На щастя, цілих два тижні українське телебачення майже не радувало народ черговими і позачерговими прямими ефірами за участю депутатів і міністрів різних ґатунків, у тому числі й тих, про яких я писав у статті Політичні монстри made in Ukrainian TV. Звичайно, натомість з’явилися інші монстри і дрібненькі монстренятка, одразу ж упіймані за хвости постійними авторами «ТК», але все ж фактична «відпустка від політики», в яку вклинювалися хіба що привітання зі святами від Ющенка, Тимошенко, Яценюка, Януковича і Черновецького, дозволяє спокійно продовжити почату розмову. А саме: до чого призведе масований телевізійний наступ на глядача/виборця демагогів ленінсько/гітлерівського типу і що варто робити в цій ситуації тим телевізійникам, у яких ще працює кебета, і тим експертам, котрі розуміють небезпеку публічного проституювання основних демократичних цінностей.

 

У тому світі, який зветься демократичним і в якому мас-медіа мають певну вагу (а ще – коли йдеться про поважні видання, телеканали та радіостанції і певну соціальну відповідальність), питання із представленістю політиків демагогічно-неототалітарного спрямування розв’язується досить просто. По-перше, редакції суворо дозують кількість появ в ефірі і на газетних шпальтах тих, хто сповідує суспільно небезпечні методи впливу на масову аудиторію. Простіше кажучи, тих, хто постійно фальсифікує факти й оббріхує опонентів, заносять у негласні редакційні «чорні списки». А це змушує партійних босів позбавлятися подібної публіки у своїх лавах (якщо, звісно, у цих партій уся діяльність не побудована на ленінських методах...). Недемократично? Порушує свободу слова? Ні, ставить бар’єр словесній сваволі, яка девальвує демократію.

 

По-друге, є такий жанр – «жорстке інтерв’ю». Це коли ведучий чи інтерв’юер – не відсторонений споглядач, а активний і компетентний суб’єкт діалогу; скажімо, говорить політик, що уряд Януковича повернув за 2007 рік вкладникам «Ощадбанку» 900 мільйонів гривень, а ведучий одразу ж пояснює політику (і телеглядачам) різницю між «виділив» і «повернув», вказує точну кількість коштів, передбачених у бюджеті-2007 на цю справу (650 мільйонів), розповідає, чому сотні мільйонів не дійшли до людей і т.д. І не заграє до політика, не переймається тим, чи той не образиться і чи прийде наступного разу: не захоче прийти, не захоче брати участь у публічних заходах, – то автоматично перетвориться на політичного мерця.

 

По-третє, існують на Заході і такі цікаві речі, як закони, спрямовані проти політичного радикалізму; і хоча останнім часом їх не надто часто застосовують, у ті роки, коли червоні, коричневі і сіро-буро-малинові партії тоталітарного спрямування намагалися ствердитися на західній політичній арені, ці закони успішно застосовувалися. І хто скаже, що це було неправильно?

 

Звичайно, просто взяти і перенести на наш ґрунт західний досвід не випадає. Адже у нас «політичні радикали» визначатимуться не за рішенням незалежної від усього, крім законів і здорового глузду, судової влади, а згідно з волею того чи іншого президента, прем’єра чи мультимільярдера. Крім того, хіба в нас не існує своїх негласних «чорних списків», які закривають доступ на телебачення, радіо та у пресу (принаймні, до значної частини з них) найбільш освічених та відповідальних політиків? Враження таке, що ці списки є, і вони спільні для всіх власників ЗМІ, котрі дружно не люблять «надто розумних»...

 

Тож залишається жорстке інтерв’ю. Але як використовувати його, коли у нас більшість ЗМІ, а надто телевізійні канали, з усієї сили обслуговують ту чи іншу групу політичної «еліти», а не працюють на країну, на громадянське суспільство? Як діяти, коли телеведучий навіть суб’єктивно (я не кажу про грошовий чинник) почувається не представником виборців, а обслугою «еліти» (винятки, мабуть, можна перерахувати на пальцях однієї руки)?

 

Утім, існує ще одна річ, яка без військових трибуналів і заборон на професію здатна приборкати демагогічних популістів-брехунів (це найм’якший термін на означення українських політиків певного типу, чи не так?). Ідеться про регламент, іншими словами – про правила публічного говоріння чи то у парламенті, чи то на телебаченні, чи то перед студентами. Пам’ятаю, як свого часу були заскочені наші науковці, котрі потрапили до США на конференцію в одному з українознавчих центрів і, за давньою вітчизняною традицією, почали засідання секції («панелі», як там прийнято говорити) з великим запізненням, а потім захотіли продовжити це засідання на стільки ж часу, на скільки спізнилися. «Е, ні! – сказали їм. – Спізнюватися – то ваша справа, коли ви хочете обкрадати себе. А от закінчити ви повинні вчасно, бо ваша “панель” – то частина загального процесу. Регламент!».

 

Так от, якби регламенту дотримувалися у Верховній Раді, то ефективність українського законодавчого органу або впала б до нуля (оскільки практично всі закони і постанови у нас ухвалюються із брутальними порушеннями регламенту – взяти хоча б голосування чужими картками), або, навпаки, істотно зросла б, бо загроза не те що розпуску, а елементарної ліквідації (під загальні оплески виборців) державної структури, яка тільки дискредитує засади парламентаризму, могла би спонукати бодай частину депутатів узятися за розум чи принаймні зробити вигляд, що цей розум у них є...

 

А телебачення? І там дотримання регламенту (точніше, певних правил публічної дискусії, оскільки слово «регламент» – це щось надто незвичне для ведучих телешоу й може подразнювати їхні ніжні вуха) може зробити диво. Уявімо лишень деяких завсідників телешоу, котрі традиційно перебивають своїх опонентів (при цьому звинувачуючи їх у хамстві) та верзуть добре поставленими голосами різні нісенітниці, часом просто-таки грандіозні, яким безжально відключають мікрофони, коли перевищений ліміт часу! Це буде просто-таки революція в українській політиці (навіть коли цей мікрофон відключатимуть після останнього попередження), бо поставить нарешті вітчизняного хамократа – мабуть, уперше після 1917 року – на місце...

 

Не випадково Ленін так ненавидів парламентаризм, який він вважав чи не головним чинником, що заважає «всесвітній перемозі пролетарської справи». Не випадково і Гітлер так ненавидів парламентаризм, який не давав «істинній арійській трудовій демократії» запанувати щонайменше на половині земної кулі. Ну, а Мао Цзедун, так той узагалі був категорично-лаконічний: «У вибори я не вірю... Гвинтівка народжує владу!».

 

Китай – тема окрема. А от Ленін та Гітлер обидва скористалися незрілістю парламентських систем у своїх країнах і кризовими суспільними явищами для завоювання абсолютної влади. В тому числі – і за допомогою цілеспрямованої дискредитації парламентаризму, і з використанням значної маси популістів, здатних переговорити і переагітувати майже кого завгодно за допомогою вщент брехливих «фактів». Он Лев Троцький у своїх відозвах говорив про «генерала Петлюру», а на додачу ще й «агента світової буржуазії», – тоді як Симон Васильович ніколи не був навіть поручником, а на додачу ще й належав до соціалістів. Але що Троцькому у 1918 році було до фактів – головне, щоб тимчасово привернути на свій бік українське селянство, а там усіх вишикують стрункими лавами!

 

А от у Британії ані нацисти, ані комуністи шансів ніколи не мали. Скільки Комінтерн вкладав коштів у страйк англійських шахтарів 1926 року, а соціалістична революція так і не відбулася. Так само нацисти вгатили шалені гроші у підтримку діяльності німецьких товариств у США – але мільйони вихідців із Німеччини віддали перевагу раціональній і «холодній» демократії перед бурхливою і «гарячою» тоталітарною практикою. Дійшло до того, що Сталін наказав британським комуністам відмовитися від гасла «радянської Англії» і завойовувати владу парламентськими засобами, визнавши, таким чином, що існують сильніші за демагогічний тоталітаризм речі...

 

І, повертаючись до наших проблем, зазначу наостанок: Україна, звичайно, не Росія, але і не Британія. Тоталітарні віруси ще довго житимуть у нашій суспільній атмосфері, і наразі створювати для них живильне середовище на вітчизняному телебаченні, запрошуючи туди в першу чергу політиків ленінсько/гітлерівського типу, – це щонайменше непрофесійно.