В одній із передноворічних програм «Знак якості» («Інтер») Костянтин Грубич досліджував хлопавки, а точніше – продукцію трьох виробників цієї смердючої радості: двох вітчизняних і одного китайського. Випробування зразків продукції закінчилося прикрою констатацією: наші пасуть задніх. Більшість громадян, залучених до польових досліджень, визнали найкращою саме китайську продукцію. Нічого дивного, резюмував Грубич, мовляв, Китай – батьківщина пороху, тож і рецепти виготовлення хлопавок у них досконаліші, ніж в Івано-Франківській області.

 

Тест хлопавок на «Інтері» кілька днів поспіль спливав у моїй пам’яті. Таке трапляється, коли щось проґавив, провтикав і совість не дозволяє позбутися спогаду, змушує пам’ять перебирати всі свої вузлики.

 

Що це було – я зрозумів тільки в новорічну ніч. По-перше, завдяки запасу хлопавок, придбаних ще до перегляду спеціального випуску «Знаку якості», а тому – без урахування безцінних порад Кості Грубича. По-друге, завдяки святковому телевізійному ефіру: тепер я точно знаю, що кращої метафори, ніж хлопавка вітчизняного виробника, для нього не знайти.

 

Вузлик у пам’яті розплутався миттєво: коли протягом перших хвилин Нового року весь арсенал галімої піротехніки було святково винищено, різниця між нашою забавою та програмою «Знак якості» була занадто помітна. Справа в тому, що всі учасники телевізійного тестування, які невтомно салютували перед камерою (а кожен, за умовами цікавого досліду, мав шарахнути мінімум три різні хлопавки), залишилися такими ж веселими і задоволеними після експерименту, як і до нього. Чого не можна було сказати про нас: якихось п’ятнадцяти хлопавок (на щастя, кожна четверта не спрацювала) вистачило, щоби кімнату затягнуло густим ядучим димом. Тож Новий рік у нас почався з провітрювання квартири. Зрештою, як і багато попередніх років. Хоча хлопавки щоразу були різні.

 

Ось у чому справа. Ось чому той «Знак якості» муляв свідомість якимсь важливим і нез’ясованим запитанням. Сморід. Куди вони поділи сморід? Чому не задихалися і не кашляли в кадрі, не вимагали відчинити всі вікна? Чому в них не вилазили очі? Навіть якщо повірити у бездоганність новітніх китайських технологій, наш рідний червоний фосфор також брав участь у тестуванні – ця чаша не могла проминути героїв шоу.

 

Телебачення – такий різновид халтурної магії, який легко розвінчати в усіх проявах, крім одного: ці фокуси дозволяють уникнути зайвого смороду без зайвих зусиль. І це стосується однаковою мірою що новин, що розважальних проектів. Навіть якщо постійно фігачити у надмірній кількості хлопавки, вироблені в Івано-Франківській області. Тільки такого кшталту магія і може втримати людей біля телеекрану в ніч з 31 грудня на 1 січня.

 

Новорічний ефір – це завжди боротьба зі смородом і безліч засобів, покликаних дезодорувати святковий простір кожної оселі. У кадрі мають залишатися тільки бездоганні посмішки, невимовно щасливі очі, келихи з шампанським, і всі ці відпрацьовані цок-дзень-дзелень, і конфетті на голову, одна-дві репризи, ги-ги-ги, концертний номер, і знову цок-дзень-дзелень, ги-ги-ги, конфетті на голову, погляди крізь келихи, щастя вам, удачі в Новому році, келихи в очах, цок-дзень-дзелень, знак оклику, ги-ги-ги, концертний номер – нанотехнології «голубих вогників» ніхто й досі не наважується поставити під сумнів. Поки живі Філіп Кіркоров і Лайма Вайкулє, поки дух Петросяна запліднює голови артистів «95-го кварталу» чи ще якогось «Комеді клабу», поки масове очікування змін на краще тягнутиме на себе латану-перелатану ковдру «добрих старих часів». Магія полягає в тому, що в новорічну ніч весь цей коктейль не викликає жодного роздратування навіть у людей, які протягом решти 363 днів ненавидять усе це мистецтво та гумор оптом і вроздріб.

 

Цього разу більшість каналів не лише зекономили кошти, але й заощадили навіть на звичних дезодорантах, – магія пішла у відпустку за власний рахунок.

 

Якщо протягом багатьох попередніх років телевізор боровся за гангстерську роль викрадача новорічного свята, узурпатора святкового настрою, чогось не менш всенародного, ніж вибори, і не менш урочистого, ніж перемога на виборах, то телесупровід суспільного проникнення у 2009 рік вирізнявся партизанськими настроями, виставкою трофейної зброї, повторами і відмазками. Президент виступив – от і все шоу, от і вся магія. Далі можна фігачити хлопавки вітчизняного виробника, пригадавши «старі добрі часи» й чуття єдиної родини. Відтак Перший канал зарядив фільм «Обикновєнноє чудо» (глибокий символізм такого контрпрограмування мені й досі ніяк не вдається осмислити), канал «Київ» ощасливив прямою трансляцією з Майдану, де протягом години самотньо мерзла «Друга ріка», на «1+1» гріли ефір ритмами диско, а ще на якомусь каналі (від пережитого подиву та замилування його логотип миттєво розчинився у моїй підсвідомості) мироточив сольним концертом Іво Бобул. І тільки «Інтер» відчайдушно боровся за збереження новорічної магії ритуальним шоу під назвою «Однокласники»: цок-дзень-дзелень, конфетті на голову, з новим щастям, концертний номер, Лайма Вайкулє, одна-дві репризи, ги-ги-ги, щасти в Новому році, цок-дзень-дзелень, конфетті на голову, – це була та іще катапульта у світле минуле.

 

Я ось на чому хочу акцентувати: весь цей крах новорічного телеконтенту у кількісно-якісному вимірі навряд чи породить тенденцію, яка сприятиме розлученню народної парадигми «святкування Нового року» і телебачення, а тому ніяких висновків із цієї «зупинки на вимогу» робити не варто. Мене більше цікавить все ж таки сморід і магія, – лише на Новий рік їхнє зіткнення зазвичай закінчується перемогою барвистих картонних ящиків із подвійним дном. Одноманітний і достатньо рівномірний потік «реального життя», яке традиційно лізе в кадр своїм зворотнім боком, завжди призупинявся на порозі Нового року – нехай ненадовго, на кілька годин чи на півдоби, – наче гоголівська відьма перед намальованим Хомою колом, яка сварилася пальцем, та переступити його не могла. Втім, якщо пригадуєте, недовго тривала ця лафа для філозофа. Все ж таки Вій, як і щоденні новини, працює в іншому форматі, який не має нічого спільного з казками про всепереможне добро. Але й на його лінії трапляються обриви та шум у каналі зв’язку – і ось це тимчасове магічне явище, а не самі по собі нові концерти-мюзикли імені Кіркорова-Петросяна, – люди звикли вважати своїм Новим роком. І вважатимуть, доки в їхній свідомості житиме телебачення смороду і магії.