Від часів СРСР зберігся штампований слоган: «Діти — наше майбутнє». Він тупий у своїй очевидності, бо нащадки — це справді про майбутнє, яке, знову ж таки мовою штампів, має бути кращим за минуле й сьогодення. Біда в тому, що вже скоро як чотири, а за великим рахунком — дванадцять років ані ми, батьки, ані вони, діти, про майбутнє не думають і дуже погано собі його уявляють. Натомість навчилися думати, куди бігти під час тривоги і як вижити під обстрілами. А також — як жити далі, якщо і коли пощастило вижити. Тому один з актуальних, зовсім не штампованих, дієвих слоганів нашої доби — «Сьогодні не я».

«Борись і танцюй» — не так повнометражний документальний фільм, як формат розширеного — 17 хвилин — телевізійного сюжету про двох дітей, котрі вижили 13 квітня 2025 року під час найтрагічнішої за наслідками російської повітряної атаки на Суми: 35 загиблих, 127 поранених. Але так уже сталося, що кожен — і цілком справедливо та виправдано! — додає частину «най» до слова «трагічний», дивлячись, сприймаючи й оцінюючи передусім із власної позиції, залежно від місця, куди цього разу Росія принесла смерть. І трагедії зафільмовані, як окремо взятих Ірпеня, Бучі, Краматорська, так і в очікуванні фільмування — Чернігова, Тернополя й інших міст і містечок — є лише складовими однієї великої, спільної біди повномасштабної війни.

Назва пропонованого фільму Анни Цигими та Галини Мамонової двозначна, і авторки вправно скористалися нею, готуючи історії 6-річної Еліни Рудики та 13-річного Кирила Ілляшенка. Дівчинка — вихованка місцевої балетної школи, вчиться танцювати за прикладом старшої сестри Вероніки. Хлопчик — борець, вихованець спортивної школи, його тренує рідний батько. Обоє дітей волею долі опинилися в центрі Сум у той фатальний день і той самий час, коли Росія вдарила по святковому місту двічі. Еліну поранили численні уламки, дівчинка перенесла кілька операцій, у тілі досі уламки. Кирило, так само поранений, зміг урятуватися сам і також зміг відчинити двері охопленого вогнем тролейбуса, врятувавши інших дорослих пасажирів.

Маючи різний вік, обоє дітей не знають мирного життя, залишивши в собі пам’ять лише про різні етапи війни. Чи планують майбутнє, яким його бачать — у фільмі не говориться. Лишається за кадром, як про майбутнє, без перебільшення, всіх українських дітей. Незалежно від того, в Україні вони чи поза межами.

Батьки тих, кого вивезли, не перший рік водночас хваляться асиміляцією юних українців у нових, безпечніших країнах і журяться, що діти не від гарного життя втрачають ідентичність. Тішаться рівнями англійської, французької, німецької чи інших опанованих дітьми мов — і нарікають на брак українських книжок у країнах перебування. Радіють налагодженим контактам з іноземцями-однолітками — й б’ють на сполох, коли однолітки-аборигени починають цькувати чужих їм українців.

Батьки тих, хто лишився, зокрема, Кирила й Еліни, мають менше приводів для втіхи й у рази більше причин перейматися сьогоденням і майбутнім своїх дітей. До всього, у Вікторії Рудики, крім Еліни, ще двоє дівчат, своя історія кохання, особиста трагедія — загинув чоловік, дівчата без батька. Камера ловить і фіксує стадію прийняття в моменті: мама з дітьми впізнають тата на фото серед сотень загиблих і на позір спокійно говорять про нього — мовби він тут, поруч, завжди підтримає. Але шестирічна Еліна, котра внаслідок поранень має пошкодження без прогнозів щодо відновлення, сама робить дорослий вибір: ходить танцювати. В навчанні — її боротьба та її бачення майбутнього, це тримає.

Для Кирила боротьба має пряме й непряме значення. Відновившись після поранення, герой-рятівник узяв участь у змаганнях із пляжної боротьби в Хорватії, здобувши там срібну медаль. Мрія про олімпійські змагання — ширша складова його персональної боротьби за майбутнє. Передусім власне — і водночас підліток не бачить себе поза Україною, в якому б стані наша з ним Батьківщина не була.

А загалом показані в стрічці історії двох дітей різко контрастують із чи не першим і відразу гучним освітнім скандалом у цьому році. Йдеться про так звану підпільну школу, виявлену в київському монастирі «Голосіївська пустинь». Дітей там навчали за радянськими підручниками, показували російські фільми та співали російські пісні. За даними «Слідства.інфо», нині там навчаються понад 60 дітей із першого по дев’ятий клас, у закладі працюють 16 учителів. Цікаво і показово, що найперше на поширення цієї інформації в соцмережах відреагували з Сум — там теж виявили подібний «навчальний заклад».

Таким чином, бачимо щонайменше два бачення батьками майбутнього власних дітей незалежно від того, коли припиняться бойові дії. Батьки Еліни, Кирила й подібні до них дають дітям можливості шукати себе не так у питомо україномовному (заняття в сумській спортшколі тренер веде російською, це чутно на відео), як у відчутно україноцентричному середовищі й відповідному напрямку. Майбутнє в таких дітей у зруйнованій країні є. Батьки, котрі ведуть дітей у підпільні російські школи, позбавляють їх майбутнього, хай навіть по завершенню бойових дій за якійсь час Україна стане країною мрій. Але не їхніх.

Не розвиватися індивідуально, не витрачати на саморозвиток у цікавому напрямку ресурси або ж визначити цікавим для себе напрямком перегляд російських радянських фільмів на кшталт «Про Красную шапочку» — тупикова гілка розвитку. У таких дітей нема майбутнього навіть у країні без війни. Якщо ця країна — не Росія. Натомість діти, спроможні боротися й танцювати, своє майбутнє розуміють самі.