Звідки ноги ростуть – я наочно побачив, переглянувши на СТБ черговий фільм із російського циклу «Слідство вели…» з Леонідом Каневським. Серія «Бандитська королева» розповіла про те, як у п’ятдесяті роки в Казані за здійснювані однією бандою численні вбивства саджали до в’язниці безневинних людей. Слідчий, відгукуючись на вимоги начальства, негайно знаходив винних, вони писали явку з повинною, відбувався суд і вони отримували свій термін. А потім викрили саму банду. І виявилося, що купа людей сиділи безневинно.

 

Але ж то був тоталітарний Радянський Союз. Та цього року я здійснив низку журналістських розслідувань «Вбивці, які не вбивали» у рамках проекту активізації громадян на боротьбу з корупцією «Гідна Україна». Вони виходили на державному радіо і друкувалися у газеті «День» та «Газеті по-українськи». У процесі роботи я знову переконався: в незалежній Україні та практика збереглася, навіть удосконалилася.

 

В одному з районів Черкащини сталося вбивство, але розслідування цього трагічного факту перетворилося на анекдот. Експерт-криміналіст зафіксував біля трупа сліди чийогось взуття. Міліція обійшла ледь не всі хати райцентру і не знайшла відповідної взувачки. А потім виявилося, що експерт-криміналіст зняв сліди своїх власних кросівок. Про цей анекдотичний випадок розповів мені начальник Катеринопільського райвідділу міліції Черкаської області Микола Кучковський. Звісно, пан Микола розважив мене такою балачкою не просто так. Він аналогію проводив. У райцентрі Катеринопіль Черкаської області, де він очолює міліцейський відділок, також сталося вбивство і там теж каменем спотикання став слід від взуття. Правда, розмова ця відбулася неофіційно, бо від офіційних коментарів головний катеринопільський міліціонер відмовився.

 

Отож, в Катеринополі вбили пенсіонерку і біля неї знайшли один-єдиний слід – чоловіче взуття 45-го розміру. Довго по райцентру шукали такі туфлі, але не знайшли. Врешті за ґратами опинився сусід убитої Юрій Шадимов, у якого розмір ноги значно менший від 45-го. Він начебто добровільно розповів слідству про свій злочин. Та потім виявилося, що в нього зламане ребро. І цю травму було йому завдано, коли він сидів у слідчому ізоляторі.

 

Як дуже часто в таких випадках, слідство не знайшло на місці злочину відбитків пальців засудженого, не виявило слідів крові на його одязі. Мало того, у руці вбитої було знайдено волоски іншої людини. На клопотання адвоката провести таку експертизу слідчий відповів, що «зазначене відправлялося на експертне дослідження, однак доказової сили вони не мають». Чому не мають – пояснень не було. Зараз справа мандрує із однієї судової інстанції до іншої. Звісно, судді чудово розуміють, що справу шито білими нитками, але ніхто з них не наважується винести виправдальний вирок.

 

Це лише одна з історій, яку я описав. Найяскравішим зразком абсурдності нашої правоохоронної системи є історія так званого Пологівського маніяка. Сергія Ткача було заарештовано у містечку Пологи Запорізької області. Він із вісімдесятих років у різних областях України і Росії ґвалтував та вбивав дівчат і молодих жінок. Але за його злочини саджали інших. Він здійснив стільки вбивств, що знамениті маніяки Чикатило й Онопрієнко йому можуть позаздрити. Я описав кілька випадків безневинно засуджених. У черговий раз виявив, що міліція і прокуратура здійснюють слідство незаконними методами, а суд вдає, що не помічає цього. Тому домогтися виправдання надзвичайно складно.

 

Навіть коли таке стається, винуватці не отримують покарання. Кілька років тому в «Україні молодій» та «Українській правді» я опублікував низку статей про історію мешканців містечка Шахтарськ Донецької області Руслана Бредуна і Валерія Журавського. Їх за традиційною схемою посадили за вбивство. В кінцевому підсумку Верховний Суд повернув справу на дослідування і Донецька обласна прокуратура закрила кримінальне переслідування проти Бредуна і Журавського за недоведеністю. Цього року я поцікавився, кого покарали за те, що один із моїх героїв відсидів майже два роки, а другий – майже два з половиною. Виявилося – нікого. А слідча місцевої прокуратури Людмила Прокопова, яка вела цю справу з порушенням закону, недавно отримала в нагороду годинника як найкраща слідча.

 

За Радянського Союзу міліція, прокуратура і суд містилися в одній будівлі. Працівники цих структур були членами однієї партійної організації. Себто всі вони почувалися «своїми». Мабуть, до сьогоднішнього дня це відчуття і залишилося. Можливо, саме тому суд психологічно не здатен піти всупереч міліції і прокуратурі, котрі з відвертими порушеннями пхають безневинних людей до в’язниці. Ще один фактор: слідчі мають такий показник, як відсоток розкриття злочинів. І тому вони за будь-яку ціну мусять заперти когось у зону. Інакше їхню діяльність буде оцінено незадовільно. Але вищезгадані фактори є наслідком нереформованості нашої судової і правоохоронної системи. А реформа не здійснюється, бо за нинішніх обставин міліція, прокуратура і суд дуже легко контролюються різними політичними силами. Так що можливість реформи викликає великі сумніви. А про громадянське суспільство, яке мало би бути зацікавленим у реформуванні в першу чергу, нам доводиться тільки мріяти.