Урочиста церемонія відкриття ХХІХ Олімпійських ігор у Пекіні (Перший національний, 8 серпня) залишила подвійне враження. Передусім, треба віддати належне китайським режисерам та операторам трансляції: такої чіткості картинки, коли камера завжди опинялася в потрібний момент у потрібному місці, знімаючи найвигідніший ракурс, не доводилося бачити давно. Не лише саму церемонію, а й її знімання було ретельно, до найдрібніших деталей, відрепетирувано.

 

Що ж до самої церемонії... Починаючи з позаминулої Олімпіади в австралійському Сіднеї, на церемоніях відкриття дедалі менше місце посідали спортивно-гімнастичні виступи, й дедалі більше – історичні та інші символічні картинки, що мусять створювати образ країни-організатора. У Пекіні цю тенденцію було доведено до абсолюту: ми бачили Китай минулого, Китай майбутнього, але суто гімнастичних виступів практично не було. Лише з великою натяжкою побачене дійство можна було назвати спортивним, воно було радше театральним.

 

Насправді масові гімнастичні виступи таки були, але їхнім завданням було створювати загальні картинки у стилі комп’ютерної графіки. Картинки чудові, зроблені з фантазією – але ж недаремно нам показували переважно загальні плани! Знаряддя, різноманітні щитки та лампочки затуляли спортсменів, навіть їхніх облич не було видно. Повне знеособлення, перетворення спортсменів на біомасу, на квадратні міліметри комп’ютерного монітора – от чим було це дійство.

 

Що ж до історичних сцен, то вони подеколи були відверто затягнутими. Повільна музика, млявий темп, можливо, дозволяли скласти уявлення про ритм життя давнього Китаю з його неспішністю та зануреністю у внутрішній світ, але від церемонії відкриття Олімпійських ігор чекаєш передусім динамічності.

 

До того ж, враження млявості дуже посилювали коментатори – Дмитро Лазуткін та Володимир Тимошенко. Із їхніх власних реплік можна було зрозуміти, що і сценарій церемонії вони детально вивчали, і репетиції бачили. От тільки продумати сценарій власного виступу, план свого коментування, а то й записати його вони не здогадалися. «Що бачу – те й кажу», а радше: «Що на думку спало, те й кажу», – такий коментар, із постійним підшукуванням потрібних слів, із нескінченними паузами та варіаціями на тему: «Ну-у-у, е-е-е…», із недоречними поринаннями в патетичність, найбільше нагадував неспішне перекидання словами між випадковими сусідами на трибуні. Необов’язкові беззмістовні репліки тоді, коли краще було б узагалі помовчати – глядачі ж бо все бачать, іноді детальне змалювання й без того очевидних рухів та дій учасників церемонії («Учні піднімають руки»), нескінченні репліки на кшталт: «Ой, як чудово в Китаї, яка це країна високих технологій!», кількаразове повторювання одного й того самого, – от що переважно чули глядачі протягом більш ніж чотирьох годин. Коли спортсмени (чи, радше, актори?) показували епоху Великого шовкового шляху, коментатори раптом кинулися просторікувати про те, що це був «бізнес-наступ на Європу», і «всі галузі почали стрімко розвиватися».

 

Іноді коментатори, навпаки, геть абстрагувалися від того, що відбувається на арені, й починали розповідати про Україну на Олімпіаді та українську команду. Теж здебільшого в абсолютно загальних словах, конкретної інформації винести з того не виходило.

 

Коли почався парад команд-учасниць, коментатори остаточно пішли в себе. Про що вони розповідали – чесне слово, не пригадати: уважно стежачи за країнами, делегації яких виходили на поле, я чув лише, що розмова була про що завгодно. Іноді, щоправда, автори коментарів поверталися до того, що відбувається на стадіоні, але більше ніж назвати три-чотири країни поспіль їхнього терпіння не вистачало. До речі, й тут треба віддати належне режисерам та операторам: камера не стрибала по полю, й послідовність виходу делегацій можна було чітко відстежити; до того ж, субтитри чітко й у належний момент показували, яка країна виходить. Субтитри, втім, були англійською, тож називати країни коментаторам не завадило б.

 

Коли стадіоном проходила делегація Франції, і її вітав Ніколя Саркозі, глядачі раптом почули глузливе: «А молоду дружину вдома полишив! Олімпійські ігри важливіші, ніж молода дружина!» – і далі зайшлося про подробиці з особистого життя французького президента. Коли ж на поле вийшла делегація Казахстану, і її вітали Нурсултан Назарбаєв із дружиною, коментарі відзначили цей факт порівнянням: «На відміну від Саркозі». При цьому дехто із присутніх лідерів держав був із дружинами, дехто – зокрема, Олександр Лукашенко та Володимир Путін – самі.

 

Мабуть, для того, щоб пожвавити для глядачів оце нудне видовище, коментатори повсякчас вдавалися до реклами: «Він аж спітнів! Допомогти йому може лише офіційний спонсор трансляції компанія «Кока-Кола»!». Або ж: «Втішити кіпріотів (чомусь коментатори дійшли висновку, що кіпріоти невтішні. – Авт.) може лише офіційний спонсор трансляції «Самсунг»!».

 

Декілька разів коментатори згадували загадкову «греблю на байдарках та каное». От тільки де розташована та гребля, й чи ростуть у її кінці верби, вони чомусь не сказали. Не ростуть, напевне – гребля ж, судячи з усього, понтонна. А ще у ведучих виникали очевидні проблеми з географією. Після того, скажімо, як одна за одною пройшли делегації Сент-Вінсенту – Гренадинів та Сент-Люсії, вони пустилися у просторікування про «маленькі країни Океанії». Повідомивши про те, що на поле вийшла делегація Конго, ведучі захопилися змальовуванням чудових костюмів нібито її учасників – хоча полем тоді йшла делегація Демократичного Конго, іншими словами, Заїру, й костюми, що привели в захват коментаторів, належали саме їй. Членів делегації Ефіопії вони назвали «ефіопцями» (в іншому репортажі, до речі, довелося почути про «кореянців»).

 

Коли стадіоном ішла делегація Гонконгу, глядачі почули глибокодумні роздуми про те, чому б цим сусіднім країнам не об’єднатися. Хоча, напевне, з більшою цікавістю почули би про те, чому Гонконг уже дев’ять років є частиною Китаю, але виступає окремою командою. «Чомусь виступає окремо» – це, натомість, було сказано про країну, яку ведучі назвали «Китайський Тайпей». «Широка автономія, принаймні, у спортивному вимірі», – так пояснили для себе вони цей факт і на тому заспокоїлися. Про оцей от «Китайський Тайпей» доводиться повсякчас чути і з поточних репортажів про олімпійські змагання. Але ні в кого так і не вийшло зрівнятися з коментаторкою чемпіонатів із фігурного катання, яка у березні, коментуючи чемпіонат світу, промовила: «Вперше бере участь команда такої екзотичної країни як Китайський Тайпей. Що ж, на карті світу з’являються все нові й нові держави». Напевне, геть ніхто зі спортивних журналістів ніколи нічого не чув про Тайвань.

 

Продемонстрували коментатори церемонії відкриття й лінгвістичні знання, повсякчас згадуючи про тенісиста Роже Федерера й називаючи його Роджером. Утім, якщо послухати репортажі про змагання, чого тільки не почуєш. І англійські прізвища, які коментатори намагаються читати на німецький лад, і італійські, які коментатори читають на англійський лад, і просто змазано-нечітку вимову імен – щоб ніхто не прискіпався. Заздалегідь маючи на руках список учасників змагань, невже так складно підійти до когось із провідних команд і спитати, як читаються імена та прізвища представників цих команд? Спортивні журналісти – це ж передусім журналісти! Утім, коли на поле вийшла остання команда – за традицією, розпочинає парад завжди команда Греції, а завершує його команда країни-організатора – ведучі церемонії відкриття поділилися із глядачами своїми знаннями: «Що ж, логічно: розпочали парад греки, які проводили у себе минулу Олімпіаду, а завершують його китайці». Виходить, на наступній Олімпіаді парад відкриватиме Китай?

 

«Один світ – одна мрія» – таким є офіційний девіз нинішньої Олімпіади. Справді, Олімпійські ігри – це свято всесвітнього єднання; хоч би як патетично це звучало, але це саме так. Це грандіозний всесвітній фестиваль. Коментатори церемонії відкриття неодноразово нагадували офіційний девіз. І що ж? От що ми чули з їхнього коментарю: «Бажаємо всім успіхів, але не там, де виступають українці». Або про китайських спортсменів: «Що ж, бажаємо їм успіху, особливо в тих дисциплінах, де вони не будуть змагатися з нашими спортсменами й заважати здобувати медалі українцям».

 

Пригадалося цьогорічне «Євробачення» – власне, теж свято єднання, тільки пісенне. Точніше, пригадалися численні коментарі журналістів: мовляв, «Ані Лорак порве Європу, Ані Лорак поставить Європу на коліна». Пригадався також цьогорічний чемпіонат Європи з футболу, коли російські коментатори обіцяли влаштувати Німеччині «другий Сталінград». Добре, хоч цього разу обійшлося без такої відвертості, але як тлумачити оті «добрі побажання», як їх розуміти? «Щоб вас підняло та й гепнуло», тільки висловлене в дещо інший спосіб. І це – свято миру? Спорт – це доброзичливе суперництво, чесне змагання. Такі побажання коментаторів були неспортивними, неолімпійськими. Олімпійський дух не терпить агресивності. А ще вони були неєвропейськими. Оце й було те, що зветься хуторянством.

 

Серед наших спортивних коментаторів домінує старе радянське уявлення про спортивні перемоги як про акт приниження суперників, акт доведення власної зверхності над ними. «Спорт – це війна в мирний спосіб», – такий підхід ми спостерігаємо у висвітленні не лише спортивних, а й будь-яких міжнародних змагань, того самого «Євробачення». «Під час змагань які ж можуть бути дружні прояви? Там – суперництво!» – це майже дослівна цитата із Лазуткіна та Тимошенка. І справа тут, видається, не в цих двох коментаторах і взагалі не в журналістах. Видається, це є типовими поглядами, поширеними в суспільстві, де конкуренція всередині його – чи то економічна, чи то будь-яка інша – нагадує боротьбу без правил, де всі засоби є прийнятними, а чесне змагання уявляється фантазією безнадійних романтиків. От тільки, здавалося би, журналісти не мусили би плисти за течією стереотипів?

 

Характерною була ще одна фраза коментаторів: «Хай наші спортсмени здобуватимуть для нас якомога більше медалей». Не для себе, для держави! Спортсмени – то гвинтики державної машини зі здобуття трофеїв. Так, у цій системі координат медалі є саме воєнними трофеями, а не почесними відзнаками.

 

Транслювання урочистої церемонії відкриття Олімпіади вкотре нагадало: ситуація, за якої Перший національний телеканал не володіє всім ефірним часом Першого каналу й не може розпоряджатися мовленнєвою сіткою, завдає шкоди глядачам. Добре, китайці наполягли на тому, щоби провести церемонію відкриття у п’ятницю, буденного дня. Увечері Перший національний транслював церемонію у відеозапису. Але в сильно скороченому варіанті: якщо вдень трансляція церемонії тривала понад чотири години, то увечері на неї було відведено менше ніж півтори.

 

Найбільшого скорочення зазнав парад команд-учасниць: окрім проходження стадіоном делегації України, увечері показали лише делегації Греції, Японії, Гонконгу, Тайваню, Росії, Сполучених Штатів Америки та Китаю. А парад делегацій – це ж одна з найцікавіших сторінок будь-якої церемонії урочистого відкриття! Такої інформації не винесеш більше нізвідки.

 

Парад учасників Олімпіади – то справді була така собі інсценована енциклопедія «Країни та народи». Члени одних делегацій не стримували радощів, посміхалися, вітали публіку. Члени інших були урочисто суворі та стримані. Одні делегації йшли, мов на святі, не надто дотримуючись колон та шеренг, інші крокували, мов на військовому параді. З усього цього, як і з інших ледь помітних нюансів поведінки, можна було скласти майже безпомилкове враження про кожну країну, про порядки, що там панують. Чисельність різних команд, команди, які здобувають найбурхливіші оплески – це теж були дуже промовисті моменти. Присутність на пекінському стадіоні державних лідерів деяких дуже бідних країн, чимала кількість європейців за походженням у складі дуже багатьох африканських команд, помітна кількість членів делегації Канади у сікхських тюрбанах – такими були сюрпризи цьогорічної церемонії відкриття.

 

А чого були варті костюми! Екзотичне убрання багатьох делегацій із країн Африки, Азії та Океанії. Яскраві, світлі, різнокольорові, ніби променисті костюми представників вічно захмареної, міцно накритої низьким темно-сірим небом Естонії. Костюми команди Азербайджану, виконані у підкреслено центральноєвропейському стилі: на язиці так і крутиться слово «бюргери». Абсолютно однакові костюми чоловіків та жінок у команді США. Багато делегацій, у тому числі й українська, у костюмах кольорів державного прапору. От оголошують делегацію Білорусі. Але що це? Костюми спортсменів біло-червоні, кольорів практично забороненого національного прапору, що був державним за часів Шушкевича. На трибуні стоїть Олександр Лукашенко з дитиною на руках, вітає «дисидентську» делегацію своєї країни.

 

Несподівано вразила делегація Росії. От виходить на стадіон одна із найчисельніших делегацій. Які ж у них костюми? Строкаті косоворотки під піджаками – звісно, «дуже патріотичний» дизайнерський винахід. Але ж... Чому росіяни крокують так напружено, суворо дотримуючись шеренг? Чому жіночі шеренги чітко відокремлені від чоловічих? Навіть у команді Ірану чоловіки та жінки йшли разом!

 

Російську команду вітає Володимир Путін. Саме він, а не президент Медвєдєв, у Пекіні – тож тепер ніхто не помилиться щодо того, хто в Росії головний. На стадіоні присутні багато лідерів держав, є й монарші особи – зокрема, княже подружжя Гримальді з Монако. Президенти, прем’єри, королі, їхні дружини та чоловіки, дуже вже немолодий колишній голова Міжнародного олімпійського комітету іспанець Хуан Антоніо Самаранч – усі вони підводилися з крісел, коли стадіоном проходили команди їхніх країн. Єдиним керівником держави, який, вітаючи свою команду, так і не встав із крісла, був Володимир Путін.

 

Церемонія відкриття минула, почалися олімпійські будні... Репортажі з Олімпіади посідають чільне місце у сітці Першого національного, всі решта програм видаються вкрапленнями серед них. Напевне, я не помилюся: так детально жодну Олімпіаду українське телебачення ще не висвітлювало. От тільки висвітлення це видається не завжди системним. Чимало випадків, коли репортаж зі змагання, у якому українські спортсмени не беруть участі, транслюють, а наступного дня репортажу з іншого змагання в тому самому виді спорту, де українці вже виступають, немає.

 

І знову не можливо не згадати про хуторянство. Є на Першому національному програма «Олімпіада за кадром», виходить вона кілька разів на день. Більшість випусків залишають дуже дивне враження, ніби українська делегація живе десь за кам’яною стіною (за залізною завісою?), у своєму власному світі, й на її спілкування із зовнішнім світом накладено сувору заборону. Бо із випусків тих не дізнатися ні про що, що не стосується української команди – ніби більше нічого цікавого «за кадром» не відбувається. Такий от «патріотизм». Так само було побудовано щоденники «Євробачення»  навесні, а отже, йдеться про тенденцію. Щоправда, в одному з репортажів довелося почути й інше: глядачам розповіли, що «російські коментатори дуже добре ставляться до всіх співвітчизників (sic!) – і спортсменів Казахстану, й України, й Білорусі. Та спортсмени й самі не розділяють себе – тримаються разом». Спортсмени ті, коли розпався СРСР, здебільшого ще й до школи не ходили. Чомусь Олімпійські ігри завжди стають приводом, щоб у деяких ЗМІ, хай вряди-годи, але намагалися викликати дух «союзу непорушного». Коли деякі коментатори вимовляють стосовно України слово «Батьківщина» з наголосом на перший склад – хіба це не те саме?

 

Перевершило ж усіх у «патріотизмі» Національне радіо. Повідомляючи про події Олімпіади, випуски новин Першого радіоканалу взагалі не згадують нікого зі спортсменів, окрім українців. Ніби й немає їх. Виглядає це приблизно так: «Відбулися змагання. Український спортсмен такий-то посів дев’яте місце». І все – ані хто переміг, ані хоча би представник якої країни.

 

І насамкінець – зовсім убік від теми. І в Україні, і, особливо, поза її межами досі не вщухають суперечки щодо того, чи правильно чинять українці, коли наполягають, щоб назву нашої столиці писали англійською мовою Kyiv, а не Kiev, як було заведено раніше. Мовляв, яке право має Україна встановлювати правописні нормативи в інших мовах, окрім української? Три роки тому зчинилася буря, коли напис Kiev було виправлено на Kyiv на офіційній емблемі конкурсу «Євробачення» (вкотре вже доводиться про нього згадувати!). Поміж тим, ще двадцять років тому всі англомовні карти та довідники давали назву китайської столиці як Peking, рідше Pekin. На офіційній емблемі ХХІХ Олімпійських ігор чітко зазначено: Beijing 2008. І ніхто не глузує з китайців із цього приводу, ніхто не обурюється. До нового написання назви міста всі звикли. Мине час – так буде й із назвою Києва.