«Діагноз» увійшов до короткого списку Берлінале, який складається з 28 картин, відібраних з усього світу. З них 11 картин, у тому числі й «Діагноз», офіційно номіновані на головні нагороди фестивалю - «Золотого» і «Срібного ведмедів». Про кіно, Берлінале, кіноіндустрію та життя режисера кореспондент ВЗ спілкувалася з молодим кіномитцем Мирославом Слабошпицьким.

- Це реалістична соціально критична історія, яка торкається багатьох болісних точок сьогодення – підліткова наркоманія, безпритульність, насильство, які, на жаль, не є відрефлектованими у сучасному українському кіно, – розповідав Мирослав Слабошпицький ВЗ. – Наше кіно й досі розвивається за тим же трендом, за яким розвивалося від часів Брежнєва – за трендом сервільності і шароварщини. «Діагноз» – маленька трагедія з теренів Східної Європи про трьох представників брутального світу вуличної молоді - із неблагополучних районів української столиці, - бродяг-наркоманів, що створили дивний трикутник.

Знімали упродовж чотирьох днів влітку у Києві, на 35-міліметрову плівку. Звук писали у системі Dolby digital, що додавало клопоту з купівлею ліцензії у Лондоні. Монтаж завершили лише у грудні. Бюджет картини мінімальний – близько 30 тисяч доларів. Дійовими особами стали Карина Бєлова, Максим Кущов, Олександр Семишкур, Володимир Губерначук. Для них ці ролі були дебютними, адже вони ще навчаються, хто у театральному інституті, хто у театральній школі. Їхня перевага у тому, що вони – студенти і ще не встигли набрати найгірших штампів, яких можуть навчити в нашому театральному інституті…

Що ж до шансів на перемогу, то оцінюю їх реалістично - 1:11. За часів незалежної України тих, хто брав участь у Берлінале в конкурсі чи паралельних програмах, набереться зо сім - Кіра Муратова, Степан Коваль, Олександр Шапіро, Сашко Каптан, Тарас Томенко. Поза конкурсом був Юрій Іллєнко із «Молитвою за гетьмана Мазепу». З них лише двоє привезли Україні «Срібних ведмедів» - Кіра Муратова зі стрічкою «Астенічний синдром» у 1993 році та Степан Коваль за мультиплікаційну роботу «Йшов трамвай №9» у 2003 році.

- У 2006 році ви дебютували на фестивалі «Молодість» із короткометражкою «Жах», яка одразу наробила галасу…

- «Жах» у російському і англійському прокаті називався «Інцидентом». Цей фільм об’їздив близько 30 фестивалів у 17 країнах Європи плюс Парагвай. «Діагноз» – короткометражка, яку я знімав, вірний переконанню, що кіно мусить відрефлектовувати важливі для суспільства речі. Бо виходить, якщо ми нині зніматимемо про гетьманів, то про сьогодення зніматимуть через 300 років. Це ж дико. Кіно тим і прекрасне, що може фотографувати час. Якщо порівнювати роботу над «Жахом» і «Діагнозом», то в останньому немає сцен брутального сексу, на відміну від моєї дебютної стрічки. Він більш стриманий, холоднокровний. Тут немає експресії назовні.

- Чому обрали саме короткометражний жанр?

- У мене сьогодні немає жодного шансу знімати в Україні «повний метр», оскільки у нас є естетичні суперечності з людьми, які відповідають за державну підтримку кіно. Ці протиріччя почалися ще у 1999 році і тягнуться до сьогодні.

- Одного разу ви поїхали з України...

- Це був 2002 рік. У Києві я не знайшов роботи для кінематографіста, окрім телебачення, на якому працювати зовсім не хотілося. На той час я вже два роки був одружений з петербуржкою, з якою ми жили у Києві до часу, коли у мене виникла конфліктна ситуація, про яку згадувати зовсім не хочу. (Десь з 2000 року я фактично дістав заборону на професійну діяльність від тодішнього керівника Держкіно Ганни Чміль...).

 

Тоді я поїхав працювати до Санкт-Петербурга асистентом, другим режисером на Ленфільмі, де знімали купу серіалів. І вважаю, що не втратив цей час, адже це колосальний досвід. Знімали і «Ментів», і «Злочин і кару», і «Фаворського». Серіал – маленька повнометражка, яка знімається за сім днів. Попри те, що багато режисерів кажуть, що справжній митець не повинен знімати серіалів, бо від цього можна деградувати, серіали вчать діяти в заданих обставинах – обмеженому бюджеті, часі... Михалков часто повторює своїм студентам, що режисура – постійний вихід із положення.

- Як вас затягло в кіно? Творча атмосфера у сім’ї сприяла?

- У мене немає розумної відповіді на це запитання. Колись я собі вирішив, що буде так. Чому? – Не знаю. Батько ж письменник... Звідкись воно взялося. Єдине, що пам’ятаю, у мене була улюблена розвага: коли я приходив зі школи і батьків не було вдома, а я мав кілька копійок у кишені, їхав у кінотеатр «Київ» і годинами дивився фільми... Деякі навіть по 20-30 разів. Це була просто манія.

- «Пролетіли»... Але ж ви знаєте, як відбувається уся ця процедура? У будь-якій країні, яка існує на мапі, створюється Оскарівський комітет і висилає якийсь фільм на «Оскар». Американська академія, до якої надходять таким чином близько 60-70 картин, обирає, кого номінувати. Чому у список номінантів не потрапила «Русалка», незважаючи на певні режисерські огріхи в картині, – я не маю пояснення. Адже вона вже має кілька нагород на престижних кінофестивалях. Мені незручно, але я ще не бачив «Ілюзії страху». Знаю, що стрічку знімав Сашко Кирієнко.


Довідка ВЗ

Мирослав Слабошпицький, син відомого українського літературного критика та письменника Михайла Слабошпицького, народився у Києві у 1974 році. Дитинство провів у Львові. Тут жили його бабуся та дідусь.

 

Закінчив КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого за фахом «Режисер кіно і телебачення». Працював репортером кримінальної хроніки. На початку 1990-х працював на Кіностудії ім. О. Довженка, згодом - на Санкт-Петербурзькій кіностудії «Ленфільм».

 

У 2000 році був віце-президентом Асоціації молодих кінематографістів України. Писав сценарії для кіно і ТБ. Один із них — «Чорнобильський робінзон» — у 2000 році став лауреатом Всеукраїнського конкурсу сценаріїв «Коронація слова». Дебютував молодий кінорежисер у 2006 році на кінофестивалі «Молодість» із короткометражним фільмом «Жах» (The Incident). Одружений. Живе у Санкт-Петербурзі.

Фото: Андрія «Віллі» Усова