Агата Крісті, «Вбивство у Східному експресі», модерна версія. Вбито гангстера Кассетті. У його купе знайдено йоржик для трубки полковника Джона Арбетнота та носовичок княгині Наталі Драгомирової. Місіс Хаббард, що їде в сусідньому купе, виявляє у своїй сумочці ніж – знаряддя вбивства. Пасажири бачать фальшивого провідника – його форму знаходить у своїй скрині Хільдегарде Шмідт. Інші пасажири бачать невідому жінку в червоному кімоно – воно потім опиняється у валізі самого Еркюля Пуаро. Ото й усе, на цьому оповідь завершується.

 

А хто ж убивця, спитаєте ви, й чому він скоїв злочин? Тож от вам відповідь: а воно вам треба? Усі факти перед вами, чого ще ви хочете? Ви ж розумні, врешті-решт, люди, невже ви дозволите, щоб хтось вам щось розжовував?

 

Саме такою вимальовує сучасну тенденцію Мустафа Найєм у статті «Конец эпохи мыслей в шкафу» (журнал «Детектор медіа», №12 (46), грудень 2007): «Эпоха аналитиков и аналитической журналистики в Украине уходит в прошлое. Долгая борьба мыслей и фактов, к счастью, окончилась в пользу последних. Пиком борьбы стали последние события вокруг коалиции и изнуряющих переговоров по созданию большинства... Бесчисленные прогнозы, сценарии и лавина аналитических материалов обесцветили все лидирующие СМИ».

 

А тепер зробімо невеличкий екскурс у нещодавню історію та простежмо розвиток української журналістики протягом останньої чверті століття. Класична радянська журналістика була типовою журналістикою фактів. Пригадуєте: «Сьогодні у Кремлі Андрій Андрійович Громико прийняв посла Франції за посла Великої Британії та мав із ним тривалу бесіду»? Журналістика часів перебудови та перших років незалежності була переважно аналітичною та публіцистичною. Телепрограма «Взгляд» та журнал «Огонек» – безсумнівні лідери перебудовних мас-медіа – були саме такими. Саме публіцистичні та аналітичні матеріали здобували найширший резонанс. Так, у ті роки на споживачів ЗМІ звалилася безліч раніше невідомого, а найчастіше відомого, але лише з чуток, фактологічного матеріалу. Але перелам у громадській думці, який у кінцевому підсумку призвів до падіння комунізму й СРСР та до незалежності України, завдячує саме публіцистиці.

 

Коли на пострадянських просторах запанував неототалітаризм, аналітика та публіцистика виявилися небажаними. Журналістика часів Леоніда Кучми – то знову журналістика фактів. Але з’являються інтернет-видання, що друкують переважно аналітику, вони стають дедалі впливовішими – й урешті-решт вибухає Майдан-2004. Кучмізмові покладено край, до України повертається свобода слова, і... що більше події розвиваються не так, як їх собі уявляли ті, хто стояв на Майдані, то більше звужується аналітично-публіцистична ніша у ЗМІ; вже навіть інтернет-видання часто лише подають факти, а не тлумачать їх.

 

Закономірність, тим не менше, проглядає з усією очевидністю: інформування суспільства про події за відсутності їхнього аналізу в ЗМІ є ознакою, обережно кажучи, недостатньої демократичності держави, в якій ці ЗМІ працюють. У сьогоднішній Росії медіа можуть подавати майже будь-які факти. Коли сталася трагедія в Беслані, ніхто не забороняв російським журналістам повідомляти про неадекватну поведінку спецназу та важкодоступність президента. Єдине, чого їм не дозволили – це робити висновки. Самі по собі факти швидко забуваються. Натомість висновки залишаються в пам’яті надовго. З погляду споживачів ЗМІ, факти з життя політиків перебувають десь у зовсім інших сферах, повсякденне життя пересічних громадян не може їх ані підтвердити, ані спростувати. Висновки натомість знаходять підтвердження або заперечення повсякчас.

 

Можна, звісно, заперечити: різниця між ЗМІ демократичної держави та ЗМІ держави недемократичної полягає у свободі доступу до інформації та її поширення, в наявності чи відсутності цензури. Іншими словами, в обсязі фактологічної інформації. От тільки різниця ця є суто кількісною, а не якісною. У кожній державі є певні шари інформації, закриті для широкого розголосу хоча б із міркувань національної безпеки. Чіткої змістовної межі між інформацією, яка є закритою обґрунтовано й необґрунтовано, не існує. Тож держава може крок за кроком вилучати певні шари інформації з суспільного вжитку, й коли це стане загально помітним, буде вже пізно. Справді, як найлегше замовчувати важливу для суспільства інформацію? Дуже просто. Створити ілюзію загального надлишку інформації, коли споживачі не повірять у замовчування або навіть не помітять його: як же, повідомляють про все, що відбувається, й навіть більше! Сприяє ж непомітному вилученню важливої інформації з суспільного обігу замовчування висновків. Замовчування фактів – то ознака країни, де свобода слова істотно обмежена. То чи не є замовчування висновків ознакою країни з наявною тенденцією до обмеження свободи слова? Чи така вже принципова різниця між обома фазами?

 

Якщо звинувачувати публіцистику в суб’єктивності, то репортерства це стосується тією самою мірою. Коли трьом різним людям запропонувати змалювати одну й ту саму дівчину, то перший помітить її очі, другий – ніжки, а третій – скільки коштує її сукня. Так і будь-який репортер та майстер журналістських розслідувань лише відповідно до власних переконань та уподобань вирішує, що є важливим, а що не є. Адже насправді жоден журналіст не повідомляє факти. Хоче він того чи ні, а продукт його діяльності – завжди інтерпретація фактів. Це так само очевидно, як і те, що жодна людина не може передавати безпосередньо думки – лише слова, які виражають ці думки з більшою або меншою мірою точності.

 

Типова практика української журналістики, зокрема телевізійної: що гучнішим, скандальнішим є факт, то важливішим він вважається. Наскільки він є реально значущим – то далеко не завжди є предметом цікавості. Сенсацій, власне, ніхто не скасовував. Аналітика теж продукує свої сенсації, але вони зовсім іншого роду: там сенсаційність полягає в несподіваності ракурсу вивчення проблеми, парадоксальності висновку, не помічених раніше аспектах та закономірностях. Аналітичні сенсації за визначенням неможливі, коли йдеться про другорядні для суспільства проблеми. А ще аналітика як жанр не терпить натяків та недомовок, якими часто рясніють журналістські розслідування – так, ніби їхній автор насамперед прагне сказати аудиторії: «От який я молодець, усе про всіх знаю, а вам – зась!» Переспівуючи заголовок статті пана Найєма, назвемо це журналістикою «фактів у шафі».

 

Але й це ще не все. Для телеглядачів найбільш повторювана інформація є найбільш важливою. І тут уже відкривається широке поле для маніпулювання громадською думкою. От що в очах суспільства є найактуальнішим нині? Протистояння між Президентом та прем’єр-міністром. Хтось підтримує одну сторону, хтось – іншу, опозиція на цьому тлі виглядає просто-таки респектабельно. У той самий час довго не працювала Верховна Рада. «Ну, не працює, то й не працює», – такими найчастіше були відгуки пересічних громадян із цього приводу. В Україні, схоже, ледь не зазнав краху парламентаризм, а суспільство тим часом напружено спостерігало за мильною оперою про те, як посварилися Віктор Андрійович із Юлією Володимирівною.

 

Ще одним яскравим прикладом став інцидент між спікером Верховної Ради та керівництвом ДАІ. У чому полягав реальний зміст та реальне значення події? Високий чин Державтоінспекції брутально порушив правила дорожнього руху, створив аварійну ситуацію, а потім показав непристойний жест. Видається, в даному разі непристойна форма жесту була далеко не такою значущою, як його зміст. Мовляв, що хочу, те й роблю, хай навіть це створює загрозу для життя інших учасників руху, й ви мені нічого не зробите, бо я тут хазяїн. Своєрідні манери спілкування автоінспекторів, з якими багато хто стикався, є прямим наслідком їхнього усвідомлення власної безкарності та вседозволеності. От у чому полягає реальна проблема – але ЗМІ зосередили увагу українців майже виключно на тому непристойному жесті, створивши враження чогось дріб’язково-водевільного. Кажучи чітко, саме в тому жесті й подальших оргвисновках, і більше ні в чому, полягав факт події. От тільки за відсутності публіцистики, як було в даному разі, зникає контекст, поза яким факти виглядають не так і не тим, чим є насправді.

 

І ще один приклад. У лексиконі журналістів знову з’явилося слово «темники». Так називають інструкції, видані керівництвом створюваної партії «Гарт», щодо публічних висловлювань її активістів та піар-агентів про політику партії та бачення нею подій, що відбуваються. Через оце слово «темники» споживачі інформації мають отримати додаткове підтвердження тези, що у ЗМІ перетворилася вже на загальник: Балога – це Медведчук сьогодні. Глядачі та читачі мають пригадати, що темники були за Медведчука, а тепер от, як їм кажуть, з’явилися знову. От тільки далеко не всі вже пригадають, що темники доби Кучми – Медведчука були інструкціями для засобів масової інформації, насамперед телеканалів, офіційно не підпорядкованих ані Кучмі, ані Медведчукові; вони не були внутрішньопартійними чи внутрішньоадміністраційними документами. Інструкції Балоги, натомість, не мають на меті керування ЗМІ й узагалі будь-чим поза межами «Гарту». Тож можна вести мову про міру демократичності створюваної партії (утім, щось подібне, радше за все, існує в усіх без винятку українських партіях; з іншого боку, дуже багато політиків висловлюються настільки неоковирно, що ніякими інструкціями цьому не зарадиш), але аналогія з темниками першої половини 2000-х років є вкрай некоректною. Та що там некоректною – насправді йдеться про цілковито різні явища! От тільки ця різниця для споживачів інформації є неочевидною – в даному разі через те, що багато часу сплинуло, а навколишня ситуація кардинально змінилася. Навіть якщо слово «темники» було вжито без задньої думки, просто як невдалу метафору, ситуація ця висвітлила небезпеку журналістики, у якій «факти перемагають думки». Надто легко «журналістика фактів» може перетворитися на знаряддя маніпулювання суспільною свідомістю, на засіб «високих політтехнологій». Причому за таких технологій формально все буде чисто: факти викладено точно, нічого не пересмикнуто, нічого не підтасовано. Ну, подумаєш: не змалювали в деталях темники часів Кучми – Медведчука. Але ж і мова була зовсім не про них, ніхто навіть побіжно не згадував цих двох політиків. А «метафора» почала жити власним життям, мов доконаний факт. Засадничою хибою «перемоги фактів над думками» є те, що стає дуже легко підштовхнути споживачів інформації до певного потрібного враження, а то й підказати їм це враження, натякнути на нього. Створюється ланцюжок від фактів, які подає журналіст, до висновків, які робить глядач або читач, у якому відсутня ланка аргументації. А неаргументовані висновки – то найчастіше навіяні висновки. Стереотипи замість висновків.

 

Нинішню ситуацію недаремно називають інформаційним потопом. Відстежити за геть усім (як, власне, й розповісти про геть усе) ніхто не в змозі. Тож коли в країні панує винятково журналістика фактів, суспільство виявляється приреченим на фрагментарне знання випадкових розрізнених деталей, які ні про що не кажуть і не дають уявлення про те, що відбувається навколо. Суспільство призвичаюється знати не розуміючи. Усі найгеніальніші журналістські розслідування за відсутності аналітики посідають у свідомості громадян приблизно таке саме місце, як і інформація про те, в чому була одягнена Алла Пугачова на концерті Софії Ротару: цікаво, зайнятно, можна почитати десь надвечір. А потім, у ніч після чергових виборів, усі присутні на численних ток-шоу здивовано обурюються: ну коли вже українці почнуть голосувати свідомо?!

 

А ще українська журналістика так і не знайшла ліків від епідемії джинси. Отже, й немає гарантії, що журналістика фактів не стає подеколи засобом шантажу одних політиків та взаємовигідних домовленостей про співробітництво з іншими. Так, під виглядом аналітики часто-густо ховається звичайнісінька локшина – та, що на вуха. От тільки й питання: чи вірити репортерам та наданим ними фактам – глядачі та читачі змушені вирішувати на власний розсуд. Отака, скажімо, досить типова ситуація: відомий журналіст в ефірі високорейтингового ток-шоу заявляє, що має викривальний документ. Але не показує його, принаймні, оригінал. Чи впевнений він, що документ автентичний? – запитують журналіста. Він запевняє, що впевнений, бо політик, який надав йому той документ, присутній у студії. Імені, звісно, не називає. Усі присутні політики починають підозріливо оглядати один одного. Німа сцена. Чи є вона достатнім доказом того, що згаданий документ – то не вигадка? Ні, не є. Єдиним справжнім доказом як автентичності документа, так і взагалі його наявності у природі є чесне слово журналіста, яке публіка не в змозі й ніколи не буде в змозі перевірити.

 

Американська журналістика є журналістикою фактів, – переконують нас. Це, по-перше, не зовсім так: у США є суто аналітичні видання та програми, розраховані на достатньо широку аудиторію. Радянський тижневик «За рубежом» за формою своєю наслідував саме такі американські видання. По-друге ж, то росіяни орієнтуються на Америку й виключно на неї. Україна, нібито, прагне до Європи. А в європейській журналістиці є місце й для репортажів, і для розслідувань, і для публіцистики, й для нарисів; кожен жанр виконує свою функцію й посідає належне йому місце. Декларуючи наслідування американським взірцям, українська журналістика насправді прагне наслідувати журналістику російську. Україна відстає від Росії на кілька років і мусить цей інтервал скоротити, – ця, далеко не безсумнівна, банальність, схоже, є аксіомою для журналістського, передусім телевізійного, середовища. Як можна не без задоволення констатувати, що справи зі свободою слова в Україні незрівнянно кращі, ніж у Росії, й у той самий час прагнути наслідувати «передовий російський досвід» – хай те залишиться маленькою загадкою журналістської психології. От тільки наполегливо напрошується на думку набридлий штамп: комплекс меншовартості як спосіб життя українців, як національна ідея.

 

Коли журналістика зводиться лише до викладення фактів, це означає єдине: суспільству пропонують виключно пасивну роль. Роль споживача і стороннього спостерігача й ніяк не більше. Міфи Давньої Греції – от що найбільше нагадує така журналістика. У міфах тих теж містилася вкрай пікантна, просто-таки викривальна інформація з життя богів – жителів Олімпу. Тим не менше, вони жодним чином не ставили під сумнів, так би мовити, основи системи: небожителі є небожителями й будуть ними, попри будь-що, саме вони керують життям простих смертних і аж ніяк не навпаки. Єдине, що залишається простим смертним – це знизу спостерігати за життям олімпійців, можливо, висловлювати своє ставлення до них пошепки десь на кухнях, але, разом із тим, пунктуально ходити до храмів і молитися їм.

 

Суто телевізійним відображенням усього цього є ситуація, коли коментаторами та інтерпретаторами політичних подій виступають самі політики, а не експерти. Від політиків на екранах уже нема куди подітися – але розуміти, що відбувається, стає дедалі важче. Здавалося б, от вам усе – інформація з перших вуст. А результат який? Ледь не всі виступи біля «вільного мікрофона» у «Свободі слова» (ICTV) зводяться до одного й того самого: мовляв, годі вже сваритися, відкиньте геть усе, що вас роз’єднує, та об’єднайтеся заради України. Воно, звісно, красиво, от тільки, маючи на меті наслідування різних цивілізаційних моделей, різні цілі, політики не можуть і ніколи не зможуть об’єднатися в засобах. Надто потужними є причини, що роз’єднують Україну, надто глибоким є коріння тих причин, а в суспільній свідомості все зводиться до банальних міжособистісних сварок. Лікувати пневмонію таблетками від кашлю – от до чого спонукає українців подібний «інформаційний» підхід.

 

Однією з функцій ЗМІ є забезпечення зворотного зв’язку між суспільством та владою. Журналістика фактів не виконує цієї функції й не може її виконувати. Вона не формулює проблем, а лише реєструє та ретранслює статус-кво, подає будь-яке владне рішення як даність, як непереборну силу. Вона не може скласти окремі розрізнені шматочки суспільно-політичного пазлу в цілісну картинку, бо, надаючи суспільству факти, відбирає в нього можливість розуміти значення тих фактів. Вона спонукає аудиторію мислити не категоріями, а персоналіями. Саме завдяки відсутності публіцистики та пресової аналітики стала можливою парадоксальна, як із погляду громадянського суспільства, ірраціональна поведінка росіян, які водночас що є сили лають владу (корупція! беззаконня! зневага до громадян!) і обожнюють найвищу владу. Мовляв, ну от не пощастило нашій конкретній області, не ту людину поставив президент керувати нею; нічого, почекаймо, коли-небудь та й поставить ту.

 

Втрачає сенс запитання: чи читають газети у владних кабінетах? Справді: навіщо господарям тих кабінетів читати про факти з власного життя, які вони й без того знають? Нібито, свобода слова, а насправді «народ безмолвствует», бо йому відімкнули мікрофон. Візьмімо того ж Савіка Шустера як безсумнівного лідера політичної тележурналістики. На перший погляд, що в колишній «Свободі слова», що тепер у «Свободі Савіка Шустера» аудиторія у студії голосує за ті чи інші варіанти розв’язання певних проблем. От тільки самі проблеми завжди й без жодного винятку є такими, що виникли й сформульовані у коридорах влади. Це завжди оперативне реагування на поведінку влади й ніколи спонукання влади до реагування на поведінку суспільства.

 

Схоже, прогноз Мустафи Найєма про те, що аналітична журналістика відходить у минуле, збувається. На телеекранах вона геть відсутня, та й для переважної більшості друкованих ЗМІ вона – неформат. Що це може означати? Лише дві речі. Або суспільство в цілому й журналістський корпус зокрема до того розгублені й в усьому зневірені, що не здатні відігравати активну роль у житті держави, тобто в Україні є наявним стан суспільного шоку. Або ж є наявним типове клієнтальне суспільство, яке прагне позбутися обтяжливої для нього активної ролі; іншими словами, це суспільство вміє й хоче лише «читати й переказувати», але не осмислювати. Постає, щоправда, інше запитання: чи прогноз пана Найєма збувається з об’єктивних причин через об’єктивний стан суспільства, чи це є свідомою політикою власників ЗМІ, які хотіли б нав’язати суспільству саме такий стан?

 

Звісно ж, рівень пресової аналітики дуже часто є низьким, щоб не сказати примітивним. (Це стосується не лише штатних оглядачів, а часто-густо й модних – у даному разі дуже важко підібрати інше визначення – політологів.) Утім, можна заперечити: рівень інтерв’ю, журналістських розслідувань та коментарів так само далеко не завжди високий, а спроба скласти список елементарних фактологічних помилок у журналістських матеріалах солідних телеканалів та друкованих видань уже через тиждень призводить до перетворення цього списку на багатотомник. Є й інший бік проблеми: замість аналітики справжньої надто часто у фаворі ЗМІ виявляється така собі «аналітика для дам-с». Тобто, нескінченні гадання з приводу того, що зробить політик А, що про це скаже політик Б, й хто з них урешті-решт пошиє іншого в дурні. Інакше кажучи, аналітика персоналій, а не аналітика об’єктивних проблем та тенденцій. Аналітика без аналітики. Ще в більшому фаворі ЗМІ «політичні» прогнози, дуже схожі на гороскопи, ледь не подібного рівня: політикові В пощастить фінансово, а політика Г покохає брюнетка в зеленому. Якщо пан Найєм мав на увазі саме такого штибу аналітику, тоді з ним важко не погодитися.

 

От тільки репортажі та розслідування, що домінують сьогодні, дуже недалеко від того пішли. Гонитва за гарячими фактами з політичного життя – акт (схоже, таки антракт) із тієї ж опери, що й вищезгадані аналітика та прогноскопи. Споживачів ЗМІ ніби заохочують перетворитися на добродіїв та добродійок, що сидять біля під’їздів і все про всіх знають: «Он Петро з сорок восьмої квартири назвав Марусю з п’ятдесят третьої дурепою, а вона йому тицьнула дулю, а у Степана з п’ятого поверху в шафі сто гривень лежать, на третій полиці під сорочками, він їх від дружини ховає». Коли кажуть, що українці втомилися від політики у ЗМІ, то, видається, саме від такої політики – рівною мірою й від такої аналітики, й від такої «чистої журналістики».

 

Річ, мабуть, не в жанрах, а саме в рівні – і подання фактів, і аналітики. Протиставлення репортерства публіцистиці змушує пригадати інфантильні радянські дискусії: що краще – фізики чи лірики? спорт чи мистецтво? рок чи поп-музика? Однобока журналістика, у якій не представлене все розмаїття жанрів як засобів відображення реальності, не може бути повноцінною. Панування винятково журналістики фактів – то буде відсутність у країні повного інформаційного циклу, «сировинна орієнтація» медіагалузі. Однобока журналістика свідчитиме: щось в Україні зі свободою слова не так.