Перший канал Суспільного показав фільм «Якби Чорновіл?». Тобто як розвивалася б і якою була б Україна, якби 1991 року її президентом став не Леонід  Кравчук, а В’ячеслав Чорновіл. Його автор і ведучий — Олександр Зінченко, режисер — Сергій Лисенко.

Дивитися фільм було цікаво — він повертав до вже досить далеких часів, тим паче що навіть нинішні тридцятирічні їх або зовсім не застали, або застали в ніжному віці. Оповідь була динамічною й інформативною.

Чорновола справедливо порівняли з Вацлавом Гавелом — теж колишнім дисидентом із дуже схожою долею, який став моральним авторитетом реформ і реформованої країни.

У фільмі містяться фрагменти публічних виступів Чорновола, які давали уявлення про шляхи реформ, якими він їх собі уявляв.

Але в сумарному хронометражі саме про Чорновола було досить мало — в основному натомість про контекст. Мабуть, головне упущення авторів полягало в тому, що підтримувати тематичний зв’язок контексту з Чорноволом не вийшло, політик ніби відійшов із поля уваги. Основна канва сюжету — це оповідь про економіку України від 1991 до аж 2010 року, до обрання президентом Януковича. Нагадаю: В’ячеслав Чорновіл загинув — можливо, його було вбито — 1999 року.

Графіки та цифри гіперінфляції, падіння, а потім зростання ВВП, іноземних інвестицій в Україну — Чорновіл як альтернатива тут був зовсім нібито ні до чого: те, що було тих років, виглядало як абсолютна даність.

Розповідь про те, що за СРСР Україна не мала замкнених циклів виробництва, її економіка була тісно пов’язаною з іншими країнами СРСР. Про закриття промислових підприємств. Про відсутність після проголошення Незалежності приватної власності взагалі й на землю зокрема. Про відсутність державних інституцій, створення яких вимагало дуже тривалого часу.

Багато часу було приділено порівнянню з Польщею після падіння комунізму та швидким реформам у цій країні. Кілька хронометражних синхронів Лєшека Бальцеровича. Розповідь про те, що студенти могли вільно виїжджати з країни та навчатися за кордоном. І констатація: у Польщі ніколи не було колгоспів, власність на землю була приватною, та й приватний бізнес за комуністичних часів існував. І — коротенький синхрон Чорновола: реформи треба проводити поступово. А Бальцерович щойно казав, що вони мусять бути дуже швидкими…

Кілька коротких згадок про Чехословаччину «за компанію» з Польщею — там за комунізму також були й інституції, й приватний бізнес, і приватна власність за землю.

І порівняння з Україною, де не було кому очолити реформи — не було людей, які зналися на ринковій економіці. Один зі спікерів заперечив цю тезу, згадавши про Віктора Пинзеника, Віктора Ющенка. Але вони потонули в загальній безвиході. Так ніхто й не розглянув представників діаспори — того ж таки Богдана Гаврилишина. Утім, не полишає відсутнє у фільмі запитання: невже в разі перемоги Чорновола українці не консультувалися би з поляками? Невже не враховували б їхній досвід — адже починали б реформи на два роки пізніше?

Досить багато часу було приділено прем’єрству та президентству Віктора Ющенка — й інфляція припинилася, й ВВП зростав астрономічно, й іноземних інвестицій за його каденцію було більше, ніж за обидві каденції Леоніда Кучми та каденції Петра Порошенка й Володимира Зеленського, разом узяті. Не було тільки згадано, що під час каденцій Порошенка та Зеленського була війна, й саме вона стримувала інвестиції. Не дуже етично вийшло — ніби Порошенка та Зеленського порівняли з Кучмою. Тільки олігархічні медіа навіювали громадянам, що Ющенко «перетворив Україну на руїну». Це була єдина у фільмі про економіку згадка про олігархів.

Нарешті було зроблено висновок, що процес становлення держави був дуже довгим, і Чорновіл би просто згорів на посаді — вдруге його б не переобрали, й другим президентом став би або Петро Симоненко, або Олександр Ткаченко, а то й Наталія Вітренко.

І наостанок — як добре, що першим президентом став Леонід Кравчук, як багато він зробив для становлення України. Власне, фільм в основному й вийшов про довгий і складний шлях України. Шлях, яким він був, а не яким міг би бути. Спроби конструювання гіпотетичної позитивної альтернативи не було зроблено — й твердження про неможливість такої альтернативи, як на мене, не вийшло доведеним.

То що у фільмі не так?

От із Кравчука й почнімо. Так, він зробив українцям потужне щеплення демократії, показавши, що президент може ходити поміж людьми та їздити в загальному потоці машин. Показав, що він — не цар, а співгромадянин. Свобода слова за його президентства буяла — зокрема й найкритичнішого до нього слова.

Але він же не провів люстрації, зробивши Україну наступницею УРСР, а не УНР. Він був, мабуть, найсуперечливішим з усіх президентів.

Не було у фільмі згадано, що протягом усього свого президентства він узагалі не переймався економікою та економічними реформами. А тим часом міцнішали незаконні — й шахрайські, й бандитські, й корупційні — способи збагачення. Коли чимало людей вважали, що альтернатива комунізму — це бандитизм і вседозволеність.

За ним прийшов Леонід Кучма («скажіть мені, що ми будуємо — і я вам це побудую»), який просто скопіював російську кримінально-корупційну модель приватизації, що призвела до формування олігархічної системи. Він же скопіював російську модель сировинної економіки: «Продаємо сировину — закуповуємо все інше», що прирекло Україну на бідність унаслідок не такого вже й багатства на сировину. Під кінець своєї другої каденції  Кучма видав фоліант із банальною назвою «Україна — не Росія». Схоже, лише наприкінці своєї другої каденції він сам нарешті усвідомив, що Україна — таки не Росія, й поділився своїм відкриттям urbi et orbi.

Не розмірковували у фільмі над питанням: надто тривалий шлях економічного й інституційного становлення України — чи він був передумовленим, а чи прямо залежав від того, хто та як керував державою? І якби не олігархічна модель — може, був би він швидшим, а його результати — наочнішими для людей?

Щодо порівнянь із сусідами. Ніколи раніше не чув, щоби в комуністичній Чехословаччині був масовий приватний бізнес, а тим паче приватна власність на землю. У Польщі — так, але в Чехословаччині?

І на відміну від громадян комуністичної Польщі, громадяни комуністичної Чехословаччини не могли вільно виїжджати на Захід, а тим паче там навчатися.

І дуже дивно, що зовсім не було згадано про Естонію, Латвію та Литву, які 1991 року мали такі ж, як Україна, вихідні умови — й тісно інтегровану до загальнорадянської економіку, й відсутність державних інституцій. Але дуже швидко пройшли шлях реформ і стабілізації.

І технічне зауваження: спікерів, що з’являлися на екрані неодноразово, титрували лише під час першої появи, хоча більшість із-поміж них глядачі не знають в обличчя. Титри були досить дрібними й швидко зникали. Не всіх спікерів було титровано.

Якбитологія, припущення, що було б, якби — вони ґрунтуються на одному прийомі: ми уявляємо, що певних чинників не існувало б, або вони були б іншими за умови, що всі інші були б такими ж, якими були. І в цих вправах варто бути послідовними: якби 1991 року українці проголосували б за В’ячеслава Чорновола — навряд чи зберігався би сильний вплив комуністів, навряд чи у Верховній Раді їх була б бодай половина.

Альтернативні моделі історичних подій завжди є варіативними. Вони можливі лише у вигляді багатьох різних версій та гіпотез. У фільмі ж версію подано як безальтернативну — от у чому його вада.

Фільм «Якби Чорновіл?» із його чеснотами та вадами став зайвим свідченням: історія таки не знає умовного способу.

Колаж: Суспільне мовлення