданої стрічки, пише добротну соціально-психологічну прозу в традиційному стилі. І за мотивами його творів сьогодні в Україні знято вже чотири (!) фільми. Причому найновіший із них, «Маленьке життя», сам письменник і зняв, як режисер. Представивши результат своєї праці в програмі «Молодості-2008».

 

До речі, недільного вечора, про який ідеться, взагалі сталася, як на мене, цікава, хоча й непомітна невтаємниченим подія. Фільм «Ніч світла» розпочався відразу по завершенню чотирисерійного телефільму «Почати з початку. Марта» – мелодрами, яку російський режисер Ігор Копилов зняв за оригінальним сценарієм ще однієї сучасної української письменниці – Ірен Роздобудько. Отже, 18 січня на «Інтері» відбулася своєрідна репрезентація актуальної української літератури в особах авторів, твори яких мали, мають і, очевидно, матимуть кінематографічне майбутнє. Між іншим, даючи свого часу інтерв’ю російській пресі, Роман Балаян назвав «Ніч світлу» саме мелодрамою. Вийшов такий собі мелодраматичний телевечір напередодні Водохрещі…

 

Хочеться естетам і снобам чи ні, але сучасне кіно все ж таки не може існувати в інформаційному просторі як «просто кіно». Воно повинно поділятися на жанри хоча б умовно, для анотації в телепрограмах, на коробочках із DVD, в інтернеті. Навіть авторські роботи, до яких належить артхаус, теж сьогодні «таврують» жанрами прокатники, чим, як я знаю, дуже дратують митців. І, отримавши на виході кіно в жанрі «мелодрама», Балаян зробив, як на мене, помилку.

 

У згаданих уже інтерв’ю режисер наголошував: він знімав зовсім не те і не про те, що і про що писав Олександр Жовна. З досвіду знаю: так у переважній більшості випадків поводяться з екранізаціями. Значній частині авторів такий підхід не подобається. Для чого далеко ходити – подібні закиди Кен Кізі робив Мілошу Форману, коли побачив екранізацію свого «Польоту над гніздом зозулі». Час показав: ані роман, ані фільм не заважають один одному.

 

Ваш автор до таких ображених не належить. Я знаю, що від прокрустового ложа жанру нікуди не дітися. Ось тільки проза Жовни класна, але жанрова. Сценарій фільму написав професіонал вищої проби – Рустам Ібрагімбеков. Знімав теж метр, який подає себе як творець авторського кіно. Актори – беззаперечні зірки кількох поколінь: Ірина Купченко та Володимир Гостюхін від старших, Олексій Панін та Андрій Кузічев – медійні молоді актори. От тільки тема, як би це сказати… Словом, плакати і без любовних перипетій є від чого.

 

Люди з обмеженими можливостями, їхні проблеми, проблеми тих, хто працює з ними, проблеми тих, хто використовує інвалідів у своїх інтересах – погодьтеся, це сьогодні публіцистика. Яка для нашого телебачення стала чи не найбільш форматною і регулярно, щотижня, з’являється у вигляді сюжетів у новинах та проектах на кшталт «За вікнами», «Агенти впливу» тощо. Вимагаючи від журналістики, зокрема телевізійної, гостроти, проблемності та соціальності, станом на сьогоднішній день глядачі отримали соціалки, незручної правди та інших так званих розслідувань стільки, що вже вимагають від журналістів, навпаки, звести греблю, перестати показувати інтимне життя сліпої з безногим заради рейтингів, повернути хоч частину позитиву.

 

Проза Олександра Жовни, як проза кожного зрілого письменника, інтимна. Книжку не читаєш уголос у громадському транспорті. Тоді як художнє кіно, подобається це комусь чи ні, все ж таки не призначене для приватного перегляду. Воно і зароджувалося як видовище. Зокрема, «Польоти уві сні та наяву» Балаяна – видовище для інтелігенції, яка болісно переживала кризу середнього віку і хотіла, щоби про це хтось сказав. Отже, «Ніч світла» – теж видовище для цільової аудиторії. Для тих, хто любить «кіно не для всіх». Таким чином, інтимні реалії з життя інтернату для сліпоглухонімих перетворилися на епізоди, написані сценаристом, зняті режисером і зіграні акторами. Все це побачила багатомільйонна аудиторія. Мелодрама, дійовими особами якої стали нещасні люди, – жанр масової культури.

 

Значить, людина з обмеженими можливостями перетвориться на елемент масової культури. Готові ми до такого стану речей, до такого видовища?

 

За сюжетом, цинічна практикантка Ліка досліджує ображених Богом та природою підлітків. Вона намагається пояснити сліпому Сашкові та Олі, котра не бачить, не чує і не говорить, чим чоловік відрізняється від жінки, які інстинкти притаманні протилежним статям, і взагалі демонструє повну відсутність комплексів у взаєминах із зовнішнім світом та людьми. Цим Ліка вносить розлад у душу молодого талановитого вихователя Олексія. Він готовий звільнитися з інтернату і поїхати за самкою в столицю (звісно, Москву), проте нещасний хлопчик Вітя, якому треба допомогти, змінює всі плани цинічної практикантки. Обираючи між нею та почуттям обов’язку, Олексій надає перевагу останньому – він потрібен хворим дітям.

 

З цієї простої, зворушливої і в чомусь повчальної історії важко зробити мелодраму. Проте Балаян спробував. І йому вдалося: клубок кохань, інтриг та нелюбовей перетягує на себе основну інтригу, а значить – і проблематику стрічки. Замість теми відповідальності за свої вчинки й за тих, кого приручили, маємо звичне «він любить її, вона любить іншого», і в цю нехитру схему вписується і практикантка-розлучниця, і присмак родинної таємниці: виявляється, сліпий Сашко – рідний син завідувачки…

 

Напочатку було заявлено: позбавлені природою можливості бачити, чути і говорити люди натомість мають інші здібності, в них теж є багатий внутрішній світ. Але «Ніч світла», попри мої сподівання, – не історія про цей самий світ. Люди з обмеженими можливостями тут все ж таки більше фон, аніж головні герої. І чи треба в художньому кіно, саме кіно, вибудовувати мелодраматичну історію на такому фоні?

 

Мені можуть сказати: це кіно про життя. На це відповім цитатою із Сергія Довлатова. В одному з його оповідань є персонаж, професійний військовий, майор, який дає вказівки всім, хто хоче знімати художнє кіно на гострі теми: «Фильмов жизненных нету… Казалось бы, сколько проблем… Я вам расскажу один факт. Выносила одна жиличка мусор. Появился неизвестный грабитель. Ведро отобрал и привет! Почему кино такие факты игнорирует?». Справді, з-поміж інших митців режисер художнього кіно – в найбільш невигідному становищі. Від режисера вимагають правди життя. А він, у свою чергу, надто буквально цю вимогу розуміє. І помиляється: для того щоби висловити громадську позицію, є значно дешевші способи, ніж знімати кіно. Наприклад, можна дати інтерв’ю чи написати гостру полемічну статтю.

 

Але якщо вже незручна тема і кладеться в основу художнього фільму, спроба схрестити її з мелодрамою чи іншим популярним жанром буде помилкою. Адже існує багато тем, які, може, і має право піднімати в своїх текстах талановитий письменник чи журналіст, заточений на соціальні проблеми. Проте для більшості цих тем екранізація у форматі художнього фільму, на мою думку, навряд чи підходить.