ХХІХ літні Олімпійські ігри завершилися 24 серпня церемонією урочистого закриття. Трансляцію на Першому національному каналі вели Дмитро Лазуткін та Володимир Тимошенко – ті самі коментатори, що вели й трансляцію урочистого відкриття Олімпіади. Але якими ж відмінними одна від одної вийшли дві трансляції!

 

Але перш, ніж аналізувати коментування, хотілося б знову відзначити роботу китайських режисерів та операторів трансляції. Здавалося, камери не зробили жодного зайвого чи неточного руху. Усе було чітко вивіреним до найдрібніших деталей, кожен ракурс та план виглядав найкращим з усіх можливих.

 

На висоті цього разу були й українські коментатори. Якщо вони й недотягували до характеристики «відмінно», то на оцінку «добре» заслуговували цілком. Принаймні, слухати їх було здебільшого цікаво, й не хотілося, як на церемонії відкриття, сказати: «Та замовчіть же!». Коментар був здебільшого інформативним, майже не було загальних, для годиться, фраз ні про що. Ну, хіба що наприкінці трансляції коментатори дещо розслабилися – а можливо, просто втомилися.

 

У коментарі був темп, була динаміка. Не було вже враження, ніби коментатори своїми словами гальмують дійство. Була енергія, не було кволості, як на церемонії відкриття. Щоправда, десь у середині церемонії на кілька хвилин той темп було втрачено, але Лазуткін та Тимошенко швидко повернулися до взятого з початку стилю коментування.

 

Головне ж, коментаторам цього разу вдалося передати атмосферу події, її урочистий, водночас святковий та дещо сумний настрій – настрій свята, що добігає кінця.

 

Що ж до пояснень того, що відбувалося на стадіоні, то цього разу ці пояснення були цілком доречними й стосувалися тих моментів, які були неочевидними для глядачів. От виходять волонтери, от – новообрані члени МОКу; коло, утворене на полі, символізує гармонію неба, а квадрат, у який воно вписане, - гармонію землі; прапори держав несуть тепер не герої минулих Олімпіад, а герої нинішньої, - ці та інші подібні пояснення та уточнення несли глядачам цікаву інформацію й дозволяли розуміти, що саме відбувається. Цікавими та лаконічними були й дані про кількість учасників дійства, про особливості приготування до нього. Приємно здивував витриманий в урочистій тональності переклад промов голови МОКу Жака Рогге та голови оргкомітету пекінської Олімпіади.

 

Не видавалися цього разу натягнутими й «філософські» ремінісценції на кшталт: «Олімпійський вогонь згас, але він залишився, бо палає в душі кожного олімпійця», або ж: «Олімпійці піднялися на трап, але вони нікуди не летять, бо Олімпіада залишається з ними назавжди». Вони були доречними. Так, дещо сентиментальними – але рівно до тієї міри, якої вимагала подія. Сентиментальними, власне, чи ні – в будь-якому разі вони були емоційними. Саме брак справжніх, не вдаваних, емоцій чи не найбільше зіпсував коментування церемонії урочистого відкриття Олімпіади.

 

Цікавими були й коротенькі розповіді про те, що відбувалося навколо Олімпіади й створювало її атмосферу. Волонтери, доброзичливість пекінців та їхня готовність допомогти, розташування олімпійських споруд, історія їхнього будування, що було на їхньому місці раніше, особисті враження від Пекіна – все це було цікаво, все це дозволяло уявити, що й як відбувалося в китайській столиці. Головне ж, цього разу коментатори здебільшого дуже вдало обирали моменти для таких от відступів – тоді, коли на полі не відбувалося нічого такого, що вимагало б пояснень. Навіть згадка, щось на кшталт: «Ми особисто бачили Марадону» була цікавою деталлю, цікавим штрихом, що дозволяв повніше уявити картину.

 

Коли церемонія – а з нею й Олімпіада – завершилася, відчувався справжній жаль. Створення цього от відчуття світлої ностальгії – то була передусім заслуга коментаторів.

 

Траплялися іноді й цього разу обмовки та неточності, але на них не хотілося звертати увагу. Проте, деякі з них неможливо оминути. Не таким уже, мабуть, серйозним огріхом була фраза ведучих під час винесення прапорів держав – учасниць на поле: «Прапори держав виносять у довільному порядку». Насправді порядок був не зовсім довільним: як і годиться, очолював процесію прапор Греції, й дуже навряд чи це було випадковим збігом.

 

Коли мер Пекіна передавав олімпійський прапор мерові Лондона – міста, де відбуватимуться ХХХ Олімпійські ігри, коментатори сказали: «Він був главою Компартії Китаю Тибетського автономного району, а потім, з благословення Далай-лами, став мером Пекіна». Не насмілюся категорично заперечити, що цього не було саме в даному разі, але виникають великі сумніви в тому, що подібне в принципі могло бути. Далай-лама, що живе у вигнанні та не визнає суверенітету Китаю над Тибетом, і щоб він благословляв комуністичних лідерів КНР? Повірити в це так само важко, як і в те, що, скажімо, Йосиф Сліпий міг би благословити Микиту Хрущова.

 

Коли просто під час церемонії закриття відбулося нагородження призерів марафонського забігу, глядачі так і не дочекалися їхніх імен та чітко названих країн, які вони представляли.

 

Що ж дратувало найбільше – то це коментарі під час виступів артистів наприкінці церемонії. На екрані біла якась фантасмагорія: олімпійці весело й ритмічно танцювали... під акомпанемент українських коментаторів, чиї промови найменшою мірою не нагадували реп. Камери повсякчас показували людей із мікрофонами, що розтуляють роти, а лише й чути було, що слова про надзвичайно святкову атмосферу, про карнавал. Ото так карнавал вийшов, ото так святкова атмосфера! Пригадався давній фільм «Шербурські парасольки», де, коли він вийшов у радянський прокат, замість пісень лунав приблизний переклад їхніх текстів, унаслідок чого фільм було незворотно зіпсовано. Здавалося б, часи змінилися, здавалося б, ідеал пісні як гімну рідній партії під невибагливий акомпанемент давно залишився в минулому. Аж ні: як співають незрозумілою мовою – то навіщо вам це слухати!

 

Щоправда, коментатори милостиво дозволили глядачам послухати Пласідо Домінго. «Отут жодної іронії, просто послухаймо», - сказали вони й влаштували собі паузу.

 

Кілька разів згадували коментатори про те, що Україна завоювала 27 медалей, про спортсменів, що принесли нашій команді першу медаль та перше «золото», разів зо два пролунали привітання з Днем незалежності. От тільки дуже варто було б наприкінці, коли церемонія вочевидь завершувалася, й нічого суттєвого, що вимагало б коментування, вже не відбулося б, нагадати імена українських спортсменів – чемпіонів та призерів. Якщо під час коментування церемонії відкриття України було забагато, то тепер її було замало. Так, Лазуткін та Тимошенко неодноразово повторювали: Олімпіада – це всесвітнє свято, «всі стають однією нацією – мешканцями планети Земля». Але ж і Україна, як виявилося, дуже непогано виглядає в контексті цієї єдиної нації!

 

І тут доводиться констатувати загальну тенденцію: наші телевізійники не вміють зображувати Україну в загальносвітовому контексті, не протиставляючи її світові, але показуючи її невід’ємною частиною світу. Поки що ми бачимо крайнощі – або ледь прихований шовінізм, або такий собі ура-космополітизм.

 

Утім, усе це майже не зіпсувало підсумкового враження.