Українці десятиліттями (і століттями!) мріяли про незалежну Українську державу. І не тільки мріяли. – Діяли! І от не минуло й двадцяти років, ще всюди на території «незалежної» розкидані пам’ятники жахливого комуністичного минулого і навіть зводять та вшановують пам’ятники цариці, яка нищила все українське, а держава українцям уже набридла. Так, я вважаю, що це правда: набридла. А хіба ні? Адже геть на всіх рівнях відверто ведуть розмови (і не тільки розмови, а вже доволі понаписували й проектів) про те, аби роздержавити та передати в приватні руки ті засоби масової інформації, якими сьогодні опікується держава. В цьому напрямку стільки вже зроблено, і прихильники цієї ідеї так розстаралися, що над молодою незалежною Україною нині нависає не казковий, а реальний ЗМІй роздержавлення. Тож у зв’язку з цим виникає три запитання. Перше: що заважає українцям вважати державу своєю (бо інакше вона б не набридла)? Друге: хто, врешті, сьогодні при владі? І третє: яким чином можна успішно боротися з цим ЗМІєм приватизації, і чому, власне, треба це робити?

 

Як показують опитування фактично всіх авторитетних соціологічних служб, найбільше українці переймаються сьогодні такими соціально-економічними проблемами:

- зростання цін;

- низькій рівень зарплат;

- безробіття;

- відсутність реального соціального захисту людей похилого віку, малозабезпечених, багатодітних сімей.

 

Щодо суспільно-політичних, то українці передусім переймаються такими проблемами:

- байдужість влади до думок громадян;

- корупція у вищих ешелонах влади;

- нездатність влади забезпечити виконання законів;

- відсутність механізму впливу пересічних громадян на прийняття рішень.

 

Все це загальна оцінка. Я звик оцінювати те, що сам бачу і відчуваю, і в цьому відношенні ціную самі факти. А щодо них, то стосовно, наприклад, реагування чиновників різного рангу на інформаційні запити часопису картина вимальовується дуже невтішна: в основному, це або відписки, або відверте нереагування. Тобто, повністю підтверджується висновок проведеного соціологами опитування про байдужість влади до думок громадян. Тож ми в часописі організували й нині завершуємо конкурс під назвою «Слуга мертвого слова», аби вручити грамоти під таким заголовком найбайдужішим із числа високопосадовців. І вибір тут великий: від прокурора міста до голови обласної держадміністрації.

 

Та нехтування турботами громадян виявляється час від часу й у більш грубих формах: це коли чиновники взагалі не хочуть реєструвати скарги і звернення. Так, близько чотирьох років тому для того, щоб один із ветеранів праці, інвалід, зареєстрував у виконкомі Криворізької міськради колективне звернення громадян, знадобилася допомога двох журналістів, «озброєних» двома диктофонами й фотоапаратом. А наприкінці минулого року в цьому відношенні «відзначилася» ще й місцева податкова. – Такі от справи.

 

До того ж, як згодяться, мабуть, усі, хто це прочитає, приклади, мною наведені, – типові для діяльності нинішньої влади на місцях, та й не тільки на місцях.

Тож як після цього люди ставитимуться до державних інституцій? Чи про таке вони мріяли, коли віддавали свої голоси за незалежність України як держави? Вони ж то бачать і чують, що посадовці говорять про своє відповідальне призначення, про необхідність боротися з корупцією в ешелонах влади, про необхідність неухильно дотримуватися законів, і вони ж бачать, що самі ж чиновники зухвало ці закони порушують, але при цьому залишаються безкарними. Тобто, панує брехня (дезінформація, якщо перекласти на мову журналістики).

Коли немає довіри до держави, то чому ж люди мають вірити тим засобам масової інформації, якими ця держава опікується? Зрозуміло, що громадяни цілком слушно підтримають ідею роздержавлення ЗМІ. А значить – ЗМІю роздержавлення, який навис над молодою Україною, буде надана можливість «розгулятися». Тим більше, що бажаючих «погуляти» на тому «полі українського сексу», де людей «утискує держава», де вона «не дає людям вільно жити», знайдеться чимало. Але при цьому, мабуть, найважливішим буде те, хто ж саме матиме змогу заволодіти державним майном внаслідок його приватизації, а потім – використовувати придбане як важелі впливу на громадську думку.

 

Тут я, знову ж таки (гадаю, як і інші громадяни), довіряю своїм відчуттям і оцінкам і маю повне право керуватися своїм життєвим досвідом. Саме своїм досвідом, а не тими оцінками, що мені хочуть нав’язати продержавні ЗМІ чи представники олігархічної складової української так званої еліти, які вже облизуються в передчутті споживання частки державного пирога. А мій досвід майже тридцятирічної роботи в журналістиці наполегливо підказує, що не можна вірити ні нинішнім «опікунам», ні тим, які вже вишикувалися в чергу бажаючих з метою покористуватися державним тілом.

 

Це тому, що в перші роки після здобуття Україною незалежності не було проведено люстрацію, котра могла б дати можливість (як це сталося в цілій низці країн Східної Європи після розпаду Радянського Союзу) відсторонити від управління державою радянську партноменклатуру. Тож годі сьогодні дивуватися тому, що ця номенклатура, цей невмирущий різновид престолозаврів і наркоманів від влади господарює всюди: і в управлінських державних структурах, і в новітніх (часів незалежності) партійних утвореннях, і в бізнесі. Особливо яскраво це видно якраз на прикладі Кривого Рогу, «міста руди та металу», яке виростало «в ритмах великих строек». Тут, наприклад, один із заступників міського голови, лідер місцевих комуністів Геннадій Тенетко, ще зо два роки тому був заступником керуючого управлінням одного з банків і сам зізнався на одній з прес-конференцій, що особисто потурбувався про відкриття двадцяти його відділень у різних кінцях міста. А перед розпадом Радянського Союзу він був другим секретарем міському Компартії України. Нинішній же міський голова Юрій Любоненко працював тоді головою райвиконкому. З таких же «багнетів» радянської парт номенклатури – і майже всі інші, які нині проводять у керівні крісла місцевої виконавчої влади та в бізнес-структури своїх синів, дочок, племінників, сватів, кумів... І фактично у всі, без винятку, партійні організації – теж. Саме їх славлять підконтрольні їм ЗМІ, з дня у день вбиваючи в голови українських громадян ту ідею, що альтернативи цій правлячій «еліті» немає, що треба не ворогувати, а об’єднуватися всім у свого роду партію «Кривбас». І ось такого роду містечкові, регіональні ідеї так званого об’єднання нині гуляють країною у цих ЗМІ, паралельно тавруючи «націонал-патріотів», «бандерівців» чи просто «націоналістів»... Уже не дивує й те, що місцева верхівка ладна виділити півмільйона гривень на пам’ятник для вшанування жертв Голодомору. Більше того, я впевнений, що вони можуть скасувати своє антиконституційне рішення про визнання Кривого Рогу «територією без НАТО», навіть воїнів УПА визнають воюючою стороною за національне визволення України, аби тільки залишитися при владі.

 

ЗМІй приватизації державних медіа, що навис над молодою Україною, з кожним днем потерпає від недоїдання. То вже не та романтична паперова іграшка, яку тримала за довгу-предовгу нитку у своєму ранньому дитинстві незалежна Україна. Ця ідея сьогодні набула фантастично реального впливу, бо її підтримують навіть централізовані спілки журналістів. Чи можливо в такій ситуації щось цьому ЗМІєві протиставити?

 

На мій погляд, з приводу цього можна дуже багато дискутувати. Але, по-перше, для тривалих дискусій уже часу немає, а по-друге, є вже і необхідні документи, на які можна спиратися для формування остаточного проекту Закону України «Про реформування ЗМІ», і анонсований форум, на якому можна наполягти щодо обов’язкового врахування положень цих документів під час формування зазначеного проекту реформування ЗМІ як роздержавлення.

 

Про які документи і про який форум іде мова? Перший – це «Концепція сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства». 21 листопада 2007 року він схвалений розпорядженням Кабміну України, де чітко зазначено, що та концепція «передбачає налагодження ефективної взаємодії органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства». Там же виписані й основні принципи такої співпраці влади і громадськості: соціальне партнерство, забезпечення рівних можливостей, взаємовідповідальність і відкритість та прозорість.

 

А другий документ – це поки що проект, який знаходиться на сайті cultura.net.ua у розділі «Програма подолання культурного лиха». І, до речі, лихо також полягає і в тому, що цьому документу під назвою «Меморандум про порозуміння і спільні дії з подолання кризи в культурі» приділяється незаслужено мало уваги. А в ньому якраз дуже чітко і недвозначно виписано механізм співпраці та взаємної відповідальності між владою і громадськістю. Він за своєю суттю набагато ширший щодо можливостей ефективного використання, ніж рамки процесу роздержавлення ЗМІ, але, як на мене, буде підходящим для того, аби не обеззброїти Українську державу у боротьбі за розуми і серця громадян в поєдинку з комерційними структурами та окремими олігархами, які мають широкі можливості купити після роздержавлення ті ЗМІ, що нині (навіть на рівні засновників) підконтрольні державі або так званим органам місцевого самоврядування. Так от, у тому документі мова йде про створення громадського органу у вигляді піклувальних рад на регіональному (місцевому) рівні, де б на паритетних засадах були представлені влада, творча спілка і національно-культурницькі товариства. Там також зазначено, що «виконавчий орган місцевої ради депутатів керується рішенням відповідної піклувальної ради». Тож, на мою думку, саме такий громадськийорган (а не тільки засновник чи сам колектив редакції) і має вирішувати (але не тільки на місцевому, а й на всеукраїнському рівні), роздержавлювати той чи інший ЗМІ чи наповнювати його матеріалами, цікавими, передусім, не владі, а широкій громадськості, що вже буде не відстороненою від впливу на громадську думку, як це сьогодні повсюдно відбувається, а представленою у піклувальній раді.

 

А щодо заходу, на якому можна наполягати на паритетних основах участі громадськості в управлінні державою (в тому числі в процесі реформування ЗМІ), то це, в першу чергу, Всеукраїнський форум інтелігенції, що має відбутися в Києві 26-27 березня цього року. Він повинен розглянути Концепцію гуманітарного розвитку України.

 

Отже, тільки так, широко і впевнено залучивши до справи реформування ЗМІ громадськість, ми зможемо уникнути подальшої комерціалізації преси і подальшого поглиблення дезінформування українських громадян про те, що відбувається в нашому суспільстві. Тільки таким чином ми подбаємо про те, аби держава не була байдужою до думок своїх громадян, аби можна було реально впливати на корупцію в органах управління і примушувати владу забезпечувати виконання законів. І тоді ЗМІй роздержавлення не буде небезпечним для Української держави, оскільки буде підконтрольним не тільки чиновникам.