Черговий фільм від студії «07 продакшн» «ОБХСС. Безжальне правосуддя» (автор Ілларіон Павлюк,  режисер Софія Чемерис, «Інтер», 11 грудня, 22.30) вийшов доволі пізнавальним. Проте  пізнавальне значення цієї стрічки в повній мірі оцінять не тільки насамперед, а й лише ті, хто у зрілому віці дивився радянські детективні фільми, передусім – багатосерійні телевізійні художні. У них, на відміну від недоступних нам імпортних аналогів, правоохоронці шукали не вбивць, звичайних та серійних, а проклятих розкрадачів соціалістичної власності.

 

Із ними на телеекранах і в книжках успішно боролися працівники ОБХСС. Ті, кому зараз ще немає тридцяти, навряд чи уявляють, що ця абревіатура значила для кожного радянського громадянина.

 

За моїми спостереженнями теоретика і практика детективного жанру, це ОБХСС («отдел борьбы с хищением социалистической собственности», українською абревіатура не перекладалася і не використовувалася, як слушно зазначено на початку фільму) винен у тому, що радянські детективи з сухим рахунком програвали іноземним. В основі кожного детективу, за законами жанру, писаними і неписаними, мусить лежати тяжкий злочин. Тяжчого за вбивство людини, на мою думку, нічого немає. Але у країні під назвою СРСР до розстрілу засуджували не лише за умисне вбивство людини за обтяжуючих обставин, а й за розкрадання соціалістичної власності в особливо крупних розмірах.

 

Отже, крадіжка в держави вважалася чимось страшнішим, ніж навіть злочинні дії, вчинені проти особистості.

 

Причому – і це теж реальність! – вбивали у тій країні таки значно рідше, ніж крали. Хоча тепер завдяки каналу СТБ, який транслює російський документальний цикл «Слідство вели… з Леонідом Каневським», прихильники кримінальної документалки знають: у Радянському Союзі не лише злісно недовкладали повидло в булочки, від чого потерпали мільйони споживачів, а й скоювали та, відповідно, розслідували інші злочини, серед яких - обов’язкові для детективу, документального чи вигаданого, резонансні вбивства. Проте весь фокус полягав у тому, що саме вбивства в часи, про які йдеться у фільмі Павлюка-Чемерис, максимально замовчували і приховували від преси.

 

Натомість про викриття чергового підпільного мільйонера, який крав у наших батьків і дідів, недоливши у спеціально зроблений на заводі гранчак десять грамів алкоголю, чи кроїв джинси «під фірму» із зекономленої на рідній швацькій фабриці сировини, правоохоронці рапортували громадськості регулярно.

 

Але цих рапортів люди не слухали. А якщо і слухали, то не звертали на них увагу. Бо за кожним недоливом, недовкладенням, за кожною парою пошитих лівим способом джинсів, словом, за всім, що породжують усушка, утруска, угар, витік та інші подібні природні явища, стоять математика, економіка, словом – точні науки. З якими в нас реально дружить дуже малий відсоток населення. І, значить, лише одиниці докладно можуть пояснити злочинну схему. Та й пояснення вийде нудним і нецікавим, справді чимось схожим на урок математики в середній школі. Тим більше, що таке докладне пояснення схем крадіжок, які набули тотального характеру і ввійшли в наше життя, навряд чи потрібне.

 

Хоча б тому, що нашим людям, у цьому випадку – глядачам, не треба так докладно описувати кожну схему, аби довести і підтвердити те, в чому ми і так переконані вже ось скоро сто років: всі кругом крадуть.  А ті, хто не краде, або купують крадене, або отримують від тих, хто краде, частку вкраденого у білому конверті, аби закривати очі на крадіжки. Від отриманої частки вони так само передають частку «нагору». Все це називається корупцією. І це не перемогти.

 

Розкрадання державної власності – злочин, який може вразити своїми масштабами, проте – не своєю видовищністю. І злочини, і їхнє розкриття, незалежно від масштабів, відбуваються досить буденно, нудно, нецікаво для сторонньої людини, не обтяженої знаннями зі сфери точних наук. Кажу це до того, що, розповідаючи про такі злочини, навіть вигадати для цікавості якусь карколомну інтригу, придумати погоню, бійку чи інше зрозуміле дійство неможливо. Що вже говорити про спробу відтворити події за участю професійних і непрофесійних акторів, як це зробили для картинки творці «Безжального правосуддя».

 

Взагалі, розповідь про крадіжки в особливо крупних розмірах, у яких звинуватили в 1975 році директора київського ресторану «Столичний» Лідію Йолкіну на прізвисько Шахиня та керівництво українського «Автоматторгу» в 1982-му не вражає на фоні аналогічних історій про зловживання та маєтки яких-небудь панів Бакая чи Засухи або інших сучасних бонз значно меншого калібру. А інформація про готівку, вилучену в скромних «хрущовках» радянських нащадків товариша Корейка, ніщо в порівнянні з одіозними мільйонами баксів у коробках з-під ксероксів.

 

При тому, що теми для своїх документальних стрічок митці з «07 продакшн» обирають, як на мене, досить безсистемно, все ж таки більшість їхніх фільмів – це екскурс у не таку вже далеку українську радянську історію. Мушу визнати: тема у вітчизняному інформаційному просторі абсолютно вдячна і не затягана. Слухати про київський Центральний гастроном (який зараз або взагалі ліквідовано, або просто зачинено), клондайк київського ресторану «Столичний» чи ельдорадо «Автоматторгу», керівництво якого цілком логічно розсудило, що - цитата з фільму - «ніхто не буде скаржитися на автомат за недостатньо солодку воду в ньому», цікавіше, аніж вкотре перетрушувати справу московських магазинів «Океан» та «Єлисеєвський». Проте, дивлячись цю стрічку, особисто я мимоволі ловив себе на думці, що мені шкода і Шахиню, Леоніда Шипука, який у справі «Автоматторгу» потрапив «під роздачу» і відсидів фактично ні за що, і тих чиновників (включно з секретарем Подільського райкому партії), які наклали на себе руки.

 

Словом, мені шкода тих, хто, за твердженням працівників ОБХСС, крав у мене, радянського підлітка, який кидав три копійки в автомат із водою, моєї мами, яка купувала напівфабрикати у відділах кулінарії, та мого батька, який після роботи йшов у чайну перехилити законні сто грамів. Там не доливали, там не довкладали, там обраховували. Але – і це звучить у фільмі Павлюка-Чемерис! – реально споживачі, у кожного з яких украли кілька грамів чи кілька крапель, не страждали. Страждала державна скарбниця, яку і без того обкрадали всі підряд. Таким чином, помилкою буде вважати, що зловживання, виявлені ОБХСС, якимось чином зачепили кишені рядових споживачів.

 

Ну, а якщо злочин скоєний не проти нас із вами, якщо ми від дій кожного окремо взятого Корейка не страждаємо фізично чи хоча б морально, то цей злочин і взагалі – вся ця історія стає нам нецікавою.

 

Тому – і зверніть на це увагу! – в «барбосових» новинах майже ніколи не говориться про успіхи чи недогляди тих, хто бореться сьогодні з економічною злочинністю, тобто – вчорашніх «обехеесників». Автори «Безжального правосуддя», на мій погляд, розказавши дві досить цікаві та навіть знакові для свого часу ретро-історії, не змогли або не захотіли бодай кількома реченнями перекинути місток у сьогодення (на це заслуговує, напевно, кожна повчальна історія з минулого). Аби показати невеличку різницю: раніше боялися ОБХСС, але все одно крали, а зараз крадуть і не бояться нікого.