Головну проблему сучасного українського інформаційного простору американські телевізійники збагнули ще десятки років тому. Намагаючись зменшити залежність випусків новин і ток-шоу від десятка-двох політичних спікерів, їм знайшли замінник - героїв гучних судових справ. Розрахунок на те, що глядачу просто ближче за духом дивитися історії про реальні людські проблеми, а не штучні політичні кампанії, справдився. І репортажі з зал суду поступово вибороли своє місце у випусках новин та різноманітних інформаційних програмах і ток-шоу. В Україні ж усе навпаки.

 

За 2 роки до того, як на «Інтері» розпочалась «вирішальна осінь», працюючи на цьому телеканалі, я познайомився із Сергієм Созановським – юристом, який спромігся стати керівником не лише власної адвокатської контори, а й всеукраїнського телемонстра. Після бесіди з ним у мене народилися сумніви у власній компетенції повідомляти людям про всілякі конституційні протистояння, не маючи навіть уявлення про Закон як такий. Тож я зацікавився юриспруденцією, вступив на юридичний факультет і поповнив коло своїх співрозмовників позивачами, відповідачами, адвокатами, прокурорами, суддями… Після ознайомлення майже із кожною справою виникало бажання розповісти глядачам про небезпеку, з якою вони ризикують стикнутись. Та стримувало розуміння того, що юридичні тонкощі – не для телебачення. Це протягом декількох років красномовно доводять рейтинги українізованих програм на зразок «Часу суду». Та надія винайти більш ефективний телевізійний формат судового шоу мене не полишала.

 

Вітчизняні політологи й політтехнологи сходяться на думці, що основна частина виборців в Україні – протестний електорат. Простіше кажучи, люди голосують не стільки «за Тимошенко», скільки «проти Януковича», і навпаки. Головна мотивація таких «соціально активних індивідів» - помста. Розуміючи це, політики дістають гачки на кшталт «Бандити сидітимуть у тюрмах!» або «Справедливість є!» і ловлять на них пересічного виборця, але ніяк не корупціонера чи олігарха. Це розчаровує людей, посилює їхню жагу до помсти. Саме для вгамування цього голоду Савік Шустер і роздає своїм глядачам пульти дистанційного керування, вважають деякі мої знайомі психологи. Але, кажуть, висловити своє «фе» якоюсь кривою на графіку глядачеві не досить, тож телебачення має запропонувати йому не ілюзію, а конкретніший вплив на героя. Тут я й зрозумів, як саме може бути реалізована моя ідея.

 

Проект нового юридичного ток-шоу ми виписали разом із командою однодумців ще минулої осені. Його зйомки планували проводити у своєрідному юридичному Колізеї. Там студійні глядачі мають майже нависати над головами двох опонентів, які доводять свою правоту на маленькому майданчику в центрі мізансцени, створеної у вигляді величезних ваг Феміди. Кожен із героїв стоїть на своїй чаші, яка піднімається чи йде під землю в залежності від голосування глядачів у студії, експертів та sms телеглядачів. Ба більше, ті з них, хто надішле найбільше повідомлень по мобільному, отримають право взяти участь у зйомках наступної програми. Гра на самолюбуванні заохочує людей до більшої активності й водночас формує аудиторію з соціально активних, заангажованих і навіть неадекватних, але особливих людей. Такий формат забезпечив би ток-шоу яскравими персоналіями та їхніми виступами, разом із креативною студією та «опусканням» винного доповнив би своєю видовищністю проблемні сюжети та думки експертів, зміг би уникнути сухості, притаманної більшості юридичних телешоу.

 

Остаточно цей проект був виписаний у березні 2008 року під робочою назвою «Народний суд». У липні ми обговорили всі нюанси режисури з представниками продакшн-студії, що виготовила останню ефірну «сорочку» для ICTV… А 1 серпня з’являється інформація про запуск телешоу із такою ж назвою у новому сезоні «Інтера».

 

Аналогії з «поєднанням у форматі судових шоу, що виходять на американських та британських телеканалах», «системою голосування, що використовувалась у програмі «Свобода Савіка Шустера», а також «поставлене завдання протягом 2-3 тижнів знайти 40 реальних історій і відзняти 20 сюжетів до 16 серпня» нас шокують! Я, грішним ділом, починаю підозрювати «злив». Та, подивившись перший випуск програми, заспокоююсь: навіть якщо ідею й продали, то не купили. Керівництво «Інтера» пішло перевіреним шляхом і заповнило ефір уже відпрацьованим форматом. Шоу не вийшло!

 

Буквально за два тижні доля знову зводить мене з чужим «Народним судом». Мені телефонує один із співробітників цієї програми і пропонує виступити в ролі захисника позивача.

 

У програмі я маю відстоювати права людини, яка купила в агентства з нерухомості перелік квартир, які нібито здавались в оренду, із цінами на них і телефонами власників. Більшість телефонів виявились «липовими», а всі дійсні орендодавці називали зовсім інші розцінки, тож позивач вимагав повернення грошей. Але в угоді, яку він уклав із агентством, не було жодних «квартир», «телефонів», «сум» і «орендодавців» - лише два слова «надання інформації», що, власне, агентство й виконало.

 

У відповідь на цей мій пасаж співробітник «Народного суду» лише мовчить і видає: «Міняти історію ми не можемо». Закочую рукави – впродовж дня ми зі знайомими юристами відшукуємо, що, відповідно до Закону «Про захист прав споживачів», усе-таки маємо можливість вимагати повернення грошей за неякісно надані послуги. Крім того, вирішуємо розширити перелік вимог, включивши до них:

 

- матеріальні збитки, що їх зазнала родина позивача, яка витратилась на лікування застуди після вимушеного перебування на вулиці;

 

- моральну шкоду, що її зазнав позивач від розлучення з дружиною, яка у заяві до суду вказала саме на неспроможність чоловіка «навіть зняти квартиру в оренду».

 

Про всі ці доробки повідомляю співробітнику «Народного суду», а той сміється: «Щойно завершилась нарада з керівництвом. Воно вимагає відмовитись від життєвих і побутових історій. І тепер, пане Олеже, запрошую вас у двічі нове (за півмісяця після старту!) ток-шоу «Народний суд», концепція якого – це конфлікт світоглядів, а не людей…».