У бій ідуть лише «силовики»

Якщо минулого тижня у телевізійній активності команди Президента автори відзначили домінування «адміністративного» елементу, то в наступні дні позиції Ющенка все частіше захищали «силовики»: міністр оборони Анатолій Гриценко та в.о. голови СБУ Валентин Наливайченко. 

Вже можна стверджувати, що Анатолій Гриценко перетворився на третього спікера НУ-НС, за частотою появи в телеефірі випередивши В’ячеслава Кириленка та за значимістю меседжів - Віктора Балогу. Наприклад, у п’ятницю №4 НУ-НС встиг побувати і на «Свободі» Савіка Шустера («Інтер»), і на «Свободі слова» з Андрієм Куликовим (ICTV). На обох програмах Гриценко справив враження людини, яку допекли до живого. Переконливе втілення інтелігентної агресивності у його виконанні мало справити гарне враження на людей, які ще вірять у те, що «добро має бути з кулаками», і не сприймають правило «реальних пацанів» про те, що «бабло перемагає зло». Компетентність і впевненість Анатолія Гриценка істотно вирізняють його з-поміж традиційних персонажів українського політикуму, які зазвичай не здатні вирватися з рамок звичного іміджу та рекомендацій власних технологів. От і цього разу міністр оборони виглядав на ICTV переконливіше, ніж представник БЮТ Віктор Пинзеник та ПР Олександр Кузьмук. Пинзенику так і не вдалося заперечити факт брехні у заяві Тимошенко про кількість загиблих від дідівщини в армії. Кузьмука міністр оборони «зрізав» нагадуванням про трагедію зі збитим російським літаком над Чорним морем.  

Водночас на «Інтері» глядачі стали свідками народження нового «старого» політичного дуету «Нестор Шуфрич – Геннадій Москаль». Це досить вдала знахідка з боку штабу «НУ-НС», зважаючи на розгортання інформаційного резонансу навколо звинувачень Шуфрича на адресу Ющенка стосовно відновлення політичних переслідувань. Команді Президента зараз необхідно довести, що Шуфрич є не переслідуваним професіоналом, а просто скандальним політиком. Москаль, який здатний говорити з Шуфричем його ж мовою, чудово підходить для провокування міністра на голослівні заяви. Зважаючи на продовження провокацій, спрямованих особисто проти Президента з використанням Шуфрича в якості спікера, поява Москаля як інформаційного контрагента дозволить переключити увагу з протистояння між Ющенком і Шуфричем на двобій Шуфрич-Москаль. Не виключено, що тепер скандальні заяви міністра МНС супроводжуватимуться не менш в’їдливими коментарями з боку Москаля. 

На ICTV взагалі відбулося «побиття немовлят» з антикризової коаліції (Валерій Коновалюк та Василь Цушко) з боку представників Президента (Гриценка та Наливайченка) та Юлії Тимошенко (Олександр Турчинов). У випадку з Цушком дискусія навколо подій у Генпрокуратурі зайшла настільки далеко, що недосвідчений глядач через кілька хвилин взагалі втратив розуміння її змісту. У телеекрані політики займалися давно набридлою справою – звинувачували один одного у підготовці державного перевороту. Однак репліка Гриценка про вимогу з боку МВС Цушка передати міліції мільйони набоїв та спецтехніку для ведення бойових дій прозвучала як грім з ясного неба – принаймні, з огляду на останній передвиборчий контент, оскільки чіткої відповіді від Цушка глядачі не почули. Наступним ефектним ударом Гриценка стала вимога до Валерія Коновалюка вибачитися за безпідставні звинувачення з боку Партії регіонів на адресу Збройних сил. Ухиляючись від однозначного вибачення чи повного заперечення його необхідності, Коновалюк просто втратив обличчя і прихильність аудиторії як у студії, так і біля телеекранів.  

Що стосується Наливайченка, то найголовнішим його здобутком стало доволі переконливе запевнення глядачів у тому, що СБУ під керівництвом Президента виконує вимоги закону, а не конкретних політичних сил. Взагалі, досягненням президентських «силовиків» в ефірі «Свободи слова» став вибір аудиторії в студії на користь збереження звання Верховного головнокомандуючого за Президентом і його контролю над силовими структурами. Вочевидь, Партія регіонів програла, принаймні у цьому ефірі, ставку на один із меседжів своєї програми про обмеження повноважень Президента у сфері національної безпеки і оборони. І це не така вже другорядна проблема, адже після виборів може знову виникнути ситуація, коли сторони почнуть грати м’язами, намагаючись переглянути чи затвердити результати виборів. Схоже, в команді Януковича розуміють це слабке місце і вже починають через своїх союзників знову поширювати меседжі про підготовку Президентом «силового сценарію». Зокрема, Петро Симоненко вже почав лякати виборців надзвичайним станом та прямим президентським правлінням (13 вересня 2007 року). 

До програшних ситуацій для «НУ-НС» варто віднести суперечку між першим віце-прем’єр-міністром Миколою Азаровим та посадовцями із Секретаріату. У той час як Азаров заявляє про дії уряду зі стабілізації цін на м’ясо, про підготовку нового бюджету з підвищеними соціальними стандартами, у Секретаріаті не знаходять кращих аргументів, ніж заявити про недостатнє врахування Кабміном пропозицій Президента, що виглядає досить слабко і непереконливо. Не додає авторитету і поширена від імені Балоги заява (13 вересня 2007 року) – реакція на слова Азарова про ігнорування ним речників Банкової (12 вересня 2007 року). Адже «регіонали» у відповідь ще можуть пригадати Балозі, що він робить передвиборчі політичні заяви, втручається у роботу уряду, суміщаючи посади глави Секретаріату та голови виборчого штабу «НУ-НС».

Серед програшних ситуацій Партії регіонів варто назвати: дезавуювання референдуму з питання мови як консультативного опитування, що не матиме наслідків з вуст Юрія Мірошниченка (7 вересня 2007 року), заяви Василя Кисельова про ініціювання імпічменту Ющенку в разі блокування референдуму та використання БЮТ технологій Кашпіровського для зомбування виборців. У перших двох випадках є очевидною спроба регіоналів врятувати ідею референдуму, переключаючи увагу на підступи опонентів, які то заважають референдуму, то дезінформують населення про його значення. В останньому випадку просто маємо справу з самостійною ініціативою депутата Кисельова, безглуздість якої була чудово висвітлена репортерами «Вікон» СТБ (13.09.2007) завдяки коментарям Інни Богословської (про приватний характер заяви Кисельова) та самого Кашпіровського (про те, що в Кисельова «не всі вдома»). 

Отруєння

«Родзинкою» виборчої телекампанії протягом 9-14вересня стала актуалізація 11 вересня Президентом України теми його отруєння. Варто сказати, що вже 10 вересня з’явився переклад інтерв’ю Ющенка газеті «Файненшл Таймс», в якому йшлося про його отруєння. Ключовим меседжем Ющенка в інтерв’ю газеті та відповіді тележурналістам під час перебування в Дніпропетровську (11 вересня 2007 року) є те, що йому відомо, хто його отруїв, і що ключову роль в цьому зіграли українські політики та їхні колеги із сусідньої країни.

Отже, спробуємо з’ясувати, що спонукало Ющенка зробити нову заяву і яка при цьому переслідувалася мета.

По-перше, можна зрозуміти, чому Ющенко згадав отруєння напередодні чергової річниці цієї події. По-друге, хотів чи ні цього Ющенко, але він знову протиставив себе Росії. Країна, офіційна влада якої вже стільки років не йде – якщо судити з заяв Президента та його оточення – на співпрацю у питанні, що має важливе значення для безпеки іншої країни, виглядає мінімум як підозріла, якщо не як вороже налаштована. Тему поки що закінчила Генпрокуратура Росії своєю заявою про готовність співпрацювати з українськими колегами. Проте треба відати належне Секретаріату, зокрема Олександру Чалому: команда Президента не почала розкручувати тему Росії як ворога і загрози Україні; провокативну реакцію Віктора Черномирдіна Чалий назвав «його особистим і недипломатичним коментарем». По-третє, тема отруєння привертає певну увагу до себе і конкурує з виборчими темами, які використовують ПР і БЮТ. Зокрема, регіонали у своїй рекламі нагадують виборцям про корупцію у вищих ешелонах помаранчевої влади, через яку, мовляв, Ющенко звільнив Тимошенко. Нагадування про отруєння в цьому контексті може слугувати як попередження регіоналів про можливе проведення зв’язку між ними та виконавцями злочину. (Що ж до згадуваного ролика від ПР, то він  виглядає неоковирно саме з погляду вибору «антигероя»  реклами. Адже у ситуації відставки прем’єра Тимошенко у свідомості більшості громадян не Юлія Володимирівна була заплямована підозрою у корупції, а навпаки, найближче оточення Ющенка. Судячи з усього, з авторами цього ролику зіграло злий жарт небажання керівництва ПР конфліктувати напряму з Президентом, і водночас – велике бажання «замочити» Тимошенко).

Водночас, очевидно, що без згадування конкретних імен або звинувачення діючих політиків у змові проти Президента, новий сплеск уваги ЗМІ до інформації про отруєння дуже швидко згасне. Це буде цілком виправдано, якщо заява Президента мала на меті лише вплинути на російську сторону і спонукати її до співпраці, а не була спрямована на стимулювання рейтингу Президента. Хоча її педалювання саме перед парламентськими виборами 2006-го і 2007-го, як  зазначав і В’ячеслав Піховшек в «Епіцентрі» («1+1») 12 вересня, дійсно може мати саме передвиборне значення.  

Кульмінацією виборчої кампанії «Нашої України – Народної самооборони» стала масштабна акція «Народне віче» у Львові минулої суботи, в рамках якої було здійснене символічне підписання вимоги про скасування депутатської недоторканності. Тримільйонний підпис поставила президент  «Форуму видавців у Львові» Олександра Коваль. Ключовим моментом акції став виступ Президента України, який закликав виборців підтримати «НУ-НС», назвавши його своєю командою, і назвав єдність демократичних сил – «НУ-НС» та Блоку Тимошенко – «запорукою спільної перемоги». Чітко артикульовані Президентом тези про об’єднання у наступному парламенті демократичних сил та створення майбутнього демократичного уряду цілком здатні сприяти мобілізації нашоукраїнського електорату і навіть дещо змістити симпатії «помаранчевих» виборців. Тепер багато буде залежати від того, наскільки успішно технологи «НУ-НС» зможуть використати заявлену Президентом підтримку.  

Не складно передбачити, що реакцією з боку політичних опонентів будуть звинувачення на адресу Президента щодо того, наскільки законною і моральною є його пряма участь у підтримці своєї політичної сили. При цьому участь у виборчій кампанії Партії регіонів прем’єр-міністра мотивуватиметься різницею у правових статусах Ющенка і Януковича. Віктор Ющенко, за Конституцією (ст.103), як Президент України «не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян», звідси – те, що він є ПОЧЕСНИМ головою «Нашої України». Натомість Віктор Янукович – офіційний лідер Партії регіонів, якому Конституція не забороняє бути партійним лідером.

Саме ці юридичні нюанси, швидше за все, стануть вагомим елементом у риториці спікерів ПР в останні два тижні кампанії. 

Економна економіка

Для БЮТу минулий тиждень став періодом розкрутки іміджу свого лідера як потужного економіста. Зустріч  Юлії Тимошенко з іноземними інвесторами та дипломатами, на якій лідер блоку озвучила свої плани про покращення інвестиційного клімату в Україні (звичайно ж, після приходу на посаду прем’єр-міністра) завершилася традиційно – підписанням символічного «контракту» – своєрідної декларації про наміри.

На сьогодні БЮТ «уклав» аж дев’ять подібних угод із різними категоріями населення – від студентів та молодих сімей до транспортників, пенсіонерів і моряків. Укладання подібних угод як чергових інформаційних приводів – далеко не ноу-хау. Швидше за все, ідея дісталася БЮТ від технологів поглинутої ним партії «Реформи і порядок», яка свого часу практикувала щось подібне. Пригадується, що й у президентській кампанії 1999 року один із кандидатів пробував використати цю символічну форму закріплення власних обіцянок. Утім, гучні і публічно оформлені обіцянки добрі вже тим, що за їх виконанням після виборів легше стежити. Що ми і спробуємо при нагоді зробити.

Анонсами майбутніх економічних звершень своєї політсили Тимошенко не обмежилася. У власній статті, опублікованій у журналі «Кореспондент», лідерка БЮТ звинуватила уряд Януковича у бажанні захопити найбільш цінні промислові підприємства, ілюструючи це на прикладі приватизації структурами Рината Ахметова ВАТ «Дніпроенерго». За словами політика, «кабінет Януковича приречений як комунальний будинок Васисуалія Лоханкіна. Їх справжня програма – урвати побільше  і відбігти подалі».

У кінці минулого тижня, під час перебування у Криму, Юлія Тимошенко знову виступила з критикою економічної складової програми Партії регіонів, звернувши увагу на те, що показники запропонованого урядом бюджету не відповідають передвиборним обіцянкам регіоналів. Зокрема, не передбачені бюджетом кошти на матеріальну допомогу при народженні першої другої та третьої дитини, не враховані показники інфляції, що практично  блокує зростання реальних зарплат та пенсій. Ці тези Тимошенко фактично продовжують лінію критики урядового варіанту бюджету, висловлені раніше президентським Секретаріатом, де особливий акцент робився на тому, що проект бюджету не враховує більшості соціальних ініціатив Президента.

Показовим моментом зближення двох опозиційних сил (особливо, в контексті виступу Президента у Львові) стала заява глави президентської адміністрації та штабу «НУ-НС» Віктора Балоги, в якій він не лише висловив підтримку критичним заявам Юлії Тимошенко щодо урядового варіанту  бюджету, але й наголосив, що нема жодних перепон створенню помаранчевої коаліції в новому парламенті і формуванню демократичного уряду. 

Хитромудро, недорогим коштом

Як ми вже відзначали раніше, виборча кампанія Соцпартії носить двоїстий характер. В телеефірі соціалісти поки що «засвітили» лише два рекламних ролики: один за участю Олександра Мороза, який умовно за змістом назвемо «Мета Ющенка – стати Кучмою», та ще один – за участю міністра внутрішніх справ Василя Цушка. Можливо, відсутність у найближчому оточенні Мороза харизматичних персонажів суттєво обмежує вибір героїв для «соціалістичного телебачення». Досить лише згадати самостійні спроби міністра транспорту Миколи Рудьковського дезавуювати інформаційні атаки проти себе, які завершилися поданням СБУ до Генпрокуратури про відкриття кримінальної справи за поширення неправдивих відомостей.

Щоправда, свого часу на партз’їзді лідер соціалістів закликав однопартійців широко використовувати у роботі з виборцями принципи багаторівневого маркетингу – тільки у серйозність подібних намірів повірити складно.

Причина телевізійної скромності полягає радше в дещо іншій системі пріоритетів, якої дотримується Олександр Мороз у нинішній виборчій кампанії. Експлуатація  високого посадового статусу, який хоч і став після розпуску Верховної Ради дещо примарним, все ж  дозволяє лідеру СПУ продукувати час від часу певні інформаційні приводи і демонструвати  свою причетність до вищої влади частині свого давнього електорату, якому важко уявити велику політику без Мороза. Який не який, але елемент мобілізації електорату присутній.  

Та ключовим напрямом стратегії екс-спікера (чи то спікера) є спроби делегітимізації дочасних виборів. Апеляції до ЦВК щодо можливості поповнити списки фракцій-«ліквідаторів», вимога отримати від Конституційного суду остаточний висновок щодо «виборчого» Указу Президента – все це, напевно, здається Морозу серйозними аргументами у стосунках не стільки з опонентами, скільки із союзниками – в першу чергу з Партією регіонів. Простіше кажучи, обіцянка соціалістів не каламутити воду після 30 вересня – звісно, при сприятливому розкладі – і, навпаки, виступити у випадку необхідності головним «тараном» у судових переглядах їх результатів – цілком може послужити обмінним фондом на гарантію забезпечення потрібного відсотка на підконтрольних регіоналам територіях. І це для головного соціаліста, мабуть, куди важливіше, ніж участь в усіляких там ток-шоу.

Тим більше, що проведення сесій неіснуючого парламенту, приміром, для розгляду такого важливого питання, як прийняття бюджету, дозволяє залишатися на поверхні інформаційного поля  без зайвих витрат. За рахунок того ж таки державного бюджету. 

Прощальний бенефіс

Парад малих партій влаштував у своєму останньому ток-шоу Савік Шустер. Протягом кількох годин ефіру представники аутсайдерів виборчих перегонів намагалися довести аудиторії необхідність власної присутності – якщо не у парламенті, то хоча б у бюлетені. Але ці намагання не надто змінили думку виборців, не схильних витрачати дорогоцінні голоси з  малопередбачуваним результатом. Очевидно, лише гострий дефіцит телеприсутності змусив більшість персонажів взяти участь у програмі, яка вже у самій темі визначала їх аутсайдерський статус. Не випадково, напевно, передбачливий Володимир Литвин надав перевагу участі у «Свободі слова» на ICTV.

Втім, своєї головної мети лідери та представники непарламентських партій, мабуть, таки досягли – нагадали про своє існування великій кількості людей. Але якогось особливого враження на глядачів не справили. І справити не могли – для розкрутки меседжів епізодичної появи в загальнонаціональних каналах малувато, а конкретними досягненнями навіть політичні «велетні» не можуть особливо похвалитися. Не вгадали деякі політсили і з персональним представництвом. Відзначаючи наполегливість Михайла Бродського на шляху освоєння іміджу «чесного опозиціонера», визнаємо очевидне: поки що цей імідж на нього просто не налазить і пошуки образу необхідно продовжити – у післявиборний період.  

Багаторазовий депутат кримського парламенту і навіть екс-депутат Верховної Ради України Лев Миримський своєю манерою поведінки в кадрі воскресив у пам’яті багатьох глядачів елементи «новорусского» стилю початку 90-х років. На яких виборців розраховане таке «ретро» – важко сказати. Можливо, в авторів проекту «К.У.Ч.М.А.» далекоглядні плани щодо якогось «конкретного» регіону. Але поки що цей проект виглядає лише  як політична «забавка» грошовитих людей.

Наостанок ще трохи про екс-спікера. Володимиру Литвину явно пішла на користь учать у виборчому турі. Спілкування з людьми взагалі корисне для будь-якого політика. Принаймні, Литвин набув упевненості у монологічному викладі своїх меседжів, очевидно, через багаторазове повторювання повіривши у їх реалістичність. Плюс – трохи вже навчився втримуватися від відвертого роздратування в ході прямої дискусії з опонентами. (Хоча, наприклад, у програмі «Тільки про головне» на «Плюсах» 9 вересня Володимир Литвин не зміг стримати очевидного незадоволення простим запитанням мешканки Луганська з приводу великої кількості білбордів Литвина в їхній місцевості та, відповідно, кошторису виборчої кампанії його блоку). Багаторічний досвід високопосадовця виробив у Литвина зверхньо-менторський стиль, якого він і досі остаточно не позбувся. Потрапивши в ситуацію втрати відповідного статусу, він, особливо на початку кампанії, частенько втрачав впевненість і самовладання. Суперечка з Інною Богословською в ефірі «Свободи слова»  на ICTV показала, що Литвин поступово намагається позбутися цього недоліку. Як це йому вдасться і які електоральні дивіденди принесе – побачимо. 

«Новые песни вместо штиблет»

Виборча кампанія надихнула на творчість і на змагання в акторській вправності не лише політиків. Виявляється, країні потрібен не лише «Литвин», а й Піховшек із Джангіровим. Дострокові вибори стали імпульсом для обох журналістів спробувати вступити в одну й ту ж «телевізійну річку» двічі.

Маємо констатувати: реанімація «Епіцентру» В’ячеслава Піховшека не додала інтриги у виборчому телепросторі.  

Більше того, прагнення Піховшека подати «правдиву інформацію, якісний аналіз, обґрунтований прогноз» насправді, на думку авторів, вилилося у постановку української версії американського шоу «Дивіться самі», з яким широка аудиторія могла познайомитися, переглянувши чорно-білу стрічку Джорджа Клуні «На добраніч і на все добре» (2006). Герой фільму – принциповий та безкомпромісний журналіст Едвард Марроу, який за десять хвилин до опівночі змушує американських буржуа замислитися над тим, в якій країні вони живуть і куди вона рухається. Марроу це робить без зайвої претензії на знання істини в останній інстанції, він просто дає змогу глядачам порівняти вагомість його аргументів та аргументів його головного суперника – сумнозвісного сенатора Джозефа Маккарті. 

Нічого подібного автор і ведучий «Епіцентру» глядачам не пропонує. Навряд чи В’ячеслав Піховшек розглядає свою програму як інструмент власного повернення у «велику політику» – якби він цього бажав, у головного пропагандиста «кучмізму» досить професійно-інтриганських здібностей і зв’язків, аби посісти гідне місце в інформаційній політиці «біло-блакитних», і навіть потрапити до парламенту за їх списком. Якщо не включення у велику політику, тоді що? Наразі, як бачимо, – наїзди одразу на всіх і кожного: на Секретаріат і на Кабмін в сюжеті про засідання Верховної Ради та РНБОУ (4 вересня 2007 року); Луценка, Кириленка, Томенка та Головатого в сюжеті про зраду (11 вересня 2007 року). Хоча неозброєним оком видно, що «мочіння» «біло-блакитних братів по розуму» дається Піховшеку важкувато. 

Головне ж у тому, що, попри в цілому задовільний рівень аналітики, Піховшеку для успіху не вистачає двох речей. По-перше, високої моральної точки, з якої автор міг би викривати політиків. Така точка для Піховшека практично недосяжна – з огляду на його роль у маніпуляціях на президентських виборах 2004 року.  

По-друге, тематика випусків жодного разу не піднялася вище порядку денного, заданого тими ж таки політиками. А для того, щоб зробити висновок про некомпетентність чи нещирість лідерів «НУ-НС», БЮТ чи Партії регіонів, зовсім необов’язково 10 хвилин слухати Піховшека.   

Треба зазначити, що Піховшек не перший, хто спробував поекспериментувати у жанрі нонконформістської і дидактичної журналістики. Слухачі національного радіо щосереди та щонеділі могли вже вдосталь наслухатися політичних радіопроповідей депутата і письменника Володимира Яворівського. Заради об’єктивності треба сказати, що Піховшек виглядає переконливіше. І в цьому проблема вітчизняної телевізійної аналітики: ніхто кращого авторського аналітичного продукту в цій виборчій кампанії не запропонував і вже не зможе запропонувати. Отже, у проекту Піховшека після виборів конкурентів не буде. Виникає логічне запитання: чи не задумувався новий «Епіцентр» із прицілом на післявиборну ситуацію? І чи не є гра в об’єктивність лише технологією для приваблювання аудиторії, щоби продати її після 30 вересня у пакеті з телепроектом одному з фаворитів перегонів?.. 

Згадати свої «старі пісні про головне» вирішив і новий генеральний директор ТРК «Київ» Дмитро Джангіров. У вересні він запустив десятихвилинний «аполітичний гумористичний серіал «ДомКом» та анонсував вихід анімаційного серіалу «Політичні мультяшки». У цьому випадку ми теж бачимо прояв враженого самолюбства співавтора «Великих перегонів» 1999-го та 2002 року та співведучого сумнозвісного «Проте» на каналі «1+1» у 2004 році. Джангіров прагне реабілітуватися як політичний аналітик, сатирик і професіонал, використовуючи як гарну нагоду  дострокові вибори.  

«ДомКом» за контентом швидше спрямований на розважання глядача, ніж на донесення певних політичних меседжів. Єдиною «фішкою» телесеріалу є вдале імітування акторами голосів Ющенка, Януковича і Тимошенко та відтворення ними поширених стереотипів про політиків: грубий і простуватий Віктор Федорович, мила і підступна Юлія Володимирівна та хитруватий моралізатор Віктор Андрійович. Цей продукт конкурує, принаймні за часом показу (19.50), з випусками новин на інших каналах, і має привернути увагу глядачів до наступного випуску новин на ТРК «Київ» (СТН, 20.00). Тобто Джангіров ніби пропонує глядачеві подивитися не обридлий офіціоз, а поглянути на поточні події з гумором.

Проте, очевидно, цей проект не проживе довше, ніж до дострокових виборів, якщо тільки Джангіров не переконає мерію в тому, що серіал можна буде у майбутньому перетворити на інструмент захисту київської влади від атак з боку трьох найбільших політичних сил. В цьому контексті привертає увагу й інша цікава деталь: «ДомКом» не анонсувався в телепрограмі вже з 10 вересня, і подивитися його міг лише той, хто побачив його на попередньому тижні і запам’ятав час виходу в ефір. Схоже, доля цього проекту ще не вирішена на найвищому рівні. Чи є в Черновецького і його команди почуття гумору і розуміння того, як політичну сатиру можна використати у власних цілях, незабаром дізнаємося на прикладі долі проектів Джангірова.

«Створення цієї публікації стало можливим завдяки підтримці Міжнародного фонду "Відродження" та Агентства США з міжнародного розвитку. Висловлені тут погляди належать автору (авторам) та необов'язково відображають точку зору Агентства США з міжнародного розвитку або Міжнародного фонду "Відродження"».

Фото – «Україна Молода»