У неділю, 2 грудня, ті, хто ще стежить за перебігом танцювальних перегонів у проекті «Танці з зірками - 3. Ліга чемпіонів», нарешті дізнаються ім’я переможця. Швидше за все, реванш візьме Наталія Могилевська. Не тому, що їй підігрує журі. І не через те, що її якось по-особливому люблять глядачі (згадайте хоча б перші «Танці…»). І, Боже збав, не тому, що третій танцювальний сезон зроблений взагалі «під Могилевську», як дехто вважає. Їй просто нема кого протиставити: запас «зірок» чомусь вичерпався вже у другому сезоні.  

 

Натомість «Танці з зірками», як справді один із найпопулярніших та найвдаліших в українському телепросторі проектів 2006-2007 років, чи не найповніше продемонстрували кризу самого поняття «зірка» в Україні. Але одночасно довели: кризу дуже просто подолати, а проблему – вирішити. Було б бажання.

 

А такого бажання в українських ЗМІ нема. До чого тут засоби масової інформації? Бо саме вони роблять «зірок» «зірками». ЗМІ, а не продюсери, допомагають їм народитися народжують їх, вирощують, плекають та ховають. Це відбувається всюди, крім України. Вітчизняні преса, телебачення, а також FM-радіо надто ліниві для того, аби пекти своїх «зірок», наче бабця – біляші. Ще вони здебільшого некомпетентні, часто заангажовані та частково корумповані.

 

Кілька тижнів тому продюсер «Танців з зірками» Олексій Гончаренко у невеличкому інтерв’ю «Комсомольській правді в Україні» сказав те, що ми з вами звикли знати: в Україні з «зірками» катастрофа. Навіть вимовив слово «катастрофа» по складах, а журналіст поставив після нього знак оклику. Власне, поява у третіх «Танцях» Могилевської, Козловського і Неліпи – свідчення цієї катастрофи.

 

Не маючи нічого особистого проти названих «зірок», мушу нагадати: треті «Танці» мають підзаголовок «Ліга чемпіонів». І змагатися з іноземними чемпіонами має всі підстави Лілія Подкопаєва. З натяжкою можна погодитися навіть із кандидатурою Могилевської: у чемпіона перших «Танців» Володимира Зеленського контракт із «Інтером», згідно з яким артист не має право брати участь у проектах каналів-конкурентів, тому його місце цілком може посісти пара № 8. Але тоді, за логікою, треба було залучити і Олега Скрипку – він у других «Танцях» мав такі ж самі позиції, як Могилевська – у перших. Натомість маємо Максима Неліпу: у попередньому разі він дотримався до середини, проте він живе на «плюсах», а отже – є одним із облич каналу. Раз так, то він мусить танцювати, хоча на чемпіона не тягне. Те ж саме – з Віталієм Козловським: не чемпіон, зате поки що «нічий», і його впізнають.

 

Проте у прямому ефірі «Танців з зірками-3» ведучий Юрій Горбунов вимовив знакову фразу. Звертаючись до польського актора Марчина Мрочека, який протримався, на диво, до фіналу, він сказав: «Ще два місяці тому про тебе в Україні ніхто не чув». Це свята правда. Так само, як до перших «Танців» про Владислава Яму та Григорія Чапкіса знало тільки певне коло фахівців. Варто їм обом було з`явитися лише 9 (!) разів у прямому ефірі шалено популярного проекту, як вони відразу стали всеукраїнськими «зірками».

 

Хоча навряд чи проект працював на них та їхній імідж. За моїми спостереженнями, протягом 2007 року Чапкіс і Яма кочували в якості бажаних персоналій із глянцю в глянець, із газети в газету, з вечірки на вечірку, а з Чапкісом взагалі робили кілька телевізійних зустрічей. Більше того: Григорій Миколайович з`явився на афішах із рекламою власної школи танців, обзавівся сайтом і вів уроки танців у програмі «Сніданок плюс» («1+1»), а Яма – повноправний учасник шоу Наталі Могилевської та має тепер своє власне «сольне» танцювальне шоу.

 

Ось вам чарівна сила мистецтва, чи то пак – телебачення. Якщо незабаром, у якомусь найближчому сезоні десь в нашому телепросторі вирине якийсь польський серіал із Марчином Мрочеком, я не здивуюся. Він тепер у нас «зірка». Причому, повторюся, ніхто спеціально над цим не працював: людина чесно танцювала в телевізорі у прайм-тайм по суботах на популярному каналі. Справедливість принципу «того, кого не показують по телевізору, не існує» можна оскаржувати, але він діє. Ми можемо це не приймати, але визнавати це мусимо.

 

Тоді що заважає продюсерам та редакторам телепроектів, використовуючи унікальні можливості телебачення, збільшувати кількість «зірок», аби потім не нарікати на їх катастрофічну відсутність? Що заважає так само пресі плекати вітчизняних артистів (у широкому значенні цього слова – митців), пускати їх на свої сторінки, а потім робити їх своїми фірмовими знаками, брендами, всіляко підтримувати їхню «зірковість»? Той самий пан Гончаренко порівнював: на Заході та в Росії «зірок» багато, бо там вони знімаються в серіалах, кіно, словом, постійно дають поживу для медіа-простору. Але він забув: у нас теж потроху знімається кіно. Нехай наші актори поки що на других ролях. Та варто лишень пресі і телебаченню докласти трохи зусиль – і будемо мати не дві «зірки» на рік, як у випадку з Чапкісом і Ямою, а мінімум двадцять дві.

 

Проте редактори і продюсери здебільшого не бачать далі власного носа. Вони не помічають того, на чому наголошувала, зокрема, Наталя Влащенко в своїй останній статті для «Детектор медіа»: «В социально-культурный слой Украины давно пришли новые люди, и в телестудиях хотелось бы слышать их» (сюди я додав би – «И видеть»). Замість цього практикується інший підхід.

 

Скажімо, треба запросити на якесь ток-шоу чи в якусь програму гостя з числа артистів. Список цікавих кандидатів за бажання можна набрати чималий. Але дві третини кожного такого списку відразу бракується: це не «зірки», бо вони не відомі. А не відомі тому, що їх не показують або мало показують по телевізору. По телевізору не показують через те, що про них мало пише преса: не секрет, що більшість тем та героїв телевізійники знаходять у газетах (газети не відстають: варто комусь засвітитися в телевізорі, він стає жертвою газетярів та «глянцівників»). Преса, своєю чергою, ігнорує потенційну вітчизняну «зірку», бо не хоче робити їй… безкоштовну рекламу. Замкнене коло – і традиційні скарги на брак персонажів. Словом, нових людей навалом, тільки старі якось звичніше.

 

Та це ще не все. У згаданому вище списку все ж таки лишаються якісь персоналії. Але частина з них – обличчя іншого каналу, до іншої частини продюсери, редактори і ведучі мають особисті упередження, тож залишається вкотре запрошувати кудись Скрипку, Вакарчука, Козловського, Пономарьова, Ані Лорак, Руслану і Остапа Ступку на додачу. Замість того, аби забути про особисті упередження та наповнювати ефіри і друковані сторінки новими іменами, роблячи їх справді гучними і втішаючись роллю Пігмаліона, який вдихає життя в чергову Галатею, преса і телебачення йдуть шляхом найменшого опору: використовують одних і тих самих, зате – на сто відсотків «зіркових» «зірок».

 

Робота за подібним принципом, на мою думку, належить до ознак некомпетентності. Скажімо, коли я свого часу працював у газеті «ВВ», відділ культури категорично відмовився давати навіть невеличку інформацію про оновлене видання українського підліткового бестселера 60-х – 70-х років минулого століття «Тореадори з Васюківки». Редактор відділу культури не знав, що це за книжка і хто такий її автор – Всеволод Нестайко. «Хай він заплатить – дамо на правах реклами», - отримав я байдужий коментар. Більше того: виявилося, що книжок не читала половина редакції! Інший випадок: ведуча однієї ранкової програми, називаючи прізвище Айседори Дункан, зробила наголос на першому складі: прозвучало «ДУнкан». Далі дівчина охрестила її співачкою і однією з коханок поета Єсеніна. Коментарі потрібні?

 

Здавалося б, Бог із ними, «зірками» минулого. Їх не конче знати. Але ж ні: подібне ставлення помічено і до сьогодення!

 

Показово, що, вимагаючи проплатити чи компенсувати в якійсь інший спосіб появу в ЗМІ вітчизняної «зірки» чи того, хто потенційно може нею бути, ці самі ЗМІ – як преса, так і телевізор, - охоче і абсолютно безкоштовно надають ефірний час та газетну площу «зіркам» з-за кордону, хоч Східного, хоч Західного, та розповідям про їхні пересічні візити. Тоді як українських «зірок» не вважають за кордоном такими, бо їх уперто ігнорують українські засоби масової інформації. Знову повертаємося до принципу: «Про тебе не говорить преса, значить, тебе нема і ти того не вартий».

 

Ситуацію можна виправити. Тільки ніхто не хоче. Простіше користуватися вже готовими «зірками», себто – плодами чужої праці, ніж докладати своєї і запалювати нові «зірки». Легше поскаржитися на катастрофічну відсутність тих, з ким можна працювати, ніж вперто шукати, нехай ризикуючи та помиляючись. Результат такого ставлення: жменька людей, які вважаються відомими. І одні й ті самі обличчя, що зі сторінок різних видань та в ефірі різних телеканалів говорять та роблять одне й те ж саме.