Ми всі якось уже звиклися з тим, що коїться на телебаченні, і не помічаємо характерних рис найголовніших персонажів (принаймні, завсідників і бажаних гостей) різноманітних політичних програм прямого ефіру, яких (себто програм), на щастя, вистачає на вітчизняному телебаченні (на відміну від телебачення деяких сусідніх країн). Ідеться про депутатів, чинних чи колишніх, які спроможні упродовж одного вечора зграйкою перелетіти з однієї «Свободи» на іншу, по дорозі завітавши на якусь радіопрограму, і які не відчувають, схоже, ані втоми від майже безперервного говоріння, ані сорому за те, що говориться, ані пошани до опонентів.

Ці персонажі готові говорити геть на всі теми – від політики американського уряду до причин зростання цін на капусту, від проблем національного кіно до принципів оптимальної побудови владної вертикалі. Який би сюжет ведучий не порушував, у них на все готова відповідь; при цьому вони наче несамохіть ставлять на місце й опонентів, й аудиторію, і самого ведучого: ніхто нічого не розуміє, ніхто з присутніх ні на що не здатен, але – є така партія, і є мудрий народ України (десь там, далеко, на ланах і в шахтах, от тільки не в студії), котрий цю партію підтримує. А як вони вміють затикати рота тим, хто сміє їм перечити! Вони просто не дають їм говорити, перебиваючи їх ледь не щосекунди! Ну, а якщо якийсь необачний експерт (із числа тих, кому ще не набридло ходити на телешоу) спробує вказати на бодай одну самоочевидну нісенітницю (якими щедро пересипані виступи подібних політичних персон; ці персони плутають роки історичних подій, прізвища знаних діячів минулого і сучасного, статистичні дані, результати соціологічних досліджень, положення Конституції і все-все-все інше), – то цього експерта негайно ставлять на місце, добираючи найобразливіші слова. Тим більше, що експерт зазвичай відповісти не може, – такі вже в Україні правила політичних телешоу, що всі можливі вигоди там мають нотаріально засвідчені балакуни з депутатськими значками...

А відтак практично всі програми прямого ефіру на всіх телеканалах являють собою не колективний пошук істини й артикулювання наболілих проблем, а безладну суміш виступів справді компетентних (бодай у чомусь) політиків та експертів – і нестримного базграння тих, хто добре вміє робити тільки цю роботу, і, як це не смішно, впливати своїм апломбом, добре награною (чи, трапляється, щирою) відсутністю сумніву у сказаному собою, та, головне, нестримним потоком не до ладу (але це – якщо розбиратися) скомпонованих слів на певну частину глядацької аудиторії. Себто на масового виборця.

І от що цікаво (і ми всі цього не помічаємо, бо призвичаїлись): ведучі практично всіх політичних телешоу України, якщо розібратися, весь час живуть і працюють мовби обпльовані. Часом на екрані дуже добре видно, як їм щиро кортить раз і назавжди поставити на місце нікчемного базіку з депутатським значком чи без нього, засвідчити глядачам його духовне убозтво та рівень інтелекту. Але ж не можна! Бо ж не прийде наступного разу; не буде динаміки; не дивитиметься частина аудиторії; передача втратить рейтинг; менеджмент каналу буде вкрай незадоволений…

А відтак телеведучі лише часом дозволяють собі стислі та ядучі репліки на адресу безмірно нахабних гостей, та й то не всіх: якщо власник каналу не хоче сваритися з тією чи іншою політичною силою або має якісь стосунки з тим чи іншим гостем прямого ефіру, то цей гість має право поводити себе не менш виклично, аніж фінансований німецьким генштабом полум’яний революціонер і патріот Ульянов-Ленін на броньовику.

От, власне, ми й підійшли до головного – того, заради чого й писався цей текст.

А тепер – цитата російською мовою.

«Это эмоциональные, торопливые и сбивчивые выступления, акцент на одной и той же идее, варьируемой вновь и вновь, хотя и на разные лады. Во многих его речах нет ни монументальности, ни системности, ни связности».

Як ви думаєте, про кого це пише пітерський професор-історик Сергій Яров? Ну звичайно ж, про щойно згаданого Леніна. І... про всіх згаданих вище персонажів українських політичних телешоу...

«Первое, на что здесь сразу обращаешь внимание, – это бесконечное повторение одних и тех же мыслей. Они, словно гвозди, прочно вдалбливаются в сознание слушателей. Как правило, повторяются предложения краткие, близкие к лозунгам. Предшествующие им рассуждения могут несколько отличаться по содержанию, но их концовки, выводы совпадают почти текстуально... Особенностью этой мотивации является предельное, почти анекдотическое упрощение проблем.... Достаточно несколько простых саркастических вопросов, чтобы разрушить до основания эту логическую конструкцию... Эту примитивность не могут замаскировать даже риторические штампы. Нужно особенное усилие, чтобы обнаружить последовательность логического развития мотивационной цепочки у Ленина... Речь Ленина столь хаотична и непосредственна, что трудно говорить об обдуманности умолчаний или тактических ухищрениях. Перед нами своеобразная стенограмма свободного потока политизированного сознания, в котором, правда, можно выявить определенные осевые конструкции и ключевые слова-клише. Последние он произносит как заклинания, зачастую не объясняя их содержания. Они – некий контрапункт для последующих рассуждений, которые, однако, в дальнейшем оказываются мало чем связанными с исходной точкой разговора...

Жесткость, решительность, непреклонность, твердая уверенность в собственной правоте, нежелание сколько-нибудь объективно оценить чужие взгляды – вот стиль Ленина».

Чи треба ще чимось доповнювати сказане професором Яровим? Утім, не втримаюсь, доповню ще однією невеликою цитатою:

«Отметим, наконец, и еще один его прием. Это сугубая категоричность, безапелляционность высказывания. У него почти никогда не найдем академической традиции равнения “pro” и “contra”, нет простой констатации какого-либо события, нейтрального изложения его эпизодов. Он не столько излагает, сколько нападает, высмеивает, проклинает, обличает... Как ни парадоксально, но его ораторские приемы оказывались преимуществом в ремесле агитатора. Он обращается не к искушенным политикам (их он и не пытался разубедить), а к тем, кому легче было понять именно простые, поверхностные догмы, кому трудно было следить за изысканностью слога и цветистостью метафор».

І справді, ленінське ораторське мистецтво – за відсутності, власне, цього мистецтва, – виявилося напрочуд ефективним. А тоді ж не було ще ані голосового радіо, ані телебачення. Це вже пізніше Гітлер і Геббельс (стиль яких може бути охарактеризований дуже схожим чином) успішно візьмуть на озброєння ці досягнення науково-технічної думки. А для Росії вистачило й Ульянова-Леніна, щоправда, з Троцьким, Луначарським, Свердловим та Ко, які були незрівнянно кращими ораторами...

Та повернімося до нашого телебачення, до його політичних телешоу та до заповзятих завсідників цих шоу, які дружно (попри належність до різних партій) працюють у ленінському стилі, такому ж хамському, вульгарному, не надто обтяженому інтелектуальним облаштунком («Набор используемых Лениным литературных цитат довольно беден. Как правило, он ограничивается теми авторами, изучение которых являлось обязательным в гимназиях – только общепризнанные классики, никаких модернистов и очень мало “второстепенных” писателей») та вкрай самовпевнено-безапеляційному. Й ефективному, принаймні, щодо частини виборців.

Скажете, надто незначна та частина виборців? Тим, хто забув, хочу нагадати, що більшовики на виборах до Всеросійських установчих зборів одержали тільки 24% голосів, по українських губерніях – лише 10%, і цього їм цілком вистачило, щоби здобути абсолютну владу і знищити всяку свободу.

Тож закономірне запитання: яких монстрів і, головне, навіщо вирощують нам (і собі) на голову шановні ведучі і менеджери телеканалів України?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників