Звичайний більшовизм
Терор і розстріли – це спосіб формування нової людини доби комунізму. Тільки хто зробить фільм належної сили?
Був такий режисер у радянську добу – Михаїл Ромм. У молоді роки на чолі продовольчого загону відбирав у селян Тульської та Орловської губерній «зайвий» хліб. Потім учився на скульптора. Потім працював у кіно. Зняв художні стрічки «Ленін у Жовтні» та «Ленін у 1918 році» та низку інших. За 10 років одержав 5 сталінських премій. А після того, як йому минуло 60 років, поставив романтично-елегійну стрічку про фізиків «9 днів одного року» і створив блискучий публіцистичний фільм «Звичайний фашизм». У ньому він говорив начебто тільки про нацизм, але водночас виявив сутнісні риси будь-якого тоталітарного режиму. В тому числі й того, який створював сам. Влада це чудово зрозуміла, і фільм дуже швидко відправився, як то кажуть, «на полицю», з якої був знятий тільки під час перебудови.
Можливо, якби Ромм прожив ще 20 років, він би створив фільм ще більшої художньої сили – «Звичайний більшовизм». Зумів же інший продзагонівець – письменник Василій Ґроссман – художньо переконливо показати, що нацизм і більшовизм є рідними братами...
Але при тому більшовизм народився і сперся на ноги раніше. А його молодший брат виявився дуже кмітливим учнем.
... Перебираючи книжки на полицях, знаходжу документи 1917-21 років та спогади учасників тодішніх подій, які цілком би могли лягти в основу авторського тексту такого ніким досі не знятого фільму. Та й відеоряд ці документи могли б доповнити...
«Розстріли киян. Київська Надзвичайна комісія, керована Сорокіним, культивує систему розстрілів. Убито багато видних громадських діячів, які були звинувачені у фантастичних змовах проти радянської влади. З числа видних киян, крім професорів Армашевського, Флоринського, розстріляні офіцери, кн[язь] Трубецькой; добре відомий киянам п[ан] Размитальський; директор міського банку Цитович; присяжний повірений Палібін; київські фінансисти Пенес і Рубінштейн; присяжний повірений Лур’є і багато інших. Лук’янівська в’язниця і всі інші арештантські приміщення забиті арештованими».
Це вже, правда, 1919 рік. А як красиво все починалося! Гаслами жовтневого перевороту були, як відомо, «Земля – селянам, фабрики – робітникам, мир – народам» і «Хай живуть Установчі збори!» З Установчими зборами крапки над «і» були розставлені вже через два місяці після формування уряду Леніна-Троцького: ці збори розігнали буквально через добу після їхнього скликання, а робітничі маніфестації на їхню підтримку – розстріляли. Ну, а замість миру було розпочато громадянську війну – про необхідність якої Ленін писав ще до 1917 року. І головним чинником цієї війни з боку більшовиків став не міцний кулак армії, а терор проти всіх і вся.
Власне, більшовики розпочали тероризувати населення України ще восени 1917 року, коли десятки тисяч солдат під впливом їхньої агітації рушили з фронту додому. Ці солдати грабували селян, громили маєтки землевласників, винокурні і залізничні станції та вбивали офіцерів. Організований же масовий терор в Україні розпочався у грудні 1917 року зі вторгненням російських більшовицьких загонів. Тоді ж в Одесі червоногвардійці вчинили і єврейський погром. У січні 1918 року почався червоний терор у Криму, його жертвами стали кримськотатарські політики, члени Курултаю, підприємці, офіцери та інтелігенти всіх національностей.
Та частина матросів, що пішла за більшовиками й анархістами, створили на півострові справжнє пекло на землі. У Ялті матроси міноносця «Хаджибей» заколювали жителів багнетами просто на вулицях, татар (тільки за те, що татари!) й армійських офіцерів розстрілювали на місці, жертв серед населення було понад 200 осіб. У Феодосії революційні солдати торгували татарськими і вірменськими дівчатами по 25 руб. «за штуку». У Євпаторії страшну пам’ять про себе лишили екіпажі крейсера «Румунія» і транспорту «Трувор», які за три дні розстріляли, зарізали і втопили понад 300 людей. Матроси піддавали тортурам євпаторійців на палубах, спалювали їх живцем у корабельних топках, розбивали голови прикладами. Ну, а далі...
«Їжі арештовані не отримували, знущання словесні чергувалися з образою дією, яка переходила у жорстокі, до втрати жертвами свідомості, побої. На страту пішло понад 300 осіб, винних лише в тому, що одні носили офіцерські погони, інші – неподертий одяг. Приречених перевозили у трюм гідрокрейсера “Румунія”... Смертника викликали до люку. Викликаний виходив нагору і мусив йти через усю палубу на лобне місце повз матросів, котрі стягували з нещасного одяг, супроводжуючи роздягання жартами, лайками і побоями. На лобному місці матроси [...] кидали приреченого на підлогу, зв‘язували ноги, скручували руки і повільно відрізали вуха, ніс, губи, статевий орган, відрубали руки... І тільки тоді [...] віддавали хвилям Чорного моря».
Чи, може, це краще було б відтворити у художньому фільмі?
... У лютому 1918 року більшовицька армія під командуванням Муравйова захопила Київ, й упродовж місяця тут було страчено близько п’яти тисяч осіб. Розстріли відбувалися у Маріїнському палаці, в особняку Попової навпроти нинішньої будівлі Верховної Ради та в інших особняках на Липках. У Печерській лаврі більшовики стратили митрополита Київського Володимира. Масові страти за так званою «соціальною ознакою» відбувалися на всій території України, захопленій більшовиками.
А в березні 1918 року наказом тодішнього наркома внутрішніх справ радянської Росії Григорія Петровського було запроваджено інститут заручників. Відтоді більшовики, захопивши будь-яке українське місто, брали заручників, як вони висловлювалися, «з місцевої буржуазії» і під загрозою розстрілу їх вимагали від міста термінової виплати від одного до десяти мільйонів рублів.
Проте перша з’ява більшовицької влади в Україні – це була тільки прелюдія; напрацьованого механізму терору тоді ще не було. Дію цього безжального механізму жителі України відчули під час другого приходу більшовиків – із грудня 1918 року. І відчули повною мірою...
«Харків. Під час перебування більшовиків у Харкові панував такий терор, що чимало людей втрачало глузд від усіх пережитих кошмарів. Особливим бузувірством вирізнявся комісар Саєнко, на щастя, спійманий добровольцями. Розстрілювали безпощадно, не виключаючи жінок і дітей.
На двох вулицях і в підвалах деяких будинків були вириті коридори, до кінця яких ставили розстрілюваних і, коли вони падали, їх присипали землею. На другий день на тому ж місці розстрілювали наступних, потім знову присипали землею і так доверху. Потім починався наступний ряд цього ж коридору. В одному з таких коридорів лежало до 2000 розстріляних. Деякі жінки розстріляні тільки тому, що не приймали залицянь комісарів. У підвалах знаходили розіп’ятих на підлозі людей і пригвинчених до підлоги гвинтами. У багатьох жінок була знята шкіра на руках і ногах у вигляді рукавичок та панчіх і вся шкіра спереду.
Харківська Надзвичайка, яка нараховувала до 1500 агентів, працювала на повну потужність. Щодня арештовувалися сотні осіб. У підвальному поверсі будинку, в якому розташувалася Надзвичайка (по Сумській вул.), були три великі кімнати. Ці кімнати завжди бували переповненими до такої міри, що арештованим доводилося стояти.
[…] На Сумській і Чайковській вулицях помешкання повні трупного запаху. Жертви більшовицьких звірств розстрілювалися поруч самих Надзвичайок і тут же закопувалися, причому тіла вбитих ледь засипалися землею.
[…] У підвалі будинку по Сумській вулиці №47 знайдена дошка, на якій приречені на смерть записували останні слова. Є деякі підписи: Кулінін, Андрєєв, Знаменський, Бробловський.
[…] У дворі будинку влаштовані дві грандіозні братерські могили, в яких розстріляних ховали одного над іншим. Скільки тіл передано землі в цих братерських могилах, поки що встановити не вдалося».
Мабуть, час сказати, звідки взяті наведені у статті цитати. Улітку 1919 року збройні сили Півдня Росії, очолювані генералом Антоном Денікіним, вибили червоних із Лівобережної та Південної України. Було створено спеціальну комісію з розслідування звірств більшовицької влади («Особая комиссия по расследованию злодеяний большевиков»), до якої входили знані адвокати, судді, слідчі, літератори, викладачі університетів. Звичайно, білі армії не були безгрішними, на їхній совісті теж чимало безсудних убивств, розстрілів військовополонених і єврейських погромів. Але все ж таки білі не мали державної машини масового терору, яку вперше у світовій історії створили більшовики. А члени комісій із розслідувань більшовицьких злочинів були знаними інтелігентами, нерідко опозиційними ще до царської влади, і тому немає підстав сумніватися в їхній об’єктивності.
Згадується блискучий, як на свій час, фільм «Раба кохання». З погляду фактів, катування і вбивства білою контррозвідкою підпільників, зображені там, могли мати місце. Помножте, втім, показане на сто або на тисячу – і ви матимете не білий, а більшовицький терор.
«Одеса. У підвалах одеської Надзвичайки знайдені знаряддя тортур, багато трупів замучених. Серед знарядь катувань привертають увагу особливо влаштовані ланцюги для розтягування кінцівок. Англійське командування привело в катівні Надзвичайки команди своїх кораблів. Знаряддя тортур справили на англійських матросів тяжке враження.
Херсон. Населення з жахом згадує звірства більшовицької Надзвичайки, яка лютувала з приїздом до Херсону двох китайців, спеціалістів тортур, котрі препарували живих людей, знімали шкіру з ніг і рук, втикали булавки під нігті. В останні дні більшовиками було вбито багато громадських діячів із метою паралізувати суспільне життя після відходу більшовиків з Херсону.
[…] Кременчук. У Кременчуці тривають розкопки розстріляних і замучених більшовиками. Число вбитих доходить до 2500 осіб. Викопана група розстріляних телеграфних службовців: 5 чоловіків, 1 жінка. […] Розстріли проводилися здебільшого матросами. Приреченого саджали на край могили і стріляли в потилицю. Коли могила наповнювалася тілами вбитих, починали заповнювати наступну».
Після поразки білої армії її рештки відступили з України до Криму, де й вели бої з більшовиками до кінця листопада 1920 року. Одна з останніх фаз терору 1917-21 років пов’язана саме з Кримом.
... Першого листопада 1920 року командувач військами Південного фронту червоних Михаїл Фрунзе та члени Реввійськради Смілга, Владимиров та Кун (нумо, скільки у нас топонімів, пов‘язаних із ними?) звернулися до противника – військ генерала Петра Врангеля – з відозвою, у якій було сказано: «Революційна воєнна Рада армій Південного фронту на підставі наданих їй Центральною владою повноважень гарантує всім, хто кладе зброю, повне прощення за всі проступки, пов’язані із громадянською боротьбою. Всім, хто не бажає працювати в Радянській Росії, буде забезпечена можливість безперешкодного виїзду за кордон у разі відмови під слово честі від усілякої участі у подальшій боротьбі проти Радянської Росії».
Кілька десятків тисяч офіцерів, юнкерів, інтелігентів повірили.
Ну, а далі спершу під загрозою розстрілу було наказано всім колишнім офіцерам з’явитися на реєстрацію. А коли було складено списки, почалися масові розстріли. Ними керували й у них особисто брали участь Бела Кун (сам щодня лягав за кулемет) та Розалія Землячка – найбільша, мабуть, вбивця-садистка ХХ століття, вулиця імені якої досі є у Києві. Уславився своїм ентузіазмом тоді й майбутній полярник Іван Папанін – але трохи переборщив, дістав нервову хворобу...
І що цікаво: більшовики не стидалися скоєного. 28 листопада 1920 року «Известия временного севастопольского ревкома» опублікували перший список розстріляних – 1634 особи. 30 листопада – другий список – 1202 особи. За тиждень тільки у Севастополі було розстріляно понад 8000 осіб, а загалом тодішні офіційні комуністичні джерела дають загальну цифру у 50 тисяч знищених «ворогів» за півроку. Хоча ця цифра вочевидь занижена. Бо згідно із цілком таємними доповідними особливого відділу лише однієї з червоних армій, які стояли в Криму, – четвертої – з кінця 1920-го по травень 1921 року армійським особливим відділом було розстріляно: у Сімферополі – 20 тисяч, у Севастополі – 12 тисяч, у Феодосії – 8 тисяч, у Ялті – 5 тисяч. Кількість жертв особливих відділів інших армій та ЧК у Криму досі невідома.
І коли в 1941 році нацисти друкуватимуть в окупаційній пресі списки розстріляних заручників чи «ворогів райху», вони тільки копіюватимуть своїх учителів...
Адже для більшовиків масовий терор не був вимушеним кроком чи якоюсь імпровізацією, як зараз стверджують деякі навіть не ліві, а ліберальні діячі. Це неправда. Скажімо, один із провідних теоретиків більшовизму, Бухарін – за словами Леніна, «улюбленець партії» – у книзі «Економіка перехідного періоду» написав, що терор і розстріли – це спосіб формування нової людини доби комунізму. Ленін на марґінесі книги позначив, що він повністю згоден із цим «теоретичним» твердженням. Ну, а Сталін був вірним ленінцем, – аж до того, що врешті-решт відправив і Бухаріна у розстрільний підвал...
Одне слово, звичайний більшовизм. Варто пам’ятати, хоча хочеться забути.
Але хто зробить фільм чи телесеріал належної сили? Ромму було все-таки легше...
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Фото з Харкова 1919 року
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
8
Ustim Karmelyuk
6254 дн. тому
Очередная буржуазная агитка, очередная попытка мелкобуржуазного интелигентишки харкать на революцию. Я думаю, лет 20 назад не то писал "пан" Грабовский", благо не стал бы он кандидатом, а в целях продвижения по службе восхвалял то, что сейчас нагло оплёвывает. Начинает уже подташнивать от, бьющих себя в грудь псевдопатриотичных и малограмотных,закомплексованых маразматиков-параноиков вроде Тягнибока и Шкиля - жалких антисемитов и ксенофобов! А насчет Грабовского - он показал кто для него являються людьми - белогвардейские судьи, лжецы адвокаты,продажные следователи. Отвечу на вопрос Грусного - в глазах етих горе-интелектуалов, академиков,а также всякого рода хозяев - капиталистов, олигархов, политиканов, мы, народ - брошеное на произвол судьбы быдло! А кем для "пана " Грабовского,"человека" с польской фамилией могут быть учасники Колиивщины - гайдамаки, атакже опрышки - погромщики усадеб польской шляхты?
BoaConstriktor
6254 дн. тому
Усе правильно... тільки фактів треба ще більше...
З нетерпінням чекаю фільм, присвячений СПРАВЖНІМ ЛЕНІНЦЯМ... є цілий рік для того, щоб створити таку стрічку...
Учора дивився новини на СТБ про мітинг червоних у Києві. Браво оператору і режисеру!!! Показали взуття Симоненка, Мартинюка та інших "члєнав"... прикро, що не показали, у що ж взуті рядові партійці, треба було і синхрони взяти... Фінал репортажу взагалі чудовий - пролетарі - на метро, "вожді" - на мерси!!!
Алегарф
6254 дн. тому
Духовный голодомор.
Алегарф
6254 дн. тому
Демократия - это репрессии по отношению к совести.
грустный
6255 дн. тому
Кажется, Сергей Грабовский не последний интеллектуал в Украине. Но почему такая однобокость? Только две реплики: 1. Явно не хватает описаний фактов зверств других сторон Гражданской войны. И вообще - Гражданская война очень особая и страшная вещь. 2. Впечатлила о солдатах, которые поддались большевистской пропаганде и зверстовали. Наверное, участники Колиивщины, гайдаматчины, крестьянских восстаний нач. 20 века - все они были большевиками по-мнению автора?
Толерантний
6255 дн. тому
Грабовський навмисно не називає своїх співплемінників - справжніх організаторів терору - Бронштейна (троцького), Яшу Свєрдлова, Залкінд (Землячку) - це вона у Криму влаштувала бійню, різних "володарських-урицьких". У згаданій ЧК в Одесі всі були залкінди, який же мігбуи погром, ги-ги
Алегарф
6255 дн. тому
Но, увы, их разрушительную силу при помощи фотоаппарата не зафиксируешь... И даже при помощи рентгена...
Алегарф
6255 дн. тому
Ну, если "терор і розстріли - це спосіб формування нової людини доби комунізму", то цинизм и свобода слова - это метод формирования... сами знаете, кого... сами знаете, где.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
